Дума про тебе - Стельмах Михайло
Правда, нею Васюти навіть свиней не годували — вивозили на продаж.
І паливом не журились господарі: дерев’яні хрести щедро огрівали ребристу, зрубану з дуба оселю. Часто, розчепіривши з холоду руки над вогнем померлих, Давид Васюта бурмотів у роздуті, червонясті, мов перестиглий кінський щавель, вуса:
— Господи, не одвертай свое всевидяще око від нас. Не одвертай...
Старий хоч і мотузяні мав нерви, але все одно хрести давали знати про тих, що лежали під ними, і часто на вогні йому вибивалися їхні образи. Та найбільше вразив його дубовий, з перетлілим рушником хрест, нещодавно принесений Артемоном. Під цим хрестом лежала його далека молодість, його перша і остання любов. Старий спершу отетерів, захлинаючись, пожадливо ковтнув морозу, лячно прихопив очима оту далину, на якій давно вилиняли пройдешні роки, а потім гримнув на господаровитого сина:
— Чи на тебе вже одур напав — приволік таке свіже дерево?! Старого мало?
— Та яке воно свіже, коли вже і лишаєм узялося! — Син копнув шкарубким чоботом хреста, а батькові здалося, що це його копнули десь біля печінки.
Навіть руку приклав до того місця, де мала бути печінка, і насварився на чадо:
— Сьогодні ж увечері занесеш цю роздобичу. І не як-небудь уткнеш, а по-хазяйськи, щоб люди язиків не чесали.
— Ще чого! — обурився Артемон, обурились його випнуті щелепи і нерівні вузли м’язів над ними.— Отакечки здуру і піду до мертвих на перепросини. Може, накажете і півлітра взяти з собою? Ото буде весело, як на поминальну неділю.
— Я тобі що, непоштива довбне, сказав? — ще притримував рукою печінку.
Артемон знову копнув хреста чоботом:
— Я, тату, нагрів чуба біля цієї трухлявості, то, коли вам забобониться, погрійте і ви. Та й чого він отак дався вам узнаки? Ваш сват чи брат лежить під ним? — Потім примовк, задумався над чимсь, далі хмикнув, і по щелепах його потекла така посмішка, яку хотілося змісити кулаками...
Увечері Давид поніс вирваний хрест на кладовище. Під його вагою чоботи глибоко вгрузали в наіскрений сніг, а в сліди зразу ж заходили шматки темені. Руйнуючи весільну паморозь на яблунях і вишнях, він дійшов до зобидженої Тетяниної могили, перевів віддих і сторожко оглянув засніжений, затиснутий надмогильним деревом і хрестами світ. Щось біблійно пустельне було в ньому, в його напівживих, синяво-зеленкуватих тонах, що народжували страх чи тривогу. Біля дерев’яної огорожі, підстрибуючи, пройшовся морозець, за огорожею проскрипіли сани — і тиша, тиша, навіть чути, як дихає паморозь і оживають могили. А може, й справді оживають як перед страшним судом? Враз щось ворухнулось попереду, і Давид злякано відхилився од хреста, не знаючи, що робити з ним. Раптом за мармуровим папським гробівцем, над яким журився прикляклий, з надбитим крилом янгол, він побачив блакитнавий клубок зайця, що прийшов ласувати корою молодих дерев. Ось він зупинився і почав підіймати вгору човники вух.
— Бодай тебе, косоока мацапуро,— пробурмотів чоловік, а заєць, кинувши вуха на спину, стрибнув і, кутаючись у клубки пороші, чимдуж чкурнув із кладовища. А може, це не заєць, а душа померлого з’явилася на гробовищі?.. Ет, дурниці лізуть у голову. Краще якогось вечора розтрусити отут сніп вівсянки та й засісти з рушницею на вуханя.
Давид вставив у розхитане гніздо хрест, обома руками натиснув на перехрестя, а коли стовбур уперся в землю, почав його обсипати снігом. Навесні він тут ще поорудує лопатою, а зараз обійдеться і так. Коли можеш, то вибачай, Тетянко: зобидив тебе живу, а мертву не хочу.
