Дума про тебе - Стельмах Михайло

Ще десь не спало твоє щастя, що прибився на наші музики. Утікав ти від краси, а в акурат прийшов до неї. Ось ми тебе заведем у Озерне, і гуляй душа без кунтуша.

— Я сам піду.

— У тебе тут родичі є?

— Та є.

— Тоді приходь на весілля.

Богдан здригнувся, наче його через плечі перетягли києм, витягнув руки з вогню.

— Прийду,— і, заточуючись, побрів до села.

— Щось із ним не теє,— обізвався позаду хтось із Шаламаєнків.

— Із тобою було б "не теє", якби стільки помісив снігу в таку хуртовину.

В крайній розхристаній вулиці села на нього мало не налетіли два вершники. Побачивши подорожнього, вони під’їхали до нього, перегнулися з коней, з темряви виділились перекреслені метелицею обличчя.

— Чоловіче, тобі не стрічалися на шляху однокінні санки? — пізнав голос Омеляна Безкоровайного.

— Або що, дядьку Омеляне?

— О, це ти, Богдане? — аж присвиснув Омелян, для чогось оглянувся, наче метелиця могла підслухати його, ще більше нахилився до парубка,— Розумієш, наша Ярина перед самим весіллям сіла собі в санки і кудись подалася. Маю не сестру, а один бісів норов, їй-бо.

— Втекла од весілля?! — аж скрикнув хлопець.

— Та ніби так виходить,— неохоче відповів Омелян.— То часом не бачив її на шляху?

— Та ні, не бачив,— лише тепер зрозумів, з ким нещодавно зустрівся.

— Куди ж вона подалася? — приклав руку до підборіддя Омелян.— А будь ти неладна!

— Значить, треба перевертати село, рідню усяку,— загарцював побіля Безкоровайного Васюта.— Куди їй у таку сніговицю добратися до міста? — Вони, притулившись шапкою до шапки, про щось тихцем порадились, повернули коні, свиснули нагаями і помчали в село.

"Втекла, втекла Яринка!" — полегшено зітхнулось хлопцеві. Полегкість він мав уже з того, що не піде дівчина за скаредливого прицвинтарника. Але чому ж не стрілася вона з ним? Може, за кілька кроків од нього була його судьба... Ні, ні, яка там судьба! Хоч би разом подались до міста. Чи ж доїде, чи не зіб’ється з дороги?

Страх знову огорнув Богдана і кільцював його гірше метелиці. Кинутись навздогін? Та хіба ж у хуртовину наздоженеш коня? І потішав себе тільки одним: добра худобина довезе її до людського тепла, до чиєїсь оселі... Коли б тільки не завія. "Спинись же, спинись же, спинись!.." Та сніговійниця по-розбійницьки свиснула біля вуха і помчала наздоганяти дівчину...

Куди ж поїхала Ярина? Куди ж? Це "куди ж" і шипіло, і дятлом довбало мозок. Перехитуючись, хлопець бреде занесеною вулицею, обабіч якої тільки вгадуються дерева і хати. Ось він уперся в чийсь тин, а той йому обізвався приємним гучанням — це на кілках виморожувались глечики, по них шерехтіла метелиця, а в них вовтузився вітер.

Оминувши міст через річечку, Богдан повертає не на свою, а на Яринину вулицю.

"А наша вулиця ширша",— забринів з дитинства її голос.

"І в нас була широка, так сусіди переставили плоти — і вкрали ту вулицю..." А тепер сусіди украли любов.

Куди ж поїхала вона, куди?

Ще місток, з-під якого вода тече до Ярининого городу, ще місточок, скрипучі ворота, подвір’я — і засвітились, приголомшили вікна її оселі. На подвір’ї, пориваючись угору, непокоївся стіжок соломи, під стріхою шелестіли вінки кукурудзи. Все було таким звичним, як щодення, і таким незвичним, як марення.

