Казка мого життя - Лепкий Богдан
Тоді по сходах лупотіла юрба молоді, різно вдягненої, бо мундурків ще не було, й різно відкормленої, бо попадалися й дуже бідні між ними.
Дам ставав на горі під дзвінком і вітав чемно директора й професорів, що надходили на першу годину.
Перейшли — директор до канцелярії, професори до конференційного залу, двох оставало на стійці.
В годині восьмій Дам дзвонив. Але як* Глухий мусив би почути. Хто був на коридорі, втікав миттю до класу або затикав уха, щоб не оглухнути. Ціле місто знало, що вибила восьма. Ще якийсь "нахціґлер" надбіг, задихавний, часом, бувало, й котрийсь із професорів спізнився, але за хвилину ставало на цілім поверсі тихо. Тільки чути було, як у класах відмовляли коротку молитву.
"Сідати!" — лунав приказ професорів, — заскрипіли лавки, зашурали чоботи, й починалася щоденна робота.
Директором був Матеуш Куровський, математик. Середнього росту, кріпкої будови тіла, все старанно виголений, тільки невеликі вуса залишав. Ходив у чорному ан-глезі, носив чорну оксамитну камізельку і золотий цвікер на шовковому шнурку. Літом на ньому накидка краски "драп" з шовковою підшивкою, а зимою дороге боброве хутро. На голові габіг, іноді лискучий циліндр. Ані високого ковнірця "фатермердера", ані крикливої "шліпси" ніколи не вбирав.
Ходив не поспішаючись, голови не задирав угору, але й не хилив її вдолину, здалеку знати було, що це серйозна людина на поважнім і певнім становищі.
Директором став у молодому віці, коли я до гімназії прийшов, міг мати літ понад п'ятдесят. Належав до тих, що як доживуть до якогось року, то вже й стоять на ньому й, казав би ти, не старіються. Все зрівноважений, спокійний і поважний. Я ніколи не чув, щоби він сердився і кричав на кого. Але зате кожне його слово догани набирало тим більшої ваги. Тому, що він не сердився, то всі боялись, щоб його не розсердити, а щоби він міг якесь погане слово сказати, це нікому навіть на гадку не прийшло, хоч таких слів по Бережанах ходило мало що менше, ніж по Шекспірових драмах.
На своїх учнів дивився, як на синів, може, тому, що своїх синів не мав, лиш одну доньку, яка віддалася за проф. Мацішевського.
Зокрема, цікавився тими, що виявляли хист до мистецтва або до якогось одного предмету, як ось до математики. На його гадку, ті, що всі предмети рівно добре знали й кожну лекцію витверджували "на бляшку", це "ковалі" (по-бережанськи куйони), що можуть стати дуже чесними громадянами, але середньої міри, а йому, як директорові, хотілося, щоб з Бережан виходили люди знатні й імениті.
Тому-то й стягалися до бережанської гімназії всілякі співаки, музики й малярі, які деінде не могли собі дати ради, а в Бережанах все-таки здали матуру і часто-густо не завели сподівань директора Куровського. Тут за моїх часів кінчив гімназію наш відомий композитор Січинський23 і талановитий маляр Юліан Панкевич24. Тут
Орловський написав на похорон свого товариша похоронний марш "Со святими" ("В могілє цємней"), що як чорний серпанок жалю, відірваний вітром від бережанської гімназії, полетів далеко-далеко, ген аж крізь океан. Тут цей самий Орловський, що носив цвікер і грав в гімназійній оркестрі на контрабасі, написав, як учень VII класу, композицію до першого кримського сонета Міцке-вича , що довгі літа втримувалася у польських концерто-вих репертуарах.
У гімназії були два хори: український і польський. Український співав у церкві, а польський в костелі. Хори були мужеські й мішані.
У нижчій гімназії, поки не прийшла мутація, співав я разом зі своїми товаришами, Яричевськийг6 та Ярославом Гургулою в сопранах. Яричевський і Гургула вже хлопцями читали ноти, як книжку, вміли й повести хор, а Яричевський навіть пробував компонувати. Я хоч учився грати на фортепіано, такої штуки не втяв.
З диригентів нашого хору, зокрема, вбився мені у пам'ять Луць Курманович. Прийшов до Бережан уже дещо старшим. Гарний собою, чемний, з добрими товариськими формами, став скоро любимцем і бажаним гостем у кращих бережанських домах. Просили його, щоби співав. Сідав до фортепіано й акомпанував собі. Голос мав того типу, що Мишуга27, незвичайно м'який і милий, з якоюсь своєрідною краскою. Здавалося чомусь-то, що другого такого голосу в цілім світі нема. Може, й не було б, але ди-ригентура й спів на похоронах, наперегони з вітром, а часом і наперекір морозам, а в кінці служби нашій Мельпо-мені28 не дали як слід розвинутися цьому співакові з Божої ласки.
З голосів донині причувається мені Фицак. Його прозвали в гімназії Дон Фіцакко. Високий, чорний, довгошиїй, як заспіває, бувало, басове соло "Ісполь небо, небо і земля", то свічки в найближчім павуці гасли, а шибки У вікнах дрижали, дзеленькотіли. Був це мало сказати Незвичайний, а якийсь несамовитий голос. Який жаль, що Помер передчасно! Зачадів...
Знайшли його ранком неживого при самих дверях. Доволікся до них із ліжка, але відчинити не вспів... Ка-ЖУГЬ> що директор Куровський, як його повідомили про
в— Легший, т. 1
641
такий трагічий кінець Фицака, відвернувся і став пильно хустиною протирати цвікер і очі... Плакав...
