Дума про тебе - Стельмах Михайло

Правда, цим вона й не дуже засмутила дядька Трохима, який від глинищ перейшов до того жомовиська, де його розстрілювали в двадцять першому році бандити.

— Прийшов я до тями вночі та й бачу, як до мене з неба спускається місяць, прямо на очі спускається,— зажурився чоловік, пригорнув Ярину, поцілував.— Живи, донечко, бо нічого кращого за життя не знайдеш. От зараз, бачу, осмеркло тобі, та це минеться. Ще коханий буде молитись на твоє личко.

— Таке ви скажете,— спаленіла від сорому.

— Ось побачиш.

Ярина попрощалася з глинокопом, вийшла з чайної, і на неї великим темно-синім оком поглянув Орлик. І все-усе, що коловоротилось останні дні, налетіло на дівчину. Вона обома руками охопила Орлика за шию і, мало не плачучи, кинулась у гущу базару, що жив своїми напівзаконами і хитруванням. Біля жінок, що торгували одягом, вона скинула свій шерстяний оренбурзький платок, і в нього відразу ж двома кротами вчепились чиїсь чорні руки, а ледачий язик почав ганджити його:

— Хіба це платок? Він незарібний, як моє життя, а дірчастий, як моя доля.

Рум’янець обвів обличчя Ярини.

— То відійдіть від нього, жінко добра. Я ж не прошу вас купувати!

Але спекатись жінки доброї було неможливо: своїми кротами вона тягла до себе і платок, і Ярину, а спиною, ліктями і горловим голосом відштовхувала людей, що витріщували буркала на її заробіток, і обзивала їх шкіродравцями. Нарешті перекупка відслинила кілька папірців, втиснула їх дівчині у руку і здиміла в базарній колотнечі.

А коли Ярина опинилася на вокзалі, її знову охопив переляк: до кого ж їхати — до брата, чи до сестри, чи до тих дрімливих беріз, що погойдують оберемки сонця?

VII

Світанком, пообшивавши степи і села, обезсиліла, уляглася хуртовина; з-за неспокійного обрію підвелося розпатлане, мов після похмілля, сонце і витрусило на сніги хирляві тіні. На віях здорожених коней заіскрилася паморозь, під віями прикляклих вершників трималася ніч. Їх не радували ні вишиті в хрещик ялини, ні зодягнені в святкові свитки хати, ні булані дими над ними, ні само сонце. Краще було б поночі скрадатись додому, бо зараз мало не кожна оселя накидає на них оком. Від самої думки про це куцьорбилась душа, а в жили вдиралася лють. І тепер на кожну хату Артемон косував, як на ворога.

А он уже до дровітень, до криниць вибігав в спідницях сільська цікавість. Вона, глипаючи на вершників, з того дива вгрузала в сніг, забувала про дрова і воду і долонями прикривала сміх чи насмішку.

Дорога неслави каламутно тінявилась перед молодим, вибивала на померклім обличчі мідяки плям. Утекла, щезла його дурна любов, а він, телепень, ще й сережки чистої води сунув їй у кишеню... Правда, інколи в закутку серця прокльовувалась крихітка надії: а може, Ярина повернулась додому, може, десь розминулись вони? Хіба ж дівчині змагатися з такою хурделицею? Тоді і він після весілля показав би свій норов: обвисали б сережки з її вух, а посічене шмаття — навколо стану. Не пожалів би і весільних одяганок. Артемон ворухнув заіненим гарапником, похмуро покосу вав на приголомшеного Омеляна: теж підпомагача маю — не міг вкинути молоду хоча б у комору?

А в цей час од хрещатих залишаєних воріт котиться прикрита співчуттям їдь:

— Добрий ранок, Артемоне! Добрий ранок, Омеляне! Найшли ж молоду чи де там? — круглолиця, розпашіла від печі і цікавості жіночка прихопила спідницею мірку вітру та й продає тугі, неначе яблука, рум’янці, а з її відер на плечі напатлане сонце п’є воду.

