Казка мого життя - Лепкий Богдан
Була це дійсно багацька хата і гостинна.
Господарі молоді, мають тільки одну маленьку донечку Торцю, вони тішаться, як хтось до них приїде.
І нами втішилися. Зараз вода з конфітюрами, а за півгодини попівська, стояча кава і булка, як мрія, та ще з родзинками.
На другий день неділя. Церква, добрий обід, а по обіді дрімка. Вечером гості.
Грають преферанса і перечаться — "м'ягкі" з "твердими", себто народовці зі старорусинами.
Засиділися, і що лиш коло півночі пригадали собі, що треба їхати додому.
Дядько випровадив їх, як звичай велить, до брами. "Погода не дуже мудра", — сказав, вертаючись в хату. "Але завтра ще витримає", — додав.
І дійсно, завтра, себто в понеділок, було ще навіть дуже гарно. Я рвав вишні в садку й бігав по подвір'ю.
Що лиш під вечір, як не зірветься вітер, як не люне дощ, — про поворот до Бережан не могло бути й мови.
"Переночуете й раненько поїдете собі", — казала тітка Євгенія.
Переночували. Раненько покоєва Маринка збудила тіток. Мене також. "Вставайте, паничу, бо вже шоста година". Мені так хотілося вставати, як псові щітку лизати. Зирнув у вікно — сіро. Вітер деревами хитає і струшує каплі дощу з листків. Але нема ради, треба вставати! Одягнувся, випив снідання і чую кругом себе: "Де мій шаль? Чи не бачила ти, Мариню, моїх рукавичок? Скажи Федеві, най запрягає коні!"
Так значить — їдемо! Аж тут нараз як не люне новий дощ, а наш візок без буди.
"Як же він поїде? — показує дядько на мене. — Промокне і не дай Боже ще знов захворіє на фебру".
"А наука що скаже?" — запримічує котрась із тіток. Але дядько Гавриїл стоїть при своїм. "Не бійтеся, надробить, дивіть, яку він має велику голову".
Дядько сказав це без злої думки, а мене буцім хтось окропом облив. Велика голова, це було моє справжнє нещастя. Мені здавалося, що всі перешіптуються: "Яку ж велику голову має цей хлопець!" — "А що буде, як він колись підросте?"
Щоб не розплакатися, вибіг я до другого покою, буцімто за своїм капелюхом, а коли вернувся, тіток вже не було. Лишили мене. В неділю тітка Євгенія і дядько Гав-риїл поїдуть до Бережан, бо там, у міській церкві чи в прилученій, є якийсь празник, і заберуть мене з собою. Лишився я. А дощ паде й паде.
Попереглядав, які лиш були річники німецьких тиж-невників "Ді Біне" і "Цур гутен Штунде"м, попросив паперу й олівця, рисую. Тітка хвалить, що гарно. Бавлюся з маленькою Торцею, але яка то забава? Торця ще дитина, а я вже хлопець з нагніткою на лівій нозі.
У вівторок чи в середу дощ ущух. Випогодилося. Бігаю по саду й по подвір'ю. Є що бачити. Господарство велике.
У четвер чую: "Гавриїле, їдь до Тернополя по коні, бо я тими, що є, в неділю до Бережан не поїду", — каже тітка.
"А чому? Коні гарні, власного хову. Молоді".
"Але не до нашого нового повозу. Повіз великий, а коні малі. Все боюся, що під гору не витягнуть".
"А чого ж ти казала великий повіз купувати?"
"Бо ти потовстів, і в старім мені було тісно сидіти. Не говори багато, їдь!"
Дядько ніколи не противився тітці, поїхав, і то повозом, щоб дібрати до нього коні.
У п'ятницю під вечір вернувся.
Тітка глянула крізь вікно і заспокоїлася. Коні були великі, 18 міри, сиві.
Тітка казала, що шпаки були б кращі, бо на сивих порох дуже пізнати, але хай будуть і такі. Дядько купив також нові, англійські хомути, замість давніх півшорків, батіг, якого Слобода ще не бачила, і для фірмана, Івася, шапку й "Ліберію".
