Дума про тебе - Стельмах Михайло

Спасував перед вродою, одступився од неї, а тепер поспішаєш, як на пожарину, і маєш у грудях пожарину чи саме пекло. Болем віддається кожний крок, кожний спомин, кожна риска на її обличчі.

Він знову насварився на шматок літа, що прибивався до нього, і уперто втискався у темінь. Вже музики, напевне, в селі гріють чиїсь ноги, а ти морозиш свої у степах. Чи потрібна твоя гордість?.. Хай хоч що, а потрібна! Поспішай, парубче, поспішай, коли маєш такий норов.

І враз у темряві виразно почувся стогін і зітхання. Богдан вкляк на місці. Стогін, пересікаючи шарудіння завії, наче йшов не з землі, а над землею. Хто ж має таку муку у зав’юженім степу? На спині в хлопця згадючився страх. Зупинився, потім, опасаючись, обережно пішов до чийогось страждання. Ось забовваніло щось високе, невиразне, а хуртовина видобувала з нього то стогін, то зітхання. І раптом Богдан полегшено перевів подих — це не людина, а самотній вітряк журився у мертвім полі. І він, забутий людьми, мав свою муку, і од неї стогнали його крила чи душа, як стогне людина.

По намерзлій драбинці Богдан піднявся на висячий ганок вітряка, навпомацки знайшов клямку, обмерзлу колодочку, поторгав її, вона одразу ж, наче чекала його, відчинилась, і відчинилися двері. Свіжі і задавнені пахощі борошна оповили хлопця. Він зачинив двері, зубами скинув рукавицю, кілька разів з силою вдарив рукою об плече і, нагрівши її, витер сірника. Навколо заворушилися тіні, неясно виринув старий король, на якому тримався вітряк, незамкнута скриня і велика з лучиною ринка. В таких ринках мірошники або палили по ночах лучину, або розводили вогник, щоб хоч трохи обігріти руки чи душу.

Ось де він розморозить ноги. Богдан знову черкнув сірником, присів біля ринки і запалив смолову лучину. При її невірному світлі він побачив на дні ринки вчетверо складений аркуш паперу. Розгорнув його і вп’явся у великі скособочені літери:

"Чоловіче добрий, коли часом приб’єшся на вітряк, будь обережний з вогнем, а хліб знайдеш у скрині. Мельник Сергій"

Богдан поставив ринку біля коша і, хоч йому було не до їжі, заглянув у розсохлу від років скриню. Там на пілочці лежала надкраяна, з зернами морозу хлібина, коробка сірників, грудка сірої солі і пара лупатих цибулин, що врозтіч дивились на нього. Мудрий і добрий мельнику, спасибі тобі за хліб-сіль і за непоказну людяність!

Хлопець прикинув, що він не так далеко відійшов од дороги, й почав поратись біля вогню. Коли спалахнуло з десяток лучин, скинув чоботи, розтер зліплені побілілі пальці, перемотав їх онучами і сунув у напатлане полум’я. В тіло поволі почало входити п’янке тепло і півсон, а в очі — видіння. Тепер вітряк не тільки стогнав, а й, оживаючи, переносив його в спогади, в болі, в любов. А хіба ж він мав її? Ледь-ледь розщібнулась вона, мов підсніжник, та й налетіла хуртеча... Яка заметіль, яка заметіль надворі! Як вона ломить крила вітряка!

І враз йому з-за цих крил добряче-добряче просвітились мальовані очі, оті, що не раз пробивалися хвилюючою згадкою з дитячих років. Він запам’ятав їх із першого разу, хоча було йому тоді дев’ять років...

Вересневий ранок батьківською рукою поклав на русяву голову новенький, з солдатського сукна картузик і покликав до школи.

— Ти ж дивись та гляди мені...— ще наказувала мати щось із порога, коли він перестрибнув перелаз і мало не збив із ніг якусь дівчинку, що теж ішла до школи. Як і всі школярки в їхньому селі, вона в хусточці несла свій підобід.

