Дума про тебе - Стельмах Михайло

Вона скидає на парубка надломлений погляд.

"Зверху переляк, а яке всередині чаїться коріння? — розгадує і не може розгадати жених.— Ну, потім повириваємо потроху його. На все треба час".

— Артемоне, відступися од мене, горем своїм, життям своїм благаю — відступись!

Парубок набичився, поправив галіфе, дихнув горілкою в обличчя:

— Який же дурень даремно відступиться від краси? Га?.. Ну, якби знайшли мені старости ще кращу наречену,— може б, відступився. Та де візьмеш таку? Га?

І навіть у цьому "га" було щось противне, принизливе, що применшувало людину. Сама розпука захилитала Яринкою, і вона приклала руку до серця:

— Хіба ж ти не бачиш: моя душа не лежить до тебе?

Але й це не збентежило жениха.

— Душа! А що таке душа!? Це корито,— що наллєш у нього, то й хлюпотить. Щось ти вихлюпаєш з нього, а я чогось домішаю, та й усе.

— Артемоне, ми не будемо мати щастя...

— Так будемо дітей мати! — В прожилках на скронях парубка побільшало синьої крові, а в словах — підігрітого сивухою неподобства,— В тебе такі груди, що вигодують мені півдесятка Васют. Дівчата хай ідуть у тебе, а хлопці в мене — оце й усе щастя.

Ярина обурилась, у куточках рота затремтіли презирливі риски:

— Як же ти можеш думати про дітей, коли я зневажаю тебе?

— Я перечекаю, поки твоя зневага зноситься і зітліє, мов сорочка на плечах.

— Цього не перечекаєш!

— І даремно! — розсердився Артемон. Обличчя його враз стало огнистим, як ліхтар.— Я тобі життя, твою красу, можна сказати, врятував, а ти споневажаєш мене.

— Коли ти, осоружний, моє життя рятував?! — скрикнула Ярина, лячно й недовірливо поглянула на парубка.

Артемон поморщився:

— Не хочу й говорити про це.

— Говори!

— Тобі від цього легше не буде.

— Все одно, кажи!

— Тоді згадай собі голодний рік!.. Згадала? На чому ви тоді сиділи? Га? На воді та біді, маторжаники з тертого хріну та листу жували, бо збіднились до решти. А я ось із цього плеча — вдарив рукою по ньому — вночі скинув Омеляну кулик разового борошна. Пам’ятаєш, як ми наварили галушок і розбудили тебе? Пригадуєш, як ти хвалила їх? Га? Не за Омелянові ж очі я трудився, а за слово, яке мав од нього.

— Так ти мене купив за мішок борошна? Така твоя ціна? — жахнулася дівчина.

— Дурне варнякаєш. Не рівняй сьогоднішню ціну до тогорічної. Тоді я одним куликом борошна вирятував три душі: і Омелянову, і твоєї матері, і твою. Інакше повідкидали б ви копита. Це я святу правду кажу. Так хоч за це можеш ти мене оцінити, хай і не люблячи! Ось краще подивись, які я тобі городські цяцьки придбав,— Артемон поліз правицею до кишені, вийняв щось звідти і розкрив перед дівчиною долоню. На ній двома золотими жолудцями лежали сережки і тримали в собі заковані діамантові сльози.

— Брильянти чистої води! — зі знанням справи тицьнув у них пальцем Артемон.

— Ти їх теж за борошно виміняв?

— За муку і бараболю.

— Прицвинтарну?

— А хоча б і так! — випнуті Артемонові уста облягла недобра упертість.— Ти й досі живеш мечтаніями, книжкою, казкою. А я тобі іншу казку скажу: в голодний рік цвіт моєї бараболі був дорожчий за цвіт твоєї папороті. Життя треба не тільки розуміти, а й брати за роги. Візьми! — торкнувся її сачка отими пальцями, що брали за роги життя.

Ярина мало не задихнулась од його мови. Невидющими очима вона оглянула світлицю й вискочила з неї, ледь не збивши на порозі Омеляна.

— Очманіла?! — визвірився на сестру.— Куди тебе лиха година несе?

