Дума про тебе - Стельмах Михайло

Присвячується Л. С.

Частина перша

І

Вітер, неначе парубок у танці, на всі боки обертав кожухарку-метелицю, і вона, широко розкинувши поли кожуха, то захлиналась жагучим потаємним шепотом, то лютилась, мов звірина, і водночас, як їй манулось, розтрушувала, розметувала, розкублювала над землею холодну вовну.

Мовчали закурені поля, німувала насічена рубцями-переметами дорога, тільки діброва, до якої він саме дійшов, пересварювалася з хуртовиною і вітром; незлинялі накучерявлені дуби, як військо шолом’яне, стояли плечем в плече проти них, надламували їхню силу, а самі по коліна вгрузали у сніг. І враз із діброви неждано обізвалась музика... Та що це?! Мара чи сон?.. З того дива навіть хурделиця крутнулась на одній нозі, присвиснула і погнала по дорозі відьмині клубки холоднечі.

Богдан зупинився, зашкарублою рукавицею обтер сніг з обличчя і всім єством потягнувся до зазубня лісу, а він, шиплячи листом, знову розгонисто бризнув запорозькою безжурою: "Ой чи пан, чи пропав — двічі не вмирати..."

Хто ж: чи завійниця, чи вітер найняли музики на свої заручини? І хто, коли це не мара, може тепер морозити міддю уста і душу? Поки здивовано думалось над цим, із дубняка, подзвонюючи упряжжю, виринули засніжені коні і сани-оплени, на них мальовничо сиділи музики і веселою міддю переважували завію.

"Та це ж оглашенні Шаламаї!" — пізнав Богдан молодих музик і їхнього грубовусого батька. Несамовитих Шаламаїв знала вся округа. При вині і меді вони могли грати тиждень підряд, та так грати, що на подвір’ї і вулиці падало обезножене село, а в хатах гасли лампи і обвалювалися стелі. Вино і мед потрібні були музикам, як говорив старий Шаламай, тільки для змочування уст — інакше б вони поопухали, мов придорожні порхавки.

Добрі коні виплуганились на дорогу, і один з Шаламаєнків, надуваючи щоки, здивовано витріщився на Богдана, притих, штовхнув ліктем брата й зареготав. Десятеро вузьких, прихоплених із половецьких степів очей одразу насмішкувато зійшлися на постаті студента. Теж побачили диво!

— Погляньте, діти, на нього! Це — філософ! — беззаперечно прорік старий Шаламай. Од реготу затряслись його діти, і сани, і сіно. Притримавши коней, неначе полковник, підвівся в киреї дебелий Шаламай.— Правда ж, парубче, ти філософ?

— Може, й так,— насурмонено оглядає шаламаївський виводок Богдан.— Тільки не знаю: по чому таке пізнається?

— По одежинці, по одежинці, а не по розуму! — Старий вище колін вгруз у перемет, а за батьком, подзвонюючи міддю, позіскакували усі дебелясті, шерхлогубі і вузькоокі Шаламаєнки.

— Швидко ви до мого розуму добрались.

— А хто ж у таку хвижу виривається у виношеному пальтечку? Тільки дурні та філософи.

— Ги-ги-ги! — показали молоді Шаламаєнки повні роти зеленкуватих, як горох, зубів і заходилися танцювати прямо на заметеній дорозі. Всі вони, мов у кіно, хизувались веселими червоними кожушками і набакиреними молдавськими качулами.

— А ви ж хіба не філософ? — запитав старого.

Той одразу нахвилив товстуваті зморшки на чолі, скоса оглянув своїх заповзятців, які танцем тішили його і метелицю.

— Ми? Та для чого нам така напасть?

— А хто ж дарма чи запівдарма виграє не людям, а хуртовині?

— Мусимо іноді, хлопче, і задарма грати.— Розгойдуючи кирею, старий впритул підійшов до студента, пошукав розуму в його очах і тоді довірливо заговорив: — Теперечки так хурделить, що не одне безталання може збитися з дороги і мати розлуку з душею. Колись у нас такої години дзвони дзвонили, а тепер Шаламаї на трубах дзвонять.

