Казка мого життя - Лепкий Богдан
Тоді-то часто-густо й мене кликали до гостей, бо дідо хотів похвалитися, якого-то він уже великого внука має. Треба було як слід привітатися, і коли дідо зажадав, то відцекламувати "Белізарія" або "Дай води, Аллаг!" Дідо чомусь-то дуже любив ці, тепер цілком призабуті, твори. Може, тому, що з Крегульця їздив до Чернівців, де його сини, а мої дядьки, Омелян5 та Лонгін6, ходили до гімназії, і де він познайомився з автором цих поезій. Не знаю. Я декламував, гості, розуміється, хвалили мене, а я був рад, як скінчив сумну повість про трагічного полководця і міг собі побігти в сад, і то ген у зелену гущавінь, щоб мене знов не закликали до декламації. Я був малий і вихований у формах тодішнього "бон тону", а все ж таки навіть у моїм малім умі-розумі явилося підозріння, що мене хвалять, бо так годиться, і що ті, що хвалять, може, навіть не всі знають, хто такий був цей нещасливий "Белізар". Але я казав собі, що декламую не для них, лиш для діда, а дідо дуже багато знає.
Дідо мав, крім моєї мами, ще три доньки. Найстарша "провадила хату" (так тоді казали), а молодші, що лиш скінчили науку в конвікті пані Лясковської. Цей конвікт, як, мабуть, усі тодішні конвікти, був середньою жіночою школою, ніби ліцеєм, без науки латини й греки, а з обов'язковою німецькою та французькою мовою. На цю останню звертали окрему увагу, бо вміти по-французьки належало до доброго тону. До доброго тону належало також грати на фортепіано й танцювати, не лише вальса й інших "вирових танців", але й кадриль, менует та лянсієр. В конвікті мешкали замісцеві учениці, звичайно, доньки Дідичів і посесорів, а місцеві доходили.
Середуща тітка, Анна, дуже гарно рисувала, а наймолодша, Дарія, визначалася не будь-яким музичним хис-т°м. Мала абсолютний слух і незвичайну музичну пам'ять.
Почула якусь пісню, сідала до фортепіано й оформлювала її на дві руки або імпровізувала на тую тему.
Я, як почув, що тітка грає, то кидав усе й біг до хати. Сідав у кутку й слухав. Особливо я любив, як тітка грала Шопена, Шумана або Бетховенові сонати. Фортепіян був віденський, короткий, але ще старої конструкції. Та тітка привикла була до нього, а він, здавалося, привик був до її інучких пальців, і між ними панувала якнайкраща гармонія. Я слухав тітчиної гри і не міг наслухатися. Одна тільки біда: тітка любила грати в вечірню годину, а мене якраз у вечірню годину розбирала якась незрозуміла для мене нудьга, якийсь діточий розстрій нервів. Деколи я не міг запанувати над собою, вибігав із хати і довго-довго бігав по темнім саді або притулював голову до дерева й плакав, не знаючи чого (тих вечірніх настроїв я не можу позбутися донині).
Крім тіток мав я ще двох дядьків: Лошіна й Омеляна. Лонгін урядовець Ради Повітової в Бережанах, а Омелян теолог у Львові. Обидва знамениті тенори. Омелян ще до того й бесідник та проповідник, якому рівного я не знав, а Лонгін мав письменницький дар (гуморист, співробітник "Зеркала"7).
Оба розпещували мене. Дядько Лонгін на першого все приносив мені з міста якийсь дарунок. Я не знав, що таке цей "щедрий перший", а питатися не хотів, бо боявся, щоб не сміялися з мене. Мене вже й так переслідувала гадка, що люди насміхаються з моєї великої голови. Дядько Омелян приїздив зі Львова на свята й на вакації. Він був дуже живої вдачі, любив товариство, жартував зі мною і вигадував такі забави, що я забував про свою велику, буцімто водою налиту голову, про вечірні прикрі настрої, про фебру та ставав, як не той.
З прислуги пам'ятаю двох Федів, фірмана й пастуха, стару кухарку, молоду покоївку, Маринку, й хлопця до послуга. Фірман і цей хлопець ходили в "ліберіях". Фірман, як їхав куди, а хлопець, як мали бути прошені гості. Обох Федів дідо привіз з собою ще з Крегульця, з Поділля. Пам'ятали вони давні добрі літа, коли-то дідо плекав стаднину породистих коней, а на стайні стояло двадцять корів. "А нині що! — казав пастух, махаючи безнадійно рукою. — Гониш по саду ті два чи три хвости та не знаєш, що з собою робити".
Федь-фірман чаркою відганяв "манколію" від себе, бо нащо воно здасться нарікати? Візком так само добре можна їздити, як їздилося колись повозом, а коні, хоч старі, то в руках доброго фірмана йдуть, як які англо-араби.
Оба Феді були залишками колишніх старих, вірних слуг. Вони не покинули діда до смерті. На зверх були неначе з двох світів. Фірман, незважаючи на своїх п'ятдесят кілька літ, все гладко виголений, з підкрученими вусами, шпаркий і меткий, виглядав, як молодець; пастух, сутулуватий, тяжкий, ходив по саді, як по лісі медвідь.
Я любив забігати до кінської стайні і слухати, як Федь-фірман балакав про коні й про давні часи. Розказував він, як то лошатка, що прийшли на світ, важилося і мірялося та вписувалося їх у кінську метрику. Згодом вони бігали собі по Керничках, а як виросли, продавали їх за добрі гроші в Лашківцях, або купували їх подільські пани. Я радо бігав до Федя, тільки боявся пса, Нера, що мав свою буду при дверях до стайні. Це не був пес, а просто якась потвора, що крім пастуха нікому не давала приступити до себе.
