Казка мого життя - Лепкий Богдан

Але якраз прийшли якісь гості, і мене покликали до підвечірку. Не було як хвалитися, треба було скоро випорожнити уха і йти до гостей. Скоро, скоро! Ліве ухо вже готове, і з правого також виколупав дві кістки. Але ще одна торчить.

Чим би то її добути? Сірником. Сірники лежать на столі. Взяв один, пхаю до уха. Але замість добути цю нещасливу кістку, запхав її ще глибше. Чую, як вона там торчить. А що буде, як покотиться дальше, в мою велику голову? На тую гадку я перестрашився і став кричати. Прибігли тітки, питаються, що такого, я не відповідаю. Тітки гадали, що я забагато з'їв черешень, заспокоюють мене, кажуть, що як не перестане боліти, то покличуть лікаря, а я ще гірше кричу. І дійсно, за якої півгодини прийшов лікар. Але я й дивитися на нього не хочу. А все ж таки, по довших зусиллях і лікаря, і тіток, признався до вини. Лікар хотів подивитись до уха, бо казав, що мусить принести щипці, так тоді треба йому знати які. Як я почув про щипці, то пригадав собі ті, що ними об'яснювали свічки, і закрив ухо рукою, а голову запхав під подушку.

Лікар тільки руками розвів. Покликали другого. Цей вже зі щипчиками прийшов. Та ще він не доторкнувся до уха, як я підняв вереск на цілий Олімц. Лікар хотів сили вжити, притримати мене. Та знову тітки не давали. А вночі прийшла гарячка, — біда!

На рано прикликали ще одного. Але й цей нічого не порадив, тільки назвав мене розвезеним хлопчиськом і сказав, що коли би я був його сином, то він би собі зараз дав зі мною раду. ї дійсно, коли би я не був такий розпещений дідом і тітками, то справа скінчилася б легко й скоро. А так ціла хата ходором ходила, немовби я дійсно Бог зна як тяжко занедужав. Незабаром ціле місто знало, Що сталося на Олімпі, і знайомі почали відвідувати мене. Одні заспокоювали, інші страшили. Казали, що кістка скільчиться і в усі стане рости черешня. Але одні й другі нічого не вдіяли. Спробували ще покликати військового лікаря, Шпрінгера. Це був наш чоловік, що знав хатні вщносини, й тому рішив: "Най ходить з кісткою. Підросте, помудріє, а тоді й витягнемо". Так воно й сталося. Кілька літ ходив я з тією кісткою, аж врешті той самий НЬірінгер витягнув її.

Мій Боже, чого то не видумують такі несповна шестилітні хлопці, як я тоді був!

ОСІНЬ

Я все любив осінь і люблю. Але цю вчасну, зараз по Спасі, і — погідну.

В садах ще пізні яблука дозрівають, на полях копи стоять і павутиння понад стернями літає... Снуйся, снуйся, нитко павутини... А які гарні тоді ліси! Дуб ще не втратив зеленого листя, але липи, граби й буки вже пишаються своїм одягом золототканим. Калина червоне намисто почепила, дике вино горить усіма переливами пурпуру... Як пияк, що випив забагато.

Гарна тоді і багата осінь. Вдумчива й задавлена в себе.

Та за деякий час як же вона змінилась! Натикала зів'ялого листя в розлущені коси, нарвала сухих квіток повний подолок, вп'ялила мутні очі в сірувате небо, йде і заводить: "Ау, ау, ау!" Сльози на землю падуть, на вулицях кисне болото...

Не люблю пізньої осені, й не любив її семилітнім хлопцем. Якийсь нез'ясований ближче страх обгортав мене. Страх перед вечірньою годиною і перед довгими безсонними ночами.

Туга, як осіння імла, окутувала мене. Туга за Крегуль-цем, за тамошнім ставом, за бресквами, що перед вікнами росли, за всім. А за батьком і мамою зокрема. За мамою, що так гарно співала, і за батьком, що на скрипці грав.

