Казка мого життя - Лепкий Богдан
Хлопці за кожним ударом підскакували й сичали та скрикували з болю. Казали, що це не болить, а буцім розжареною шиною пече. Паци бралося лиш на ліву руку, бо правою треба було писати, а по пацах долоня напухала, як пампух.
Бували іноді й гостріші виміри кар. Виновника волікли з лавки до "градусу", один із старших хлопців притримував його за ноги, другий за голову, а пан директор цвяхав тростиною, аж піт йому з лисини капав. Безталанна жертва верещала нелюдськими голосами, за що Діставала ще два "бізуни" додатково. Я затикав уха, замивав очі і прилипав до лавки. Страшно й соромно ставало, і прикро, хоч я добре знав, що мене така кара не може стрінути, раз тому, бо нема за що, а два, бо мій дідо є дерном, радником і взагалі одним із достойників у місті. Було нас таких певних себе небагато. У першу чергу, Мілько Герве і Місько Пюрко. Герве, син власника колоніального склепу й сніданкової кімнати, куди забігав пан директор на перекуску серед важкої педагогічної праці, а Місько Пюрко, син ректора духовної семінарії у Відні, якого батько аж із Відня прислав до Бережан, щоби набрався народного духу.
Мій батько і батько Пюрка, отець Богдан, автор "Етики"19, були колись шкільними товаришами. Ми це знали й були з того горді. Тямлю, як раз на паузі Місько за печею в класі прочитав мені вірш свого батька "Термопілі". Я вислухав, похвалив, що гарний, і додав, що мій батько також пише вірші і що друкує їх у німецьких ілюстрованих часописах, які передплачує. Міськові це дуже заімпонувало. "По-німецьки пише твій тато! — казав. — Но, но!" З Герве'м оба ми жили дуже щиро. "Ер гат і*уте Кіндерштубе",* — казав про нього Місько з міною бувалого в широкім світі чоловіка.
Оце була наша недоторкальна трійця, що на неї інші хлопці гляділи заздрим оком. їх б'ють, а нас ніхто й пальцем не торкне, навіть за ухо не потягне. Невже ж це справедливо? Правду сказати, то я також гадав собі, що тут з так званою справедливістю щось не зовсім в порядку, бо й нас деколи ловили на неувазі, й ми деколи забували якусь книжку в хаті або губили зшиток по дорозі, а все ж таки ніхто нас за це не карав так, як інших хлопців. 1 в діточій душі будилися перші нез'ясовані протести проти суспільної кривди, проти поділу класу на нас, протего-ваних, і на "інших".
З тих "інших" затямив я собі тільки одного, бо він забирав мої "другі сніданки", що їх мені тітка давала до моєї шкільної торби, щоби я, борони Боже, не зголоднів. Та ще страшив мене, щоби я нікому про те навіть не згадував, бо він піде до моєї тітки й скаже, що я нині лекції не вмів і в класі був нечемний.
1 хоч я все відповідав добре і в класі поводився чемно, то таки боявся, щоб він дійсно не побіг на мене "з язиком", і тому мовчав, а коли тітка питалася, як мені смакувало снідання, то я хвалив, що було дуже добре.
* Він має добру початкову освіту (нім.). — Ред.
Так тоді ж малим хлопцем зустрінувся я з шантажем і пізнав першого шантажиста, свого буцімто товариша.
Моє чуттєве відношення до вчителів було теж неясне. Мені казали, що вчителів слід любити, а я собі думав, як їх любити, коли вони так б'ють? Вправді не мене, а тих інших, але їх так само болить, як мене боліло б. На жаль, на виправдання тієї педагогічної суворості я навіть того не вмів сказати, що нині кажу.
Незавидна доля була тодішніх народних учителів. Діставали нікчемну платню, що з неї ні жити, ні вмирати. Мусили тримати учнів на станції, бігати по лекціях і промишляти різними способами, щоб перепхати якось свою біду від одного першого до другого.
А до того, кожної хвилини міг до класу ввійти грізний інспектор Біссінґер і — будь тут добрий!
Що в такій атмосфері годі було думати про незвичайні висліди моєї науки, це ясне. І коли б до мене не приходив був кожного дня, крім середи, неділі й свята, ученик 5 чи б гімназійного класу, Дмитро Бахталовський, та не вчив мене того, чого не навчила школа, то не знаю, з чим я прийшов би був до гімназії.
Під кінець року добрішали наші учителі-мучителі. Менше били, а більше вчили. Підготовлювали нас до кінцевого попису, який називався "егзаміном". Ролі були заздалегідь розділені, хто чигає, хто декламує, хто переказує зміст прочитаного "уступу", хто переводить на таблиці напам'ять вивчені питання математичні. Іспит ішов блискуче, й достойники, духовні й світські, запрошені на це щорічне свято, відходили вдоволені, а "відзначаючі" учні діставали в нагороду гарно оправлені книжки з образками.
Моя перша нагорода — це була "Заворожена королівна" ("Сьпйонца крулєвна")20. Довго я носився з нею та зберігав її, немов якусь святість, і довго світ уявлявся мені не як дійсність, лиш немов заворожена з'ява.
ГІМНАЗІЯ
Одного погідного пополудня, року Божого 1805, по Спасі, перед бережанський ратуш заїхало декілька возів та одна велика жидівська брика зі шкіряною будою. По втомлених конях та по запорошених людях знати було, що Приїхали здалека.
