Федько-халамидник - Винниченко В. К.

Федько перескочив, підбіг на край своєї крижини і впер­ся палицею в сусідню купу льоду. Крига зашаруділа й під­су­нулась до Толі.

- Тепер переходь сюди!.. Ну, от бачиш… Тепер іди на цей край. Іди сміливо, не бійсь… Ставай тут. Стій, не бійсь. Я пі­ду назад, підштовхну тепер до берега…

Федько перебіг на другий кінець крижини і тільки хотів упертись палицею в дно річки, як раптом під ним почувся тріск, крихка крижина розламалась надвоє, і Федько зник з льоду. Всі так і завмерли.

Але Федько не потерявся, він ухопився руками за кригу і зо всієї сили пнувся, щоб його не знесло. Але на латку во­ди, яка сталася від цього, вже сунула нова крига. Вона зне­се Федька.

Толя побачив це і з криком забігав по крижині.

- Толю! Толю! - кричав Федько.- Подай мені палицю свою… Подай палицю свою… Я вилізу.

Але крижину в цей час підбило до берега, і Толя, як стрі­ла, вилетів з неї.

Стьопка, Спірка й інші хлопці кинулись до Федька і про­тя­гнули йому палицю. Федько весь посинів уже і хотів взя­тись за палицю, але рука не слухалась, заклякла.

А підійти до нього не можна, бо крижина угинається, заливається водою і може розвалитись знов.

- Стьопка, ляж на лід та підсунься до мене,- прохрипів Фе­дько.

З берега дорослі щось кричали, але хлопці їх не слухали. Стьопка ліг і став підсуватись до Федька.

- Зійдіть там з криги, хто лишній,- крикнув Стьопка, ози­р­нувшись.

Але в цей час один з хлопчиків подав Стьопці шворку, зв’язану з поясів. Стьопка кинув її Федькові.

- Хватай, Федю! Хватай… Швидше, Федю, бо крига йде.

Федько простягнув руки, але знов ухопився нею за лід.

- Не можу… - прошипів він.- Руки не держать, упаду…

І ра­п­том вхопив зубами за шворку, набрав повен рот, міцно стиснув зуби й мотнув головою, мовляв: «Тягни!»

Стьопка, хлопці й дорослі з берега почали тягти Федька.

- Держись, Федю, держись, нічого… Ех, держись, ще тро­шки! Браво!

Федько був весь синій од холоду й того, що держався зу­ба­ми за пояс. Але, як тільки витягнули його на тверде, він став на ноги і почав швидко-швидко топати й махати ру­ками. Вода лилася з нього, зуби йому цокали, але він на те не вважав:

- Нічого, не перший раз, я цієї зими три рази на льоду про­валювався. Треба тільки бігати.

Але йому не дали побігати. Десь узялися папа й мама Толині, а з ними мати Федька. Толя, побачивши їх, затру­сився і з криком та плачем кинувся до них:

- Папочко!.. Мамочко!.. Я не винен, я не винен!..

Але папа й мама не дали йому говорити. Схопивши його під руки, шарпнули й потаскали додому.

Мати Федькова теж схопила Федька й так торсонула, що з того аж бризки посипалися.

- Додому, іроде! Ось я тобі покажу! - І знову так по­тя­г­ну­ла, що Федько мусив бігти за нею. Такою блідою й лютою Федько ніколи не бачив свою матір.

А попереду батьки тягли Толю, який весь час спотикався, щось кричав й голосно плакав. Батьки йому щось одпо­ві­дали й шарпали так, що Толі кілька разів спадала з голови шапка.

Раптом вони зупинились і підождали Федька з матір’ю.

- Він був на льоду? - грізно звернувся батько Толин до Фе­дька. Федькові було дуже холодно, зуби йому не переставали стукати, все тіло боліло од шарпання матері, але він все-та­ки встиг помітити, що в батька Толиного аж слина за­пе­кла­ся на губах, а очі налились кров’ю. А Толя з жахом за­ди­рав голову то до мами, то до папи й жалібно говорив:

- Я не винен, я не винен…

- Мовчи! - крикнув до нього батько і знов повернувся до Фе­дька: - Був він на льоду?

- Був… - цокаючи зубами, сказав Федько.

- Неправда! Неправда! - ще жалібніше і з страхом забився Толя.- Я не хотів іти, а вони мене потягнули на річку. А по­тім Федько узяв і пхнув мене на кригу… Спитайте всіх… Я не винен…

Федько аж труситись перестав і подивився на Толю. А ма­ти Федькова так і спалахнула:

- Ох, Боже ж мій! Та що ж ти собі думаєш, люципире ти! Та батько ж з тебе три шкури здере, та він же на тобі живого місця не оставить. Чом тебе чортяка не вхопила там, у воді, ти, ідоляко! І вона зо всієї сили вдарила Федька по голові. Федько аж упав на одно коліно й закрив руками голову. Мати знов хотіла вдарити його.