— І ви всю дорогу будете грати? — здивувався, не повірив Богдан.

— Аякже, всю дорогу! — і старий оддер паморозь із вузьких брів, що стрілами націлились у перенісся.— Та що дорогу! В завію, чуєш, я виводжу свій виводок за село, ставлю на шлях спиною до вітрів і так граю, аж губи тріскаються, бо нема тепер дзвонів. А деякі розумні за це мене, старого, дурнем величають, а дурні кажуть, що я посвоячився з нечистою силою — її потішаю.

Богдан зачудовано глянув на старого Шаламая і вперше за свій тяжкий день почув, як парості тепла торкнулися його серця.

— Ви й справді в хуртечу виходите на шлях?

— На пробій ідем. Поспитай, коли хочеш, людей.

— Врятувала ж когось ваша музика? — ще вірить і не вірить у таке діло.

— Питаєш! А для чого б тоді я мордував на холоді дорогий інструмент і своїх дітей? — У половецьких очах старого пройшли далекі видіння і ті подорожні, що, мов з дверей смерті, виходили з хуртовин.— Є, хлопче, музики відомі на весь білий світ, оті, що по великих містах зарятовують людську душу від мерзоти. А ми, сільські самоуки, даємо радість коли не мужицькій душі, то мужицьким закаблукам і не спимо в заметіль, бо лихо не спить.

Зачудований хлопець запам’ятовував і обличчя, і мову старого, і його смуток за тією далекою музикою, що не дійшла до мужика.

"Літом польки, літом польки, а зимою гопака",— безжурно вихрять і штовхаються в танці Шаламаєнки, коли ж хтось падав у сніг, це одразу викликало регіт і кпини.

— Далеко вас тепер доля несе?

— Не доля, хлопче, а заробіток. Ротів у мене чимало і всі з добрими зубами.

Шаламаєнки знову засміялись і показали метелиці, що справді мають добрячі зуби.

— І де лежить ваш заробіток?

— Та верст із двадцять відміряти треба.

— Двадцять верст?! — аж зойкнуло всередині Богдана, і хтось одразу згорнув із серця полохливе тепло.

— Може, і з гаком буде. Не в пору сторгувалися ми.

— Куди ж ви? Куди?

Старий пильно поглянув на Богдана, заворушив стрілами брів, і вони вп’ялись у перенісся.

— Оце ж їдемо собі на весілля в Озерне. Їдемо, та чи доїдемо — за весілля сторгувались, а за погоду — ні. Що витворяє вона! — рукою одвів метелицю від обличчя.

— І до кого ж їдете? — запитав, аби запитати, бо вже те весілля стояло в нього перед очима.

— До забісованого Васюти. Там, переказували люди, вихопили дівчину, як вечірню зірку... До чого ж любо, коли така зірка під твою музику сходить на землю,— старий добряче глянув кудись поза хуртовину — певне, згадав оту красу, що не раз виводив у танок, і рубонув кулаком: — їдьмо, парубче, з нами, не пошкодуєш!

— Не можу,— мало не застогнав Богдан, бо як йому їхати з тими музиками, що гратимуть поминки його коханню?

— Чого ж не можеш? Не втікай од краси, не щодня зустрінешся з нею,— приязно посміхнувся старий, не знаючи, що робиться з хлопцем.

— Спасибі, спасибі. Мені не по дорозі,— ледве вичавив із себе.

— Якусь недогоду маєш, студенте?

— Та маю.

Старий зітхнув.

— Десь і мій учиться в Києві... Буде толк, як безтолоч не розведеться. Може, хоч трохи підвеземо тебе?

— Не треба, я зараз повертаю.

— Чудило ти: втікаєш і від музик, і від краси, колись потягнешся до них, а все й минеться. Ну, бувай здоров і богу та людям милий!