— Ти чого? — налякано спитала дівчинка, і на її смаглявім довгообразім обличчі сполохано задихали дві ямки.

— А тобі вулиці мало, що біля перелазу чалапаєш?! — одразу гримнув на неї.

— Я ж не знала, що ти будеш через перелаз стрибати...— довірливо сяйнула великими синіми очима і запитала: — Це твоя вулиця?

— Моя! — ще раз поглянув на крамну хуртинку — вона, як на той повійськовий час, була дивиною, бо всі школярки мали тільки полотняні хусточки.

— А наша вулиця ширша! — похвалилася дівчинка, і вже ямки її поспокійнішали.

— І в нас була широка, так сусіди, поки мінялися різні влади, переставили плоти і вкрали піввулиці.

— Хіба ж вулицю можна вкрасти? — не повірила і засміялася школярка.

— Коли добрі злодії, то не тільки вулицю, а й банк можуть обікрасти.

— Банк? А що воно таке?

— Це така велика хата, де всюди лежать гроші, і паперові, і з чистого золота.

— А хіба ж гроші не закопують у землю?

— У банку не закопують.

— Через те їх і крадуть,— вирішила дівчинка, оглянулась і таємничо зашепотіла: — А мій брат Омелян ходив у степ шукати могильний скарб.

— І знайшов?

— Ні, тільки зітліле сідло викопав. Сердився він і на нього, і на нас з мамою.

— Чого ж на вас?

— Треба ж зігнати на комусь злість. Ти в яку ходиш групу?

— У другу.

— А я у першу ще передучора сама записалась, бо в мене буквар є. Як тебе звати?

— Богданом.

— А мене по-різному: як не сердяться — Яриною, а як сердяться — Оришкою. У нас дома є журавель з перебитим крилом, такий гарний і розумний: курей стереже, і вже шуліці не добратися до курчат.

— Покажеш його мені?

— Авжеж.

Далі з дівчинкою вже було незручно гомоніти, щоб не попасти хлопцям на язики, і він чимдуж побіг до школи.

Вчились вони в одному класі. Попереду сиділи перваки, а за ними на вищих тримісних нартах — друга група, співали ж усі разом, і тоді можна було крадькома смикати дівчаток за кіски. Отак він кілька разів збиткувався над Яриною, а коли попався на шкоді, вона не пожалілась учительці, а тихо сказала йому:

— Ти смикай, тільки не боляче.

Йому тоді стало так соромно, що більше ніколи не простягав рук ні до однієї кіски. А то якось на перерві домучував задачку — вона не виходила та й не виходила, а закрутиголова Дем’ян скрадався і все ляскав та ляскав його по плечах. Після кожного заплечника відскакував убік і показував зачорниленого язика. Нарешті Богдан не витримав — кинувся наздоганяти збитошника і з розгону вдарився ногою об забиту в долівку скабу, що з’єднувала двійчасті двері. Великий палець репнув, мов печериця, і кров об’юшила і скабу, і долівку. Він перелякано присів, не знаючи, що йому робити.

— Ой Богдане, що з тобою? — вбігла з шкільного подвір’я Ярина і теж, налякана, присіла біля нього.— Ой горенько моє! Болить?

— Болить.

— Ти не дивися на кров, бо млосно стане,— школярка поквапливо вихопила свою єдину на всю школу крамну хусточку, роздерла її надвоє і почала обмотувати йому палець. Це так вразило Богдана, що, здається, навіть біль притих. З того дня незвична приязнь ворухнулась до дівчинки, і він почав захищати її від шкільних негод.

З цією приязню і сільську школу закінчив та й пішов учиться далі, а вона залишилась дома, біля матері, і в п’ятнадцять років стала найкрасивішою дівчиною у селі. Ніхто без подиву не міг глянути на ті волошкові очі, що так незвично зоріли на смаглявім виду, на ті вії, що трепетно тримали вечорову таємничість, на ті брови, що дивовижно, нерівно розлітались на скроні, на ті ямки, які так собі дихали, що неодмінно викликали чийсь добрий осміх чи зітхання. Якось, повернувшись із технікуму, він зустрівся з Яриною на туманцем підсиненім полі і оторопів, вражений її вродою, тими очима, що тримали під вечоровими віями ранок і нерівні росинки свіжого сонця.