Гей-гей, таки не дав господь якусь жменю розуму нашій родині, присох він біля хазяйської веремії, та й годі. Ще якось його батько-небіжчик, коли зайшла розмова про лій у голові, під п’януруч ляпнув у шинку:
— Аби можна було прикупити розуму, як сала на ярмарку, прикупив би його цілу бодню.
— І все одно мали б у себе лише піст,— вкусив старого непоштивий Гринюк, який мав баняк розуму в голові і діряву свиту на плечах.
Еге ж, відколи він пам’ятає себе, з їхньої оселі не виходив піст. Якщо й кололи кабанів, сало тримали не в бодні, а в охопленій кованими лапами скрині. Міряний скором сім’я бачила тільки на Різдво й Великдень, бо все йшло на торг. Харчувались Васюти не краще економських строкарів, вбиралися лише в полотно, взувались у лико або сирицю, зате обростали і орною землею, і лісами.
В лісах біля своєї пасіки він зустрів Тетянку і в її зеленкуватих очах, що під віями здавались карими, прочитав свою судьбу. Ніколи він більше не мав таких вечорів, як ті, коли між літом і осінню зупинився вересень, коли уста її запахли чорнобривцями, а босі ноженята — нечуйвітром, опеньками і росою. А як вона уміла заспівати, припавши вухом до його грудей:
Стрічай, лебідонько Свого лебедонька. А на його грудях Моя головонька...
А як вона била його по руках, коли вони тягнулись до персів, і казала, щоб він не був іродом. Він одповідав, що не буде іродом, показував їй стожари чи летючу зірку, вона вбирала їх під вії, а він знову тягнувся до дівочої пазухи і знову хукав на пальці.
А коли постаріла, зморшками взялась осінь, коли в золотінь дібров увійшли тумани і сполоханість, якогось вечора з-за обгородженого пасічиська забілів полотняними шатами його батько, і зараз на ньому метлялися гидомирні з двома ширінками штани; коли вони починали обстріпуватись і пухиритись на колінах, старий переодягав їх ззаду наперед, бо так і треба шанувати одежинку. А що тут дві ширінки — то байдуже, бо не навиду вони, а прикриваються довгою сорочкою. Господар!
Він став проти них, мов кущ туману, і довго мовчки вдивлявся у дівчину, обміряв і очима, і жорстким скрипучим мохом брів її обличчя, і груди, і босі ноженята, а далі буркнув:
— Ти ж чия будеш? Не Жайворонкова?
— Жайворонкова,— співуче зітхнула Тетянка і перевела погляд на далеку зірку, що надала за ліси.
— А ти, дівко, не боїшся поговору і гріха?
— Тату, я її люблю...— вступився за кохану.
— Таку можна полюбити — породу вгадую,— погодився батько.— Вона могла б тобі і доброю робітницею бути, і дітей наплодити, аби в неї, окрім личка й голосу, ще й земелька була. Я тобі вже знайшов маєтну наречену.
— Тату!
— Не татуй, коли старші говорять. Я свого слова не перециганю,— насварився важенною палицею і заговорив до Тетянки: — Отож, дівчино, хоча і жаль тебе, та родичатися нам ніяк не випадає. Коли ж ти увійшла в гріх, дам карбованця, щоб до якоїсь чаклунки сходила. Я не хочу ні твоїх сліз на мою голову, ні твоєї пригулі в пелені... Колись за таке діло дівчат у Дунаї топили.
— Як ви смієте, дядьку, таке говорити?! — кигикнула, мов підбита чайка.
— А чого ж мені не сміти? — добивав своєю розсудливістю.— Хіба я не знаю, що біля краси вроджується гріх? Грішила Єва у раю, грішить і ваша сестра на землі, а терпимо найбільше ми. Так що йди, дівко, додому і підшукай іншу пару. Ну, а коли вийдеш заміж і після цього не перегорить любов до мого дурня, тоді ще зможеш зустрітися з ним на жировиську.