У неділю відправив тиху Службу Божу й по сніданню рушили ми в дорогу до Бережан. По дорозі зірвалася буря. Я мусив з лавочки пересісти між дядька й тітку, Івась обтулив нас шкіряним фартухом, цмокнув на коні, женемо. Аж нараз бачимо, що назустріч нам жене хтось на чорному коні.
Ми до Бережан, він з Бережан у напрямі Слободи. Дядько глянув і крикнув до Івася: "Бери вісьта й їдь скорше, бо спізнимося!"
Чорний кінь з їздцем у пелерині перемчав попри нас. Зимнім вітром повіяло від нього.
— Хто це такий? — спитала тітка.
— Або я знаю хто? — відповів дядько. — Комір мав піднесений, шапка насунена на очі, годі було пізнати.
— А чи не був це старий панич з двора, — відізвався Івась зі свого високого сідала на козлі.
— Який старий панич?
— А Раціборський. Що його був кінь, це я певно знаю. Може, він де у Козовій або в Бережанах у карти грав, програв і полетів по гроші до старого пана, Боєра.
— Старий пан з жінкою і доньками в Бережанах сидить. Що ти плетеш, гони!
Івась цмокнув на коні, — птахами полетіли.
— А може, це дійсно був Раціборський? — стривоженим голосом відізвалася тітка.
— А хоч би й він — так що з того?
— Страшно мені...
— Тобі все страшно, чи є чого, чи нема.
— Бо ти непотрібно встряваєш у їх спір. Слобода великий маєток, процесуються, най процесуються. А ти за Боєром стоїш.
— Бо так мені совість каже. Боєр підписав мені презенту, це мій колятор. Я певний, що він Раціборського сплатив, а Раціборський пропустив гроші і тепер Боєра шантажує.
— Не знаю. Може. Але прошу тебе, не пхай пальців поміж двері, бо мені чомусь здається, що тут без якогось нещастя не обійдеться.
— Ах, ти все щось чуєш або прочуваєш, — потішав дядько тітку Євгенію.
Івась поцмокував на коні, навіть батогом кілька разів ляснув, коні мчали, як вітер.
— Мені здається, що він за нами летить. Ану, подивися, — тривожилася тітка.
Дядько виглянув з буди: "Нікого нема, — заспокоював її. — От вже й Бережани перед нами". І дійсно, за якої чверть години Бережани явилися перед нами в своїй повній красі. Рогачка, Замостовий фільварок, наліво замок, а там і вулиця попри фару догори, до діда, на при-ходство.
Приїхали ми. Я відітхнув, біжу в хату до їдальної кімнати, а тітки до нас: "Чи ви чули, що сталося?'* —
"Коли? Що?" — "Нині рано, може, перед двома годинами", — відповідають дрижучим голосом. "Кажіть же!" — цікавиться дядько. "Раціборський застрілив Боєра, його жінку й доньки, — щось страшного!"
Дядькові кров до голови вдарила, тітка Євгенія побіліла, як стіна. Хвилина мовчання, а тоді дядько: "Як же це можливо? В білий день, у місті?"
А тітки, одна наперед другу: "Раціборський причвалав досвіта на чорнім коні, коня прип'яв до паркану, а сам вбіг до кухні. Кухарки не було, хлопець черевики чистив. "Пан є?" — "Є. Але ще сплять". — "Всі?" — "Так, усі. Може, збудити?" — "Не треба". — "Раціборський не раз у Боєрів бував, хлопець не прочував нічого злого. Дальше черевики чистив. А Раціборський увійшов до покоїв і двері на ключ за собою замкнув. Залунали постріли. Переходив через покої і стріляв. Стрілець був добрий, ні один постріл не хибив"...
Дядько слухав і хвилювався. "Не розумію, як воно могло статися! Боєр майором був. І не боронився? А люди? Де були люди? Що робив служачий?"
"Не було часу боронитися. Служачий вибіг на вулицю й кричав. Але заки збіглися люди, напасник допав коня і полетів, як вітер".
"Ми його стрінули", — сказала тітка Євгенія.