Ще якусь годину тут ходило його недосяжне щастя. Про що воно думало, кого виглядало, на кого сподівалось, утікаючи од рідної оселі, од матері, од весілля?.. Може, якби він раніше нагодився, втікали б вони разом від тяжкобрового підцвинтарника і Омеляна. Не на дівочу прихильність сподівався, а на те, що від Васюти можна кинутись і під кригу. Бо хто він такий? Дрібний гендляр, по суті, хам і осавула між людьми, одна догідливість побіля звищих і всюди — хитра спритність. У голодний рік, паразитуючи на людському горі, він зумів ще й бригадиром стати, а там, підвернеться нагода, і голову зіпхне, і далі проштовхається.

Пригинаючись, Богдан входить у сіни і, ніби в свою скорботу, стукає в хатні двері. За напітнілим деревом стрепенувся жіночий голос, що віддалено нагадував голос Яринки.

Ось хлопець переступає поріг, ловить тривожний і здивований погляд Іванихи. Уся в чорному, з прив’ялими біля уст борознами часу, вона нагадує тих матерів, які у церквах вимолюють долю дітям.

— Богдане, Богданчику, ти?! — шелестять її слова, повертаючись до тих років, коли він із Яриною ходив до школи.

— Я, тітко Маріє,— не знати чого думає, що вона могла б йому бути матір’ю, підіймає на неї наморожені, нашмагані сніговицею вії і боїться, щоб на них не затремтіла його туга.

— Який же ти зав’южений.

— Здалеку йшов.

— Напевне, з науки?

— З науки. Я зараз обтрушуся,— хотів піти до дверей.

— Обтрушуйся тут. Замерз?

— Замерз, тітко Маріє.

— Погрійся біля печі. Там весільні страви стоять, тільки весілля не буде. Може, чув: утекла Ярина від свого нареченого.

— Чув.

На очах жінки висіклись темпі краплини:

— Де тепер моє дитя студить душу в таку хуртовину?.. Чуєш, як стогне вона... Хоч би з дороги не збилась, хоч би знайшла якесь пристанище.

— Будемо надіятись, тітко Маріє,— не знає, чим утішити жінку, яка могла б йому бути за матір, а сам наздоганяє поглядом і Яринку, і сани, і коня. "Хоч би не збилась вона",— повторює в думці слова Іванихи.

— Ти не судиш мене, Богдане?

— Чого ж я маю судити вас?

— Багато тепер суддів і осудців розвелося, ох, як багато. Ось перед тобою заходив наш дяк — хотів авансом до весілля випити чарку. А коли довідався про таке, потряс усіма патлами і сказав, що мир безперестанку погибав через революції і жіноцтво. Впивався моєю горілкою і судив революцію, і мене, і доньку мою. Сідай, Богдане. Ти вже дома був?

— Ні.

— Ой! — зойкнула жінка.— Як же так?

— І сам не знаю як.

Неясний здогад ворухнувся в погляді жінки, але вона його пригасила віями, так схожими на вії Яринки.

— То я тобі вечеряти поставлю, ти ж здорожився,— заметушилась, підійшла до печі, де вигрівались весільні пахощі.

— Не треба, тітко Маріє.

— Як це, не треба? Ось у мене і казенна горілка стоїть.

— Я, тіточко, такого зілля поки що не п’ю:

— Чула, чула про це, хоч ніколи но навідувався до пас.

Вони зустрілись поглядами, і він знов побачив, як у її скорботних очах ворухнувся здогад, та за ним стояв не осуд, а співчуття. Затинаючись, ніяковіючи, він спитав:

— Куди ж могла податись Яринка?

— Хто ж його знає,— задумалась мати.— Лише дві дороги має вона: або в Старий Майдан до Надійки, або в Донбас до Бориса. Мій урвитель, Омелян, значить, уже подався навздогінці за нею. Хоч би не наздогнав.

— Де Старий Майдан, я знаю. Може, ви дасте Борисову адресу?

— Ой Богданчику, ти її також будеш шукати?

— Напевне. А ні — хоч листа напишу.

Іваниха підійшла до божниці, вийняла звідти податки, страховки, листи, поклала їх на стіл, де лежали хліб і калина.

— Розбирайся в них, як розберешся.

Він одразу запам’ятовує адресу і збирається йти. Тоді жінка охоплює його руки, головою принада до його засніженого, що вже береться росою, плеча.

— Що мені, Богдане, в цьому світі робити? — І вже за її сльозами зникає здогад, а стоїть одна материнська печаль.