— Хіба ж ви не бачите, що вона як сонце!
— А ти знаєш, дурню, що навіть із сонця решета не зробиш.
І хоч як благав батька, той затявся на своєму: "По любові можуть женитися або безпросвітні дурні, або великі пани, що проживають на готовизні. А нам треба на земельку, на маєтність стягатись". І окрутив його на високоплечій, стегнастій дівці багатого кабанника, в якої і уста, і ноги завжди пахли товченою бараболею. Давидові за все подружнє життя ні разу не забажалось, щоб її голова припала до його грудей.
Посумувала, посумувала його душа, скоцюрбилась, мов порожня калитка, і теж потяглася до батьківського грошелюбства і крутійства.
Поволі він заселив своє нутро неситством, скупарством і мав би немалий спадок, аби не революція. Вона лишила йому тільки десять десятин, решту віддала бідноті. А потім не стало й останніх десятин: сам заніс їх у колгосп, щоб не потрапити в списки. От і залишився в нього один город і прицвинтарна ділянка. От і розкошуй на них, як хочеш і скільки хочеш. Правда, голодний рік не зобидив їх: продавали картоплю по сто п’ятдесят карбованців за пуд, стільки за місяць і вчитель не заробляв. Але хіба це справжня комерція? Більшовики й самі не навчилися торгувати, і другим не дають.
А от любити стали зараз ніби краще, навіть його Артемон одружується не на багатстві, а на красі... Тільки що з того? Не хоче краса виходити за нього; умовлянням, і силою, і кулаками женуть її до шлюбу, а вона упирається, як може... Ні разу в їхній двір не приходила красива наречена, ні разу. А багатих було — хоч греблю гати.
Перебираючи сніг на могилі, пальці заплутались у якомусь цупкому стеблі. Розірвав його. Кілька хрещиків пругкого непромерзлого барвінку затремтіли на долоні, взялися місячною блакитнавістю і перенесли до тих вечорів, коли між літом і осінню зупинився вересень... А може, й не було того вересня і тих ноженят, що пахли нечуйвітром, опеньками і росою?.. Тільки цвинтарна бараболя пахне йому тепер, хоча нею Васюти навіть свиней не годують.
Він підніс барвінок до обличчя. Лише намороззю, лише метелицею пахло це тривожне зілля, що тримає в собі і дівочу ніжність, і могильний смуток. Давид наче крізь сон почув, як заскиглили старі двері цвинтарної каплиці, і поки це скигління дійшло до його розуму, на дорозі забовваніла висока постать титаря Югина Холоденка. Тікати вже було запізно. Давид обережно притиснувся до стовбура груші,— може, задуманий титар не помітить його. Югин порівнявся з Давидом і вже тоді, коли здавалося, що промине його, обернувся і співчутливо запитав:
— Не замерз, Давиде? Хоча ти в кожусі.
Чого, чого, а насмішок Давид не терпів.
— Що тобі, прискіпливий, треба?
В очах Югина затремтіли веселі скалочки місяця:
— Та нічого. Не перетрудився, несучи хреста?
Хтось за спину Давидові сипнув жменю мурахів, ховаючи погляд од Югина, тихо відповів:
— То не я, то Артемон вирвав його.
— Я так і знав.
— Чи не забагато знаєш ти? — скидаючи противний острах і холод з плечей, неприязно подивився на видовжене, горбоносе й одверте обличчя титаря.
— Для себе — мало, для когось, може, й забагато,— відповів отим натяком, що вколупне і серце, і печінки.
— Того й ходиш отут ночами?
— Я ходив до святих,— махнув рукою на каплицю і насмішкувато глянув на Давида.
— До святих, до святих! — перекривив Югина.— А хто ж їх обікрав у голод, у двадцять першому році?
Титар обурився, наче поблід і, мов тур, став проти супротивника:
— Стерво ж ти, Давиде.