З Крегульця до Бережан пісня залітала: "Ой, біда ж мені на тій чужині, що мене муж б'є і не жалує". Мами ніхто не бив, але її устами нарікали всі ті жінки, що їх мужі били.

1 причувалося, як батько Шубертове "Штендхен" на скрипці вигравав. Невмируща пісня глибоко в душу западала. А стара зазбручанська шляхтянка Яницька зі своїм "чумаком", а дяк Ілля Смольний з казками, а пачкар Василь? Ні, ні! Вовік мені того Крегульця не забути! Коли ж я батька й маму побачу? Терпцю не стає. Уста до подушки тулю, щоб ніхто не чув, як плачу.

Аж одної ночі, пізно, коли вже ампіровий дімок голову на білі стовпи склонив і заснув, заторохтіли під вікнами колеса. Ляснув батіг, форкнули коні, дімок зі сну збудився. Я також.

Якої ж радості було! Дядько Омелян маму з Крегульця привіз. А перед ними що це таке дрібоче? Маленький братчик Микола. Як же він виріс за цей рік, що я його не бачив! І який смішний! Ще навіть добре балакати не вміє, а вже співає: "А я бідний горшкодрай, від хати до хати ходжу, кличу на весь край: горшки дротувати!"

Дідо спав на другім кінці хати, і його не збудили. Але мама, тітки й дядько не могли набалакатися, я притулився до мами і заснув.

На другий день побіг до наших коней і до брички на дручках. Не пізнав її, бо дядько, вибираючись з мамою і з маленьким Микольом, придумав буду, таку, як у повозі буває. Казав, що тепер осінь, а дорога далека, треба забезпечитися перед дощем. Коні мене пізнали. Я побіг до хати, взяв з цукорниці декілька шматків цукру, і вони з руки мені їли. Зубами навіть не доторкалися пальців. Гуцул в кишеню писок сунув, чи не маю ще. Я сказав, що не маю, і поклепав його по шиї. Мудрі коні й пещені такі, як діти! Коло дідових у стайні стояли, — менші від них, але молодші. Фірман Федь вівса їм насипав, бо наш, кре-гулецький фірман, пішов дивитися на місто.

По вчаснім обіді мама з дядьком Омеляном вибралися дідовими кіньми і його візком до Поручина, куди мали тато перенестися із Крегульця.

Поручин був гіршою парохією. Тамошнього поля навіть рівняти не можна було з крегулецьким. І не лежав він при мурованці, як Крегулець. Від гостинця до села була миля препоганої, польської дороги. Але маму тягнуло до своїх, до батька, сестер і братів, і тому настояла на тім, Щоб із Крегульця перенестися до Поручина, дві милі від Бережан.

Ті дві милі переїхали ми скоро, бо дорога була суха. Околиця чудова, не скучилося їхати. Навіть незчулися, коли ліворуч залишили Віще, переїхали попри старий млин і в'їхали в село. Місток на потоці, і понад потік дорога. Але яка! Розкаль, болото, ями. Візок скрипить і пе-рехилюється з боку на бік. Ось, ось і перевернеться. Здовж дороги верби. Так порозросталися і так густо поспліталося їх гілля, що навіть у днину химородно тут і тьмаво. За вербами, по обох боках потоку, селянські загороди. Церква на горі, праворуч, але лриходства не видно.

їдемо, їдемо, нема. Самі селянські хати. Аж Федь питається когось, де туг приходство? Не розуміє. "Де мешкають єгомосгь?" — питається дядько. — "Єгомость вмерли". — "Але де мешкали?" — "Аво тут", — і показав рукою на хату.

Мені прикро стало. Невже ж нам тут прийдеться мешкати, в тім дімку під стріхою, з обдраланим комином і з повибиваними вікнами? Ані брами, ні плота, пустар.

Заїхали ми перед ґаночок на двох дерев'яних стовпцях і з дерев'яними сходами, що тріщали й подавалися під ногами.