"Так, це був він", — притакнув дядько Гавршл, і в їдальні стало нараз тихо. Здавалося, що там, у долині, на містечку, лунають постріли і кричать зі сну пострілами розбуджувані люди.
"А бачиш, — почала тітка Євгенія, — я тобі казала, що туг без якогось великого нещастя не обійдеться. Дякуй Богові, що тебе кулька минула. Коли б не те, що ми їхали не своїми гнідими кіньми, які Раціборський знав, а новими, сивими, котрих він ще не бачив, і коли би наша буда не мала кали, що звисає і майже цілком закриває тих, що їдуть, то був би пізнав нас і також постріляв — кажу тобі. А так не пізнав нас, і ми вийшли ціло. Божа ласка, чисте чудо!" — і тітка перехрестилася тричі.
Вечером вернулися фіакри з комісією, що їздила до Слободи, вернулися й жандарми, що пустилися були ловити Раціборського, і тоді-то й виявилося, що здогади тети Євгенії не були безпідставні. Раціборський не гадав, щоби дядько так рано в неділю їхав до Бережан, і хотів з ним у Слободі вирівняти порахунки. Причвалав до Слободи—на приходство.
"Єгомость дома?" — спитав пастуха, що курив люльку на брамі. — "Нема. Поїхали до Бережан". — "Коли?" "А вот нині рано". "Брешеш! На, маєш, потримай мені коня!"
Пастух узяв коня за поводи, а Раціборський побіг у хату.
В канцелярії стрінув покоївку, Маринку.
"Де єгомость?" — "Поїхали до Бережан!" — "А їмость?" — "Також". — "Брешеш!" — сказав і перебіг усіх шість покоїв.
До кухні не заглянув. Там була бабуся з Вікторцею. Хата була пуста. Тільки канарки співали в клітках.
Раціборський закляв, вибіг, скочив на коня і пігнав У двір.
Там його і знайшли неживого... Застрелився...
У три дні пізніше ховали Боєрів.
Половина Бережан ішла за чорними домовинами, друга стояла в брамах та на городах попри хідники тих вулиць, що ними мав проходити похід. На нашій фіртці було також повно людей: стояли домашні, прийшли знайомі, нахлинуло чимало чужих. Ті останні поводилися так, немовби вони тут були хазяями: аж прийшов фірман Федь і фіртку замкнув на ключ. Для мене приніс зі стайні стілець, щоби я міг краще бачити. Я дивився, але крім людей у брамах і фіртках і крім хлопців, що обсіли дерева, як горобці, не бачив нікого. Аж загули дзвони: на Бернардинах, на дзвіниці Вірменського костела і нашої церкви, а врешті на фарі. Ціла велика кітловина, в якій лежали Бережани, залилася потопою звуків, від тонких, мов крик і сміх діточий, аж до низьких і глибоких, мов сердиті слова старих ґаздів. Вони гонили за собою, перекликалися, сварилися й ніяк не могли заспокоїтися, не могли погодитися з гадкою про те, що сталося. Таке гарне, тихе, спокійне місто, і нараз такий злочин!.. Аж ген у долині, на скруті, появилися хоругви.
"Ідуть, ідуть!" — зашипіло коло фари, і це шипіння посунулося вгору, попри нас, у напрямі цвинтаря.
Кругом мене охали люди: "Такий великий пан, та ще й майор, а панни такі гарні, "делікатні", і так марно
пішли..." — "Тільки було жий і наживайся, а тут, погасив їх, як вітер свічки". — "Бо то, бачите, і без грошей зле, і з грішми недобре. Через ті гроші не одно вже таке нещастя сталося".
Я слухав, і переді мною став оживати не старий ще майор Боєр, і його заживна дружина, й молоді, в сірих шовкових суконках, гарні панночки Боєрівни. Ще трохи, й перейдуть попри мене — в домовинах... А кілька днів тому я їх бачив живими. Невже ж це правда, невже ж воно можливе?
1 мені нараз зробилося так прикро, так жалісно, так страшно, що я зіскочив зі стільця і, незважаючи на те, що мене кликали й завертали, побіг через подвір'я у сад.
