Дума про тебе - Стельмах Михайло

Я взяв золото від богів, щоб не вмирали з голоду люди.

— Батюшка ж і сам владика не хотів віддати це золото, а чого ти виніс його обома руками більшовикам?

Югин одразу ж вкусив Давида:

— Бо мої руки ніколи не ховали золота — спочатку несли його богам, а потім принесли людям.

— Чого ж ти при такій політичності хоча б якимсь активістом не став?

— Бо я, як і ти, в двадцятому році був заложником.

— Про це вже можна й забути.

— Я забув би, та не забудуть ось такі, як ти: схочу вийти трохи наперед, ви одразу ж од заздрості почнете сохнути і заложництвом цюкнете мене по голові. Правду кажу?

— Таки правду,— з подивом погодився.— Ми твоє високодумство тримаємо в руці. І хочеш чи не хочеш, а зв’язані з тобою однією шворкою.

Титар поглянув поверх Давида:

— Ти б краще думав не про шворку, а про свого сина.

— А що мені про нього думати?

— Вчора він витяг хреста з могили, а завтра комусь витеше свіжий хрест.

— Це ти про кого?

— Про дівчину, про Яринку. Не любить вона його, а ви всі, як гайвороння, обсіли її і клюєте по живому.

— Вже пізно про це говорити: розписались вони.

— Тільки як? Він чорнилом, а вона сльозами?

— Що дівочі сльози? Вони не дощ — на них зерно не вродить.

— Ти хочеш, щоб на них твоя бараболя родила?

— Нічого я не хочу. А знаю: були дівочі сльози до революції, не заподілись кудись і в революцію, не пересохли й після революції, може, і в комунізмі ще залишаться.

— Страшний ти, Давиде, чоловік, страшний,— зітхнув Югин.

— Чим?

— Тим страшний ти, що серед живих нічого не бачиш живого. Золото, кажуть, прикопав ти глибоко, а душу зовсім загріб,— титар обертається і, не слухаючи його лементацій, рівно йде цвинтарною дорогою, на попелястій блакиті якої аж виграє місячна луска.

Поміж могилами, поміж оповитими намороззю хрестами і деревом несе Давид свою злість, свою тривогу і кілька хрещиків барвінку — оце й усе живе, що залишилось од того вересня, на коромислі якого тремтіли літо і осінь, любов і розлука, і хоч як давно це було, а й сьогодні матимеш цілонічний невпокій.

У хаті він застає Артемона і сухого з циганським обличчям Омеляна, старшого брата Ярини. У скойкоподібних повіках Омеляна виразно лежать темні, нагріті підозрою очі, а зліплені уста за сімома замками тримають посмішку.

На бандитському коні розтрусив, проциндрив свою молодість Омелян, у бандитських лігвах загубив сміх і посмішку, біг за своєю долею аж на чужі кордони, а коли довідався, що і там її нема, повернувся у свої ліси, пововкував якийсь час, потім прийшов у повіт з повинною і став у своєму селі церковним регентом, бо при грішному тілі мав голос праведника. Давид і досі не знає, чого літній Омелян подружив з його Артемоном, чого, як у Цареграді на ринку, запродує йому свою рідну сестру?

Гудзувата Омелянова рука пригашує недокурок і шанобливо тягнеться до Давида:

— Добрий вечір вам, Давиде Івановичу, добрий вечір! Як ваше драгоцінне?

— Щось і драгоцінне, і вечір не дуже добрі,— прислухається Давид, як на лаві в трьох діжах попискує весільне з тринольки тісто, а біля діж розмерзаються і накрапають сукровицею свинячі ноги і голови.

— А чим, Давиде Івановичу, не догодив цей вечір вам? — занепокоїлися, ще більше відслоїлися у своїх скойках ворушкі Омелянові очі.

Давид крекнув, повісив шапку на кілок:

— Усе чогось побоююсь, Омеляне, чи не перемудрили ви з Яриною.

На вигнутих Артемонових щелепах одразу ж набухли нерівні клешнясті вузли. Він відклав гарячий цвях, яким підкучерявлював чуба, глипнув на батька:

— Вам знову наговорили якогось непотребу?