Шаламаєнки знов гигикнули: "Наш батько скаже",— і один поперед одного кинулись на сани, вмостилися на сіні, заграли марш, а добрі коні самі потягли за собою хвіст метелиці. Богдан розгублено подивився їм услід. Може, й справді наздогнати їх, упасти на сіно та й під веселі музики їхати на чуже весілля, на свої тортури?.. А як вона там, вечірня зоря? Чи хоч коли подумала про нього?..

По нетривкій колії, похитуючись, бреде хлопець,— метелиця, вітер-скрізняк і горе перехитують ним. Вже зникли і сани, і коні, і несамовиті Шаламаї, вже й музика стихла, тільки вітер, завія та щем не стихають. Ще двадцять верст болю до його села. А хіба ж там буде легше? Цього болю не приколишуть ні тополі біля хати, ні гніздо лелеки на хаті, ні сама хата. Перед нею взимку вище плетеного тину піднімаються блакитні кучугури, а влітку на тини кладуть голови праведників соняшники. І тоді звичайна селянська оселя стає схожою на шматок напівзабутої казки.

От і відійшла діброва, відійшли, як військо шолом’яне, дуби, і закурився шматок снігової пустелі, єднаючи дими знизу з метелицею вгорі. І тільки тут, у степу, Богдан збагнув, якої він припустився помилки, що не поїхав з Шаламаями: завійниця вже зовсім зрівнювала дорогу з полем, а попереду ворушилися двадцять верст бездоріжжя і сувої білої туги. Згадались Іванові слова: "Дивись, щоб тебе не згубили м’якість і гордість". Напевне, дуже погано, коли доля вгатить в одне серце таке сусідство. Та все одно, мабуть, більшість із нас думає, що його вдача, либонь, найкраща.

А тим часом хурделиця плела навколо холодні сіті, турляла його в груди, залітала під повіки, вибивала з них сльози і заморожувала їх на щоках. Гей, не заточуйся, не падай, хлопче, бо ж на весілля ідеш! Він, пригинаючись, прикривав очі рукою і все глибше і глибше вгрузав у сніги. Через якийсь час уже не знав, чи йде шляхом чи полем, і до болю приєднався страх. Ось Богдан вище пояса вскочив у якийсь рів, набрав повні халяви снігу і довго не міг виборсатись із нього. А виборсавшись, почав роззуватися, щоб витрусити холоднечу. Розмотались онучі, мороз псом ухопився за пальці. Дубіли ноги, дубіло обличчя, і тільки серце кричало безнадією і болем.

Навколо все більше густів сірий морок, за ним ішла вечірня година. Коли ж він добереться до села, до чужого весілля, до своєї хати, де влітку на плетений тин кладуть святі голови соняшники?..

Зупинившись, він побачив, як негадано розступився морок, а з нього зелено проглянуло літо. І вже не гуготіння метелиці, а гарячий дзвін бджоли вчувся йому, під ним м’яким туманцем курилась сизо-зелена мітлиця. Припасти б до неї, відпочити б на ній. Ноги самі підігнулись, та раптом чийсь голос випростує його:

— Гей, хлопче, не спи, бо лихо не спить!

Він рукавицею стирає з очей сніг, стирає видіння, плечем розсовує завірюху — і вперед, уперед, бо тільки в цьому твій порятунок.

Де тепер дорога? Де ж тепер він і де його вечірня надія? Невже вона зможе поєднатися з щелепастим Васютою, невже її ніжність вживеться на нечестивій копійці Артемона? Знову з темряви прибились видива літа. Лякаючись, він розплющує обважнілі повіки, видива подалися назад, а з мітлиці в очі бризнув сніг.

Аби ж тільки знаття, що не збився з дороги, що дійде до весілля, що побачить її... Міси, міси, хлопче, сніги, міси свої муки, якщо таким дурним уродився. Не міг хоч кілька слів сказати їй, не міг зупинити її, не міг хоч перебродами впіймати слово, чи погляд, чи думку її...