— Дарма, дарма, все якось перемелеться, от побачите.

Стукнув вітер у вікно, Іваниха метнулась до нього, а потім зітхнула:

— Тепер підуть усі мої ночі на безсоння, як у війну... Будь здоров, Богданчику. Хай твоя матір не плаче за тобою, як я за своєю найменшою.

— Бувайте здорові,— цілує в щоку жінку, що могла б бути йому другою матір’ю. На тремтливих устах він виносить присмак її сліз і знову, неначе п’яний, виходить у заметіль. І враз його наздоганяє зламаний голос Іванихи. Він зупиняється, жінка швидко підходить до нього і щось тиче в руку.

— Ось тобі, Богдане, весільний жайворонок. Як не маєш подарунка від доньки, то май хоч від мене.

Він підносить розкриленого птаха до очей, проводить рукою по його солодких пшеничних крилах і має гірку втіху: все-таки ліпше отримати весільну пташину з рук матері, аніж од чужої нареченої... Де ж вона тепер? Де ж? Хлопець ще раз прощається з Іванихою, кладе теплу неживу пташину в кишеню і виходить з подвір’я, де все поривається влетіти вгору намерзлий стіжок.

Вдома, видко, ще не спали — у вікнах стояло вкручене світло. Двері і досі були незачинені. Богдан тихцем увійшов до хати, ступнув пару кроків і, за щось зачепившись, ледве не розтягнувся на долівці. Тепер він побачив, що тут на сіні спало кілька нічліжан.

— Хто це порозкидав стільки ніг? — кинув погляд на стіл, за яким сиділи батько, мати і... старий Шаламай.

— Та це мої діти відлежують боки! — засміявся музика і, пізнавши Богдана, здивовано прогнув брови.— О, студент!.. Теж прийшов підночувати?

— Та...— зніяковів хлопець.

— Богдане, синку,— з несподіванки аж застогнала мати. Лагідна, як літо, вона несе йому назустріч і занепокоєння, і радість, і усмішку.

— Це ваш син?! — ще більш здивувався музика, перехопив застережливий Богданів погляд, крекнув і поклав вії на половецькі очі.

— Як же ти, Богдане, добирався у таку негоду? — встає з-за столу поставний, високочолий батько.

— Як міг, так і добирався,— зиркає на музику.

— І нащо ж було вириватись у таку хуртовину? — зажурилася мати.

— Захотів твоєї картоплі з капустою і пришелепався — ноги ж не куповані,— підійшов до сина, розгладив шпакуваті вуса, почоломкався.— О, видать, добре тобою вихала метелиця — ледве на ногах тримаєшся.

— Ще б пак! — буркнув Шаламай.

— Давай, стара, мерщій щось вечеряти сипу.

— Тільки спати,— парубок, видихаючи мороз, сів на тапчан і почав скидати чоботи.

— Богдане, хоч картоплі печеної,— затурбувалася мати.

— І трохи меду. Сам варив із щільників,— подав батько чарку янтарного питва.

Богдан її перехилив, а Шаламай скривився:

— Такий мед треба не пити, а прислухатись до нього,— він приголубив чарку і підніс її до вуха.

— Що ж ви там чуєте?

— Червень, сонце і дзвін бджоли.

— Мені сьогодні цілий день гуділи бджоли,— ледве посміхнувся Богдан.

— Добре, що не вовки трубили,— буркнув у вусища Шаламай і повернувся до незакінченої розмови: — Не вміємо, Василю, ми господарювати, не вміємо. Таку вже магнітну силу взяв папірець над землею, що безсиліємо і ми, і земля.

— Наш Туровець господар, та сидить над ним балаболка, що жита від рису не відрізнить, і керує.

— Хворостенко?

— Він же.

— І нащо вам ото знову у політику вдарятись! — гримнула мати.

— Та ми ж не про політику, а про зерно говоримо,— заспокоїв її батько.

— Тепер і зерно політикою стало,— відрізала мати.

Це були останні слова, які Богдан забрав у сон, де знову захугувала метелиця, заскрипів вітряк, відривалась од снігів хустка багаття, а від неї на санчатах тікала його любов.