— Добрий день, Богдане,— задихали смагляві ямки, тріпнулися коси і запахли татарським зіллям.

— Доброго здоров’я,— аж зітхнулось йому, і не знав, з яких потайників видобути для неї святешне слово і де подіти себе. Який же незугарний він проти її вроди.— Звідки так рано йдеш?

— З вітряка.

— А коси твої пахнуть не борошном, а лугом.

— Тобі подобається? — зніяковіла, і на щоках виступили темні рум’янці.

— Дуже!

Ярина гойднула станом і зажебоніла самою довірою:

— Ти, Богдане, кажуть, уже в інститут переходиш?

— Та переходжу,— повернув слова, наче жорнове каміння.

— От яке маєш собі щастя,— з жалем до себе сказала дівчина, поглянула на вітряк, вихопила з його крил чи з неба поміж ними невеселу посмішку, підняла вії, і засліпила, і припалила хлопця своєю темною голубінню, в якій заплутались скалочки сонця. Та й пішла у туманцем підсинений світ, у свої надії, у свою радість чи журбу. На стежині стрівся чийсь хлопчак, біля нього непокоїлись гуси, в тьмяно-блакитнавих очах яких уже стояла пізня осінь. Ярина зупинилась і поцілувала в щічку гусія. Він невдоволено по-гусячому витягнув шию, сказав: "От іще!" — і обтер щічку.

— Який заповзятець! — засміялась дівчина...

— Яринко! — гукнув, як у школярські роки.

Вона озирнулась і по-школярськи підвелась навшпиньки:

— Що, Богдане?

— Це ти? — розгублено посміхнувся і хотів підійти до неї, та земля вихоплювалася з-під ніг, і він тільки махнув рукою.

Вона теж відповіла рукою, зітхнула...

Отак і розійшлись. А коли пройшов якусь хвилину туги, оглянувся — і в цей час оглянулась вона... Чого ж було тоді не наздогнати дівчину?.. Та її недосяжна врода ціпами обмолочувала його душу, гнала від себе, і давню приязнь потопили гіркота і сум.

За Яриною стали побиватися найкращі хлопці. Він чув про це, але ніколи не пішов на ту вулицю, де жила вона і де весною під її осокорами оживала вода. Він мав не тільки муку, але й гордість, і віру, що краса повинна єднатися тільки з красою. А де ж йому, звичайному хлопцеві, узяти її?

І тільки сьогодні, коли взнав, що Ярину силоміць тягнуть за дідьком підшитого Васюту, одразу розметав усі перепони, а там будь що буде...

Догоріла смолова лучина, знову застогнав, захитався вітряк. Йому теж нелегко стояти в самотині і все життя пересварюватися з вітрами і заметілями.

Хлопець напомацки озувся, вийшов з вітряка, накинув на прибоєць колодочку і з ганку спустився у хуртовину. Вона ніби трохи стишилась, не так страшно гуготіло, та все одно іти було тяжко — то долав перемети, то провалювався в якісь ями, відпльовувався снігом і здирав наморозь з обличчя. І знов через якийсь час втратив упевненість, чи не збився з дороги?

II

Васюти жили під самим гробовищем.

Може, тому, що тіні хрестів уранці і надвечір’ям падали на їхню старожитну хату, чи тому, що розлогі яблуні брали соки з могил, чи тому, що прицвинтарники завжди господарювали в надмогильному саду, чи тому, що через їхні очі найбільше пропливало хрестарів і домовин, на виразистих обличчях старого і молодого Васюти тінявилась цвинтарна важкість.

Щелепастим, глибокооким Васютам це навіть подобалось: їх побоювались у селі, і вони з людського страху мали зиск — прихопили під город прицвинтарну землю, та й у саме кладовище забрались; зрівняли там прадавні могили, і, де блакитнаво цвів барвінок, почала цвісти бараболя.