Зате по покоях бігав шпіц, Шуфітель, викупаний і вичесаний, біленький, як з вати. На шиї стяжечка червона.
"Якась нерівна доля, — гадав я собі. — Неро на ланцюгу день і ніч, у спеку й мороз, а Шуфітель вилігується на канапах, як який пан. Нема справедливості на світі!"
На подвір'ї були ще кури, індики й ціле стадо, яких сорок штук, гусей. Довгошиїй гусак належав до моїх ворогів. Шипів і біг за мною, силкуючися зловити мене за каптан. Боєвим духом я не визначався і втікав від нього. В хаті була ще велика, гарна кітка. Дідо пестив її, і вона вночі, як дідо вертався з казино, вибігала йому назустріч. Дідо брав її на руки й приносив до хати.
В їдальні висіла клітка з канарком, також дідовим пестієм. Дідо давав йому морківцю з розсолу, а при підвечірку шматочок булки, замоченої в каву.
По саду бігав сарнючок. Гарний і також дуже пещений. Але як виріс, то став такий буйний і напастливий, Що годі було до саду приступити. Скінчилося на тім, що Фірман позичив собі десь стрільбу й застрелив його.
От де я прожив перший рік мого побуту в Бережанах. До школи не ходив: інструктор приходив до мене два чи три рази в тижні, на годинку, бо лікарі не казали мене по такій тяжкій недузі перевтомлювати наукою. Я вже й так гладко читав і вмів трохи писати, розуміється, рідною мовою.
Дідо був дуже гостинний. У місті і в сусідніх селах, у Лісниках, в Шибалині, в Кальнім, у Телячім та в Слободі, жили свояки, Навроцькі, Розлуцькі, Білинські, Медицькі, Гордієвські. Не було дня, щоб хтось із них не приїхав за орудками до міста або й так-таки, у гостину. І місцеві знайомі часто приходили до діда або до тіток.
На Йордан8, на Спаса9 й на Михайла10 (дідові іменини) влаштовували великі обіди або вечері. Привозили кухаря з Раю або з Замостового фільварку, і він наварював і напікав такого, що пахощі розходилися по цілім Олімпі.
Весело й гамірно було тоді в старім ампіровім двірку, казав би ти, двірок пригадував собі колишні ще гучніші пири. А коло півночі Федь-фірман відвозив старших панів до міста, до стуженої за ними родини. Відвозив, бо з Олімпу на Михайла та на Йордан навіть у днину і не з пиру зійти не було легко. Бувало, як у днину пригріє сонце, а в вечір потисне мороз, то Олімп стає подібний до казкової скляної гори. Люди причіпали собі раки до чобіт, але й це не дуже помагало. Тільки гімназисти на підошвах, як на лижвах, з'їздили з гори на долину. Що для них ожеледа!..
Іноді бували в діда виїмкові гості. Пригадую собі митрополита Иосифа Сембратовича", що закидав з лемківська і пізнішого кардинала Сильвестра Сембратови-ча12, тоді, мабуть, ректора духовної семінарії, і графа Станіслава ПотоцькогоІЗ, "царського конюшого", як на візитовій карті було написане.
Цей останній був власником бережанського, на-раївського й поморянського ключа, крім багатьох інших маєтків у тодішній Росії. Високий, кремезний, широкоплечий, з бокобородами, дійсно з кожного боку великий пан, міліардер. Приїздив зимою на два-три тижні. Влаштував великі лови, сконтролював заряд маєтку в Раю і від'їздив до Парижа, Одеси або Петербурга. Як приїхав, відвідував діда. Раз у гостинці привіз чорну гебанову палицю, золотом куту, порожню всередині. Відчинялося ручку і вкидалося туди кільканадцять папіросок. Раз знову привіз із Царгороду золотий медальйон з іконою Матері Божої, чудової роботи. Як зійшлися з дідом та як ще був котрийсь із професорів, то балакали про Наполеона. Це була їх улюблена тема. Я з другого покою слухав уважно. В діда була стара французька книжка про цього полководця з численними ритовинами. Я по-французьки не вмів, але не давав теті Дарії спокою, і вона мені пояснювала підписи на тих ритовинах. З тої пори й залишився в мене якийсь сентимент до Наполеона, як до виїмкової людини.
Так у головних нарисах виглядав цей новий світ, у який перевезли мене з мого рідного Крегульця. Було мені тут, як у раю. Нудитися не було як і коли. Двірок з ґанком на кам'яних стовпах мав нарозтвір відчинені двері. Він стояв у місті, але подвір'я, сад і городи були такі, як на селі. Дерева, квіти, ярина, дріб, коні, корови, пес і пещена кітка, чого ще більше треба шестилітньому хлопцеві? До міста сходив я мало коли, хіба дідо попровадив мене до цукорні Єгра на тістечка, або з тітками пішов до кравця чи до склепу, як треба було щось для мене купити.
А все ж таки я за Крегульцем тужив. Там залишилися батько, мама й маленький братчик, Микола. З тої туги не звірювався я нікому, часом тільки, на самоті, попла-кував стиха.
А самотнім бував я хіба по обіді, тоді, як дідо положився у своїм покою, щоб передріматися трохи, і як у хаті ставало тихо, щоб діда не збудити.
КОНІ
В понеділок було свято, і в суботу по обіді тітки вибралися до Слободи, в гостину до тітки Євгенії та до Дядька Гавриїла.
Мене взяли з собою.
Я радо їздив туди, бо в Слободі було якось затишно й вигідно, як ніде.
Навіть такий малий хлопець, як я тоді був, відчував, Що там не турбуються, чим і як гостей вгостити, бо спіжарня й пивниці повні, в кухні кухарка, а по їдальнім покою вибренькує ключами паня, що провадить хатнє господарство.