— Село такий вулик, що всього нагуде.

— Я, тату, на вашому місці зашумів би собі на піч, та й годі, бо завтра буде пізно — не влежите на ній. Липівку з медом зараз унести чи завтра?

— Як собі хочеш.

Артемон побачив у батьковій руці барвінок, покосував на нього, і по його щелепах знову потекла така посмішка, яку хотілося змісити кулаками.

— А може, тату, вас оце зіллячко розтривожило? З чиєї ж воно могили?

— Прикуси хоч трохи своє м’ясо між зубами.

— Воля ваша,— погодився перебільшено покірливо,— ходімо, Омеляне, бо наше тут не пляше.

І син, і гість взялися за свіжі, сиво підморожені шапки. Вже біля порога Омелян заспокоїв старого:

— Ви, Давиде Івановичу, не сумнівайтеся. Норов Ярині я скручу, а коли треба і викручу її, як мокру сорочку викручують. До вас вона шовковою прийде, їй-бо.

Давид зітхнув:

— Чи не забагато в нашій хаті буде шовку? До цього часу тут більше трималося полотно.

Артемон рвонув двері од себе і вже з сіней гарикнув:

— Коли ви згасаєте, мов хрест у печі, то не сійте попіл на чиєсь життя,— і так хряпнув дверима, що застогнали всі шибки, а з лави полетіла на підлогу свиняча голова.

Старий не підняв її, а копнув ногою і раптом жахнувся: так само, як він, Артемон бив ногою Тетянчин хрест. Давид болісним поглядом обвів свою низьку постарілу хату, і вона йому тепер, перед весіллям, уперше за все життя здалася домовиною.

III

Січена калина, січена,—

З ким ти, Ярино, звінчана?

Весільна

Наспівалися дружки й світилки, наплакалась молода. По її сльозах дівчата винесли з хати пахощі примороженої калини, а в хату, неначе сич, вбокував накостричений Омелян; на його темних і ворушких, як пуголовки, очах скаженіла роса гніву, а в губах ятрився недокурок. Омелян виплюнув його, по-котячому підійшов до сестри, поклав клешнясту чорну руку на її плече, і слова його заклекотіли, запінились, немов дурне пиво.

— "Січена калина, січена!" — перекривив пісню дружок.— А я тебе на капусту посічу. Посічу і на жаровню поставлю!.. Навіть на дівич-вечір не подивлюся, їй-бо!

На устах, на притемненім дівочім обличчі ворухнулися тіні осмути і гніву.

— Аби твоя воля, звироднілий, ти б і сонце катував.

— Сонце? — кліпнув Омелян і в подиві запустив руку в ляпані квіти своєї манишки.— Прирівняла!.. Та витирай воду з-під вій, бо сукровицю витиратимеш,— він із серцем провів щиколотками по щоках сестри, турнув її до ліжка і гукнув у другі двері: — Мамо!

— Чого тобі? — вийшла, мов тінь, Іваниха, в очах її стояв туман років і суму.

Омелян чоботом наступив на обронений кетяг калини, чортихнувся.

— Говоріть, мамо, щось із відданицею, говоріть, бо як не поведу її по-людськи до шлюбу, то поведу до ополонки, а там студена вода, їй-бо.

— Іди, студеноокий,— тихо попросила мати.— Чого каламутиш світом, як дідько болотом?

— Я таки скаламучу комусь і сльози, і душу. Ще їй мало хльосту було, так додам! Чуєш, тонкослізко! — визвірився на Ярину.

Мати стомлено зирнула на сина:

— Іди, харцизе, кудись із пам’яті. Чого і досі, мов сестропродавець, мордуєш її?

— Чого? Щоб не була такою розумною. Буду шматками виривати з неї дурний розум, як дике м’ясо!

— Сам ти дике м’ясо,— потвердішали і голос, і постать Ярини.