— Я тобі, щирозуба, помию ложки! — сичить Омелян.— Загороди пельку і щезни, язичнице, з очей.

— То чого це ви такі нервені?

"Язичниця" б’є руками по спідниці, наганяє безстидний вітер і, погойдуючи станом, несе до хати дитячий схлип води.

— Гей, хлопці, знайшли десь Ярину? — наче підлесно гукає з другого подвір’я якесь довгов’язе одоробало, від якого бог загубив міру, а з щілини його рота одразу ж випорскує пересміх.

Артемон і Омелян, мов камінні, проїжджають повз ці слова і повертають у другу вулицю, де біля воріт не стовбичать свідки їхнього страмовища. Але й тут вони з’являються, неначе з самого снігу вилазять, і січуть словом, як мечем. Та у вершників вовчими замками стиснулись зуби, а повз запечатані вії уже проходять не люди, а тіні.

Отак, німуючи, і дочвалали до подвір’я молодої, до тих яворів, що тримали тепер на собі стоги снігу. З хати висипала святково вбрана рідня, дружки і світилки. Артемон вдивляється у їхні обличчя і ковтає оскому, що забила не тільки рот, а й усю середину. Омелян виїжджає наперед, нагаєм збиває сніг із воріт і когось питає:

— Не приїхала?

— Ой, не приїхала,— загелготіли дружки і світилки, а мати заплакала.

Омелян одразу ж гримнув на неї:

— Цитьте, без вас теж весело!

— Де ж моя донечка, де ж моя лебідонька?

— Найдемо її і на краю світу! — насварився арапником на далину Омелян.

А Васюта, зціпивши уста, шмагнув коня нагаєм і, мов навіжений, помчав додому. Не музики, а собаче валування наздоганяло і випереджало його.

З музиками він зустрівся біля свого двору. Шаламаї частоколом загородили його ворота, вдивлялися у сонце і, сміючись, продавали один одному зеленкуваті, як горох, зуби. Ці музики, напевне, і в самому пеклі пересміювались би, якби там були весілля та горілка. З обличчя Артемона старий Шаламай вичитує, що йому сьогодні доведеться бути без роботи і чарки, та чомусь не журиться цим і навіть з якоюсь утіхою питає:

— Не здогнали молоді літа?

— І вони перестарками стануть,— так говорить Артемон, що аби його воля, то він за один день чиїсь молоді літа поробив би старечими.

Шаламай хмикає і бубонить наче сам до себе:

— Коли з лихою думкою заглядаєш у чужі роки, так само заглянуть і в твої... Нам і на ярмарок можна їхати?

— Хоч і за ярмарок,— скочив із коня Артемов.— Завдаток лишається вам, а більше не просіть.

— А ми не старці, щоб просити! — стрепенув вусищами Шаламай і гукнув на дітей: — Хлопці, на ярмарок!

Шаламаєнки, затоплюючи вулицю сміхом, наввипередки метнулися до саней.

"Їдьте хоч у безвість!" — Артемон прочинив ворота. На передній стіні хати лежали видовжені тіні хрестів, з-під них із дверей почала виходити його рідня. На всіх обличчях лежав один клопіт і одне запитання, але всі чавили його в собі — нехай хтось розумніший запитав. Хтось пожалів коня: замордований, комусь заманулося поводити його, і він підхопив повід, а малокебетний у слизькуватому кожусі Оверко почав жалкувати, що кудись поділися музики, а він так хотів потанцювати на Артемоновім весіллі, для цього навіть циганську халяндру вивчив на току.

— Мовчи вже зі своєю халяндрою, причмелений,— витріщились на нього.

Оверко злякано викруглив волові білки очей і обома руками охопив шапку з п’ятаком у денці.

До Артемона підійшов прибитий соромом і зажурою батько, під його червонястими, немов кінський щавель, вусами ворушився горілчаний дух.

— Як, сину?

— Погано, ой, погано, тату,— зітхнув й одразу ж прикусив нижню губу — хай і не подумають оті, які понасходились, що не зможе вихлюпнути свого злощастя.