А наш хор у церкві довго не користувався тими піснями, що в них соло співав Фицак.
За директора Куровського зимою, в четверги, в годині п'ятій, відбувалися в гімназії музично-декламаційні попи-си, що нагадували колишні студентські концерти в єзуїтських колегіях і в нашій Київській Академії29.
З канцелярії директора приносив Дам зі своїм помічником декілька старих, шкірою критих фотелів, а з конференційного залу кільканадцять крісел. На них, у першім і в другім ряді, сідали запрошені гості з міста та гімназійні професори. Старші ученики сідали в лавках, молодіш ставали, де лиш могли. Програма була мішана: чергувалися українські й польські твори, оба хори виконували їх як могли найкраще. В оркестрі грали поляки й українці. Із солістів визначувалися флейтист Гільбріхт і скрипак Готліб. Оба непересічні типи. Готліб, старший від Гільбріхта, дуже нервовий, але опанований, скупчений у собі, з тонким лицем відхненного митця. Гільбріхт нерівний, розсіяний, передчасно влюблений в старшу від себе панночку і — в фотографічний апарат. Все його можна було бачити або з флейтою, або з фотографічним апаратом, найчастіше недалеко кам'яниці, де мешкала його улюблена панночка. Раз прийшов до мене, приніс її фотографію і просив, щоби я зробив йому з тої фотографії портрет, і то олійними красками, не інакше. Довго я випрошувався, казав, що таке завдання не по моїх силах, але врешті — зробив. Гільбріхт був захоплений, і коли я на однім із полисів декламував Федьковича "Сонні Мари"30, він, на другім кінці зали, схований за шафу, вдавав флейтою флояру. Гостям дуже подобалася ця точка. Професори ходили на наші концерти, але нарікали на них: казали, що директор з гімназії робить якусь буцімто консерваторію і що учні, замість учитися шкільних предметів, грають та виспівують цілими днями, що аж вуха в'януть. Директор, може, й чув ці нарікання, але не зважав на них, бо дуже любив спів і музику. Сам гарно грав на фортепіано і особливо любив грати на фісгармонії. Ходив на проби хору й оркестру, слухав, часом похвалив, але своїх вказівок не давав. Казав, що найцінніше те, до чого хлопці самі дійдуть, а не те, що їм накинеться згори.
І хлопці дійсно самі доходили, дякуючи таким провідникам, як Сочинський Денис, Луць Курманович або Орловський.
Іноді хор був дійсно знаменитий. Не забуду, яке могутнє враження викликав він, коли я перший раз почув Ніжанковського31, "Гуляли" і "З окрушків". Провадив тоді цей хор, мабуть, Кирилович, що пізніше був катехитом у Коломиї.
Офіційним учителем співу в гімназії був Бургерт, мабуть, чех, що, хоч довгі літа мешкав у Бережанах, ні нашої, ні польської мови не навчився. Це й було одною із причин, чому між молодшими учнями не мав тієї поваги, без якої учитель не може добре вчити. Спів був предметом надобов'язковим, але всі знали, що директор любить співаків, і тому всякий записувався на цей предмет, оскільки не був стовідсотковою "рибою" (фішом). Бургерт, зі скрипкою в руці, обтирав хустиною спочене чоло, вибивав такт ногою, то співав, то кричав, але з його інтервалів, пасажів та з сольфеджіо все одно нічого не виходило. Користали тільки деякі, що мали окремий хист до співу, інші як нічого не вміли, так і не навчилися нічого.
Сам Бургерт грав на трубці, хоча знав майже всі інструменти. Він настроював також фортепіано і провадив оркестру бережанської пожежної сторожі, що грала прямо жахливо. На тую тему мій дядько Лонгин Глібовицький, добрий знайомий Корнила Устияновича і співробітник його "Зеркала", написав дотепну гумореску. В Бережанах, писав, бояться холери. Як прийшла вістка, що вона надходить із Золочева, вийшла на рогачку міська делегація під проводом краснорічивого бургомістра. Цей виголосив благальну промову, але як нараз заграла "пожежна банда", холера дала ногам знати — і втікла! Гумореску видрукувала бережанська одноднівка, і бережанці мали довгий час предмет для дотепів на отсю тему.
Зате добре, навіть дуже добре враження залишив по собі селянський хор із Денисова під проводом свого паро-ха отця Вітошинського . Влаштував він концерт у бере-Жанськім військовім казино. Співаки були всі в своїх де-нисівських одягах, в куртинах бронзової краски, багато Нашиваних червоною та жовтою волічкою, і в гарно ви-Шиваних сорочках. Тільки отець Вітошинський, високий, статний, огрядний 50-літній мужчина, виступив у так званій патетиці, себто в довгому сурдуті, так, як тоді наші священики вдягалися. Співали денисівці пісні Вербицько-Лаврівського34 й Воробкевича35, але співали їх так по-мистецьки, з таким відчуттям музичного змісту, з так знаменито вистудіюваною динамікою, так були зіспівані, що хор їх звучав, як якийсь зачарований інструмент. Та ще співали вони без нот і на естраду виходили гарно й справно. Не було зайвих пауз, ні нудного роздавання голосів. Один помах руки провідника — і неслася пісня несилува-на, пригодна.
"Не хочеться вірити, — казали поляки, — щоби це хлопи співали. Дивіться, до чого спосібний цей нарід!"
Був це перший такий високо мистецький селянський хор, і тому прошу моїх читачів вибачити, що я трохи довше затримався на згадці про нього й дещо відбіг від теми.
Директор Куровський був захоплений денисівцями.