Омеляна зсудомило: ці самі слова він чув ще в двадцятому році від полоненого комісара, якого вони після допиту прив’язали до крила вітряка. І коли закрутилися крила, коли заскреготало без млива жорнове каміння, комісар гукнув їм зверху:

— Гей, дурні, засипте кіш, бо пропадуть камені. А людям треба молоти!

І в останню свою хвилину він думав не про себе, а про людей.

Омелян нагнав непотрібні видіння і презирливо запитав у сестри:

— Чи тобі короля, чи тобі принци з-за океану потрібно? Васюти — це теж принці!

— Прицвинтарні! — Ярина поправила чорну, як печаль, хустку.

В Омеляна не тільки очі, а й начищені чоботи спалахнули гнівом, він ударив кулаком у кулак.

— Стережись мені, стережись ниньки, щоб завтра не було пізно! Доведеться — на коліні переломлю надвоє тебе.

Іваниха зітхнула:

— Ти вже нам обом переломив життя. Переломив і не помітив цього.

— Життя, життя! — витріщився на матір Омелян.— Гріш ціна йому тепер.

— А за Васютою воно подорожчає?

— Ви ще не знаєте Васюти. Це такий характер, що зможеться і з фортуною сісти за стіл. За ним ваша донька не присохне на трудоднях і нормі.

— Не страхай нормою її: вона біля норми співає, а коло Васюти плаче.

— Захищайте, захищайте, коли вже треба під вінець іти. Та й хіба ви спочатку не тримали руку за Артемона? Чи ви навперемінно міняєте руку?

— Була послухала тебе, поки не бачила її сліз...

Коли за Омеляном зачинилися двері, мати підійшла до доньки, припала до її грудей, як колись, у дитинстві донька припадала до неї.

Тепер уже не матір доньку, а донька мусила заспокоювати матір.

— Не плачте, мамо...

— І не плакала б, так, видно, останні сльози на твоє весілля підійшли. Нащо я тобі в самого бога випросила таке личко? Нема від нього радості ні нам, ні тобі... За ким же ти сохнеш, коли так ненавидиш?

У Ярини безпомічно і скорбно ворухнулись зліплені сльозами вії:

— Ні за ким я не сохну.

Мати сіла на ослін, зітхнула і розсудливо, як ніколи, заговорила:

— Горе, що любов не прийшла тепер, а ще більше буде горе, коли вона прийде після одруження. А прийти вона все одно має. Не побоїться і суду людського...

До Ярининого болю приєднався ще й острах:

— Мамо, звідки ж ви це знаєте?

— Звідки? Поміж людьми пройшов мій вік. Поміж людьми. Усього, дочко, довелося надивитись... І що робити з тобою, і куди дітися з тобою, безталання моє? Можна було б не послухати Омеляна, аби в його душі і досі не сидів бандит.

Хтось знадвору клямцнув сінешніми дверима, загупав чобітьми.

— Твоя судьба,— зітхнула мати.— Дочекалися весілля, тільки плачем, як на похоронах,— журно поглянула на доньку і вийшла з світлиці.

І ось зав’южений Артемон вносить у хату холоднечу, клубки пари і розкапущене галіфе. Він скидає сиву шапку, обережно обтрушує з неї весільні квітки і сніг і говорить одне слово:

— Мете!

Ярина опускає вії, опускає голову. Артемон підходить ближче до неї, хвацько жбурляє шапку на ліжко, яке вже вважає своїм, обмацує засклепованими очима наречену і вдавано весело каже:

— Ти краще, Ярино, чим журитися, чарку б, закусь поставила та постель постелила. Подушок на ній, жінко, багато, а толку мало.

— Яка я тобі жінка?! — зойкнула дівчина.

— Законна, законна,— видобуває тіняву посмішку з глибоких, вузькуватих очей.— Вже загсом і печаткою скріплена. Вже й музики, Шаламаї, значить, об’явилися. Так що можна і сьогодні стелити ліжко.

Невже вона справді буде йому слати постіль, невже це не поганий сон?

Страх, мов хижа птиця, сідає на Яринині плечі, все глибше і глибше запускає в душу пазури.