— Я зараз,— відповіла перше, що спало на думку, вбігла у ванькирчик, вихопила зі скрині кожушок, теплу хустку й обережно викралась на подвір’я.

Заметіль одразу ж ударила в обличчя, обкрутила навколо її ніг весільну спідницю і засвистіла зверху в яворах, а низом — в ожереді соломи. Біля ожереда нетерпеливився запряжений у крильчасті сани легкохід, на якому приїхав Васюта. Ярина обома руками охопила коня, і худобина, почувши ласку, стиха заіржала. Дівчина збила з гриви сніг, поправила упряж, озирнулась на хату, де під острішками шелестіли вінки кукурудзи, вони й досі пахли вересневим сонцем і вересневим смутком... Коли б оце догадалися вийти мати... Очима прощання дівчина дивиться на вікна, на які метелиця навішує своє ткання; вони, й хата, і присмак вересня починають відходити у хуртовину, у темінь, у сон чи забуття.

Неначе сновида, Ярина сіла на сапи, торкнула віжками, і кінь з копита риссю та риссю пішов у завійницю. Ось він загримів на містку, з-під якого вода протікає до їхнього городу, промайнув присипані по шию вишняки, пробіг через вербовий посвист і вискочив на шлях. Вона віжками притримала легкохода, розмірковуючи, в який бік податись од свого весілля, куди завезти своє безталання, де посіяти свою осмуту? На Літинщині, біля синього Згару, живе її сестра, а на Донбасі в шахтах добуває вугілля брат. Борис люто ненавидить Омеляна, а сестру називає "мій синьоцвіт". Він її не дасть на поталу...

Хіба ж інколи, крізь дівочий сором, про таке їй думалось весілля? Хіба ж такого судженого чекала вона із своїх вечорів, із своїх сподівань? А він і не прийшов до неї. Чого ж, чого? Скільки приходило хлопців до її хати, до тих яворів, які підмиває вода, а він і разу не заглянув. Видко, не потрібна я йому...

Коло греблі вона порівнялась з жіночою постаттю, яку перегойдувала хурдига.

— Яринко! Це ж ти? — здивовано і весело гукнула жінка.

— Софіє Петрівно? — по голосу пізнала свою колишню учительку. І світ далекої казки, і цвіт іванокупальської папороті, і чари сердечного слова війнули над її печаллю, і стало жаль, що вона вже не та дівчинка, якій Софія Петрівна клала руку на коси.

Вчителька сіла на сани, охопила дівчину руками за стан, притулилась до неї і довірливо спитала:

— І хочеться тобі кудись їхати в таку хурделицю?

— Не хочеться, Софіє Петрівно,— понуро відповіла Ярина.

— А хто ж тебе неволить? — заглянула їй у вічі.

— Біда.

— Біда?..— одразу здогадалась про все.

— Через неї покидаю свою землю.

— Що ти, нерозумнице, говориш! — несподівано застогнала вчителька, і її руки безвільно опали з дівочого стану.

— Софіє Петрівно, що з вами? — перелякалась Ярина. Вона відчула, як виплеснулось жіноче горе з тієї людини, яка завжди приходила до них, школярів, такою, ніби ніколи не розлучалася з самим сонцем.

— Як же ти могла так сказати: покидаю свою землю? — зажурено запитала вчителька чи то її, чи себе, чи оцю негоду.— Є щось більше за нас, за наші жалі, за наші болі — своя земля. Хай небо з усіма громами обвалиться над тобою, а ти не маєш права й подумати про розлуку з нею. Це тому так говорю тобі, бо сама колись по дурості покидала свою землю.

Тепер жахнулась Ярина:

— Невже ви могли це зробити?

— Виходить, могла.

— Яке ж горе погнало на чужину?

— Любов. Мої літа, моя молодість були складнішими і страшнішими за твої.

— А приходили ви до нас завжди з посмішкою, ніби й лиха не зазнали.

Я ж учителька, Ярино. Я маю комусь зменшувати горе... Куди ж ти?

— І сама не знаю: чи на Літинеччину до сестри, чи до брата на Донбас.