Застукали до дверей, ніхто не відзивався. Пішли на город, а тим часом надійшов дяк Янчинський, чоловік ще молодий, сорокалітній і такий красунь, що тільки стій і дивися. В чистім, селянськім одязі, нова куртина*, чоботи аж вилискуються. Волосся стрижене в кружок, невеличкий вус удолину. Рівний ніс, очі глибоко під густими бровами, — чисто якийсь дружинник княжий. На устах усмішка добряча. Привітався чемно зі всіми, і мене за руку стиснув.

"Най їмостуня, — звернувся він до мами, — не лякаються, що туг таке, о! Покійний наш отець духовний старенький був і довго хорував, а вдовиця що лише тамтого тижня виїхала. Але громада вирепарує хату, поставить пліт, дасть браму, і така буде резиденція, що аж мило. Нарід у нас добрий, послушний. А єгомость коли іфщцуть?"

Мама відповіла, що тато ще лишилися в Крегульці, щоб продати збіжжя та "спакувати меблі". За тиждень будуть готові.

"То ми вишлемо наші вози, щоб їх перепровадити, правда, пане начальнику?" — звернувся до війта, що за той час надійшов.

"Авжеж, що вишлемо. Як не вислати?" — відповів начальник громади, старий, маломовний господар.

* Коротка свитка.

І почалася розмова на тему, кілько тих возів треба і коли їх висилати, бо то далека дорога, мало що не двадцять миль. Балакали, а я слухав, як журчав потік і як шуміли верби. За потоком стрімко знімалася висока гора, а на ній між липами старенька дерев'яна церква, без бань.

За церквою ще одна гора, лісом поросла. Направо від церкви цвинтар, як березовий лісок, обведений ровом і валом високим. У селі тихо. Воно буцім жнивами втомилося і спочиває. Село на відшибі, між горами, таке собі глухе село, що з нього вже й дороги нема, хіба до лісу або в поле.

За той час вже ціла громадка людей перед ґанком зійшлася. Більшість жінок. Хотіли на свою молоду "їмость" подивитися. Між ними була й дячиха. Гарна, сільська молодиця. Запросила нас до себе, бо ми вже, може, й зголодніли.

Годі було відмовити. Янчинські мешкали недалеко за потоком. Хата гарна й чиста, тільки дуже тиха, бо бездітна. Вгостили нас молоком квасним і пареним, добрим маслом і хлібом з нової муки, але не спеченим добре. Я пра-женого молока не п'ю, але зате любувався квасним, у чорнім глечику зі сметаною. Було це справжнє пщсметання.

Перед заходом сонця їхали ми назад* до Бережан.

"Як же тобі подобався Поручин, Домцуню?" — спитав дядько моєї мами.

Мама зітхнула. "Хата така маленька, що вже менше й бути не може. І стара до того. Не знаю, чи є де старіше приходство в краю. Але, Боже, ти мій! Невже ж і в малій, старій хаті не можна добре жити?"

ПОРУЧИН

Поручин, дві милі на північний захід від Бережан, мав кількасот мешканців греко-католиків і разом з сусіднім селом, Біщем, творив одну з парохій бережанського деканату.

Між Біщем і Поручином була широка долина, якою перепливала ріка, а над рікою торохтів сварливий, вічно невдоволений водяний млин. Як усі старі млини, мав він свої перекази й легенди: про несамовитого мельника, про Мельничку-красуню і про мірошника, що не знаючи відкіля узявся і куди подівсь. (Усіх їх, "бий його сила Божа", на своїй службі тримав.) Біще, це була дуже стара °ре™— Назву його поручинські сільські філологи виводили *Щ "біса" і докучали тим своїм біщецьким сусідам. У Біщі була дерев'яна церковця на Валах за селом і мурований костел серед села.

Вали це були останки якогось великого укріплення на невисокій, але дуже прикрій горі, за селом, під лісом.