З брики, з-під буди, виліз один мужчина в духовнім і чотирьох у світськім одягу. Духовний мав на собі довгу рясу, яку звали реверендою, і чорний капелюх з великими крисами; очі за окулярами. Зі світських один був підстаркуватий, огрядний, якому візник мусив помогти зіскочити з брики, три інші були молодші й жвавіші.
За брикою торохтіли вози. З них вискакували молоді хлопці, літ 10 до 18, одягнені всіляко, бідніше і достатніше, як котрого батьки могли вирядити в дорогу.
За тими возами дорогою від замку до ринку надтягали драбинасті підводи, навантажені столами, лавками, скринями, шафами й клунками всіляких розмірів і різної форми.
За ними й поруч них бігла товпа цікавих бережанців. Часи були тривожні, воєнні, Наполеон не давав Європі спокою, його ім'я залітало навіть у найглухіші кутки.
Вечоріло, як бережанський ринок, від ратуша до церкви й до гирла Адамівки, заповнився возами й людьми. Не бракувало й бургомістра, радних города Бережан і видніших достойників міста.
Вітали вони приїжджих гостей та складали їм свої побажання. Гомоніла німецька мова, перемішувана деякими латинськими словами й зворотами. По короткому привітанні бургомістр казав відчинити головну ратушеву браму і впровадив гостей у сіни. Тут віддав найстаршому приїжджому добродієві ключі від дверей, що вели з сіней на поверх, і всі подалися туди по дерев'яних, скрипливих сходах.
Незабаром стали за ними виносити на гору привезений вантаж, покарбовані студентськими ножиками лавки та поляпані чорнилом столи й шафи. Виносила їх приїзд-на молодь, перекидаючись жартами й школярськими дотепами.
Скінчили й собі полупотіли по сходах нагору, а порожні вози покотилися на підсіння двох заїздних домів.
Цікаві бережанці постояли ще трохи перед засміченим соломою та паперами в'їздом до ратуша і розійшлись по своїх мешканнях, вдоволені з пережитих вражень.
Тільки вода на могутніх бережанських лотоках шуміла, а на недалеких полях підпелітькали перепелиці.
Так перенеслася достопам'ятного 1805 року, року битви під Аустерліцом і Шенбрунського миру, caesareo regia gymna3bi* зі Збаража до Бережан і розтаборилася в бере-жанському ратуші, де граф Потоцький відступив для неї даром цілий перший поверх разом з безплатним топливом для кільканадцятьох залів. Там вона й перетривала поверх сто літ на славу й чималу користь не лиш Бережанщини, але й цілого краю.
♦
Кажуть, що кожний початок важкий, і початки бе-режанської гімназії не були легкі. Відбігала вона дуже далеко від того типу середньої школи, до якого ми привикли.
Мала тільки шість класів, бо сьомий й восьмий класи називалися філософією, й абсольвенти гімназії в Бережанах мусили йти на філософію до Львова. Зате п'ятаки й шестаки тішилися куди більшою повагою, ніж за наших часів. Шестакові професори здебільша казали dominus*0 (по-німецьки "Sie"), а як хотіли його покарати, то не робили того прилюдно, в класі, лиш кликали до кабінету "на чорну каву'9, від якої чорно ставало в очах. Розсерджений професор не грозив шестакові "шевцем" і не називав його "свинопасом", лише казав: "Ich werde Sie in die Gamaschen stecken lassen", себто: "віддам вас до війська", що було не будь-якою погрозою, хоча би тому, що у війську тоді служилося літ двадцять.
Гімназія стояла під проводом префекта, директором був місцевий староста, його заступником латинський парох, а на візітацію приїздив зі Львова один із латинських каноніків, що був одиноким інспектором усіх шкіл в краю. Наукова програма не була надто велика: вчили мови — латинської, грецької, німецької й дещо польської історії, географії та математики. Найбільше вимагали латини й німецької. Рідною мовою у школі не вільно було говорити. Хто забувся і промовив слово, діставав на шию "signum", або "Sprachzeichen", себто книжечку, оправлену в дощечки, в яку вписувано ім'я, прізвище й характер винуватця. Мусив він ходити з тою відзнакою так довго, поки не лриловив котрогось зі своїх товаришів на тому ж гріху.
." Цісарсько-королівська гімназія (лат.). — Ред. Пан (лат.). — Ред.
Тоді перекидав "вцршт" зі своєї шиї на його. В суботу господар класу переглядав "сігнум" і карав усіх, що були там вписані, а останнього найбільше. Не був це якийсь окремий бережанський винахід, такого жорстокого способу науки латинської мови вживали також у Західній Європі. Але зате по-латинськи балакали бережанські ученики краще, ніж рідною мовою.
Української мови ані греко-католицької релігії довгі часи не вчили. Наші предки ходили на науку латинської релігії. Навіть свят наших не святкували. Що лиш 1827 року вийшов декрет з цісарської канцелярії, щоби у школах, де є четвертина учеників греко-католиків, десять днів святочних греко-католицьких було вільних від науки.
Зате латинські свята, особливо ж "Боже Тіло"21, обходили дуже величаво.
Та найсвяточніше відбувався кінець шкільного року. Тоді великою занавісою закривали іконостас у церкві*, а на місце тетраподу ставили довгий стіл, прикритий зеленим сукном. За тим столом сідав на першому місці староста, як директор гімназії, а коло нього праворуч і ліворуч інші достойники. Префект давав рукою знак, із хорів гриміла могуча "інтрада", грана військовими сурмачами. По інтраді ретор, себто один із учнів шостого класу, виголошував панегіричну промову і старенький префект відчитував прізвища найкращих учнів кожного класу.