— Між людьми буває і гірше, без горя не зживеш віку,— пожалів батько свою норовисту дитину, і з доброго дива йому згадалася Тетянка, її уста, що пахли чорнобривцями, її ноженята, що приносили йому шматки пахучого вересня. Та весільні гості і клопоти одразу ж підкосили давній вересень, і його зорі, і підсинені трави.." Щось же треба робити. Але що? В такій халепі і найрозумніший стане Оверком.

Заскрипіла хвіртка: на їхній сором ще прийшли гості і навіть не з порожніми руками. А он і голова колгоспу, Туровець, проїхав. Цей, на щастя, не зупинив коня. Який глум, яка напасть упала на їх подвір’я. Довго доведеться печінкою видихати це весілля.

Вони мовчки йдуть до оселі, перед ними розступається рідня, і тільки кудлатий Бровко, повискуючи, кидає на груди Артемону намерзлі лапи і сніг. Хоч хтось знайшовся, що пожалів його. Уже втрьох вони входять до хати, де перемішалися пахощі м’яса і смальцю, городу і саду. На застелених столах, як живі, вилежуються печені поросята і в звужених крихких повіках чаять насмішку до його весілля. У полив’яних мисках і полумисках чекає гостей продимлена в комині шинка, лискуча веприна, кільця ковбас, нагорблена індичатина, сліпоокий од жиру холодець, золоті злитки линини і застигла юшка з обезголовлених в’юнів. Їх навіть представники з району хвалять, запиваючи скаженою слив’янкою, від якої пересікається дух. А скільки ще варива мліє у печах, вигрівається на печах та мерзне в коморі. Кому достача, а кому один розор.

Окинув молодий оком усе добро, скинув шапку і неждано побачив на ній весільну воскову квітку. Спочатку хотів її розтоптати ногою, та передумав, поклав на божницю: не буде ж вік молодикувати він, а далі налив чарку батькові і собі.

— Намерзся за ніч.

— Воно й не диво,— понуро кивнув головою старий і вмочив у горілку вуса,

— То ваше здоров’я, тату... Ох, і дурним же був, що не послухався вас.

— Може б, з гостями випили?

— З гостями, тату, ми сьогодні не будемо пити,— відрізав Артемон і, прикусуючи скло, пожадливо перехилив чарку.

— Чому ж, сину? — здивувався Давид і поставив свою чарку на стіл.

Артемон з ненавистю глянув на подвір’я, де купками чорніли гості:

— Було б весілля — їли б, пили, веселилися; нема весілля — не будемо пускати на з’їжу добро.

— А що ж ти робитимеш із ним?

— Оце зараз винесемо геть-чисто все на ярмарок.

— І навіть смажену капусту?

— Навіть смажену капусту. Бо як усякне копійка наша, то й доля зведеться на старцювання.

— А що ж будем робити з горілкою та слив’янкою?

— Що? — прикладає руку до серця, щоб одірвати од нього каламуть.— Притримаєм до другого весілля, коли першого не було.

— Хоч як гірко нам, треба було б посидіти з людьми...

— Не можу, тату.

— Чого?

— Люди питимуть мою горілку, а я свою отруту. Скажіть їм щось, та й хай розходяться.

— Ні, це вже ти скажеш...

По-різному гості сприйняли таку новину: одні засміялися, другі обурилися і почали чортихатися, а найближча рідня з мисками, з полумисками, з макітрами, з ваганами подалася продавати весільні наїдки.

Ярмарок буйним сміхом зустрів несподіваних торговців, а несамовиті Шаламаї заграли їм з того дива марш.

Хоч яке недоладне вийшло весілля в Артемона, а закінчилося воно, як справжнє — веселощами, правда, не в хаті, а на торгу, де всі зійшлись на тому, що скупий Артемон і мертву копійку поставить руба.

Прямо з ярмарку Артемон пішов у контору колгоспу, над якою розгіллясті груші-глеки тримали свої срібні корони.