Вчителька невесело посміхнулась:

— А я зопалу що подумала?.. Бо одразу ж після твоїх слів налетіло моє минуле... Весіллям, калиною пахне від тебе.

— Січеною калиною. Здається, усю, усю посікли мене.

Вчителька знову охопила її руками за стан.

— Це минеться, Ярино.

— Коли ж?

— Коли прийде справжня любов.

— Чи вже й прийде вона?

— До тебе прийде. А моя навіки пішла, як вода по камені... І доганяй — не доженеш,— у голосі вчительки обізвались заховані сльози.— Тільки, Яринко, не їдь зараз, перечекай хуртовину хоч у мене.

— Не можу, Софіє Петрівно.

З бічної вулички почулось галакання. Дівчина здригнулась, а Софія Петрівна ще раз поцілувала її:

— Тоді прощавай, Яринко. Хай усе добре буде з тобою в дорозі.

Вчителька зіскочила з санчат, притулилась спиною до пригнутої придорожньої верби і подумала: "Як жіноча доля схожа на долю верби". І провела очима, і загубила в хуртовині свою школярку. А в очі і в душу залетіла своя хуртеча.

За селом неждано із витків метелиці до Ярини долетіла безжурна музика. Хто ж це розкидає її по снігах і куди подітись од неї?! Ярина зупинила коня, прислухалась. Сніговиця то відносила, то наближала музику. А чого їй боятись? Дівчина вйокнула на коня, закрила обличчя хусткою і поїхала вперед. Незабаром побачила, як у полі відривався і відірватись не міг од низів’я кущ багаття, біля нього стояли засніжені музики і вигравали таку, щоб її було найкраще чути.

"Шаламаї!" — здогадалась Ярина. Несамовиті Шаламаї! Завтра вони мали грати її весілля, та замість нього сьогодні грають її прощання.

— Гей, чорнява, куди ти? — здивовано гукнув якийсь молодик од вогню, коли сани порівнялися з музиками.

— І як ти, Василю, впізнав, що вона чорнява? — гигикнув другий Шаламаєнко.

— В чорнявої натура, як у тура. Куди ж ти, дівчино?

— До лікарні,— ще більше закутуючи обличчя, відповіла Ярина.

— За приворотним корінцем, щоб усі хлопці сохли за тобою? — зареготали Шаламаєнки.— Візьми когось із собою.

— Дайте дівчині чистий спокій! — нагримав батько на синів.— Може, вона он яке лихо має, а ви перелопачуєте сміх. Ось краще заграймо...

І довго ще наздоганяли, губились і знову наздоганяли дівчину її весільні музики. А коли вони притихли, на перехресті в метелиці окреслилась постать якогось чоловіка. Його аж розхитувала чи втома, чи хуртовина. Побачивши сани, він зупинився і хрипко гукнув:

— Гей-гей!

— Ой! — з несподіванки зойкнула Ярина, а кінь чогось схарапудився, шарпнувся вбік. Вона вдарила його віжками, і тільки згодом щось знайоме-знайоме забриніло їй у тому "гей-гей"!

Як схожий був цей голос на Богданів. Але чого ж йому вночі у таку хурдигу добиратись додому? Може, повернути коня? Може, й справді це він? Ні, це тільки вчулося їй.

З метелиці до неї знову прибився давній вересень, вона з нього вихопила оту згадку, як перев’язувала Богданові палець, мимоволі крутнула коня навздогін подорожньому, але одразу ж і перелякалась: а що, коли Артемон і Омелян уже мчать по її слідах?

І засніжений кінь, і засніжена дівчина повертають од села чи од своєї судьби... А хто, шукаючи її, не одходив од неї?..

* * *

Вже не тримаючись на ногах, Богдан дотягнувся до Шаламаїв і знесилено кинув руки у вогонь. Музики переглянулись, крекнули, взяли його в коло.

— Оце їздили та возились...— здивовано вирвалось у Василя.

— Виходить, небораче, збився з дороги? — запитав старий Шаламай.

— Збився.

— Нівроку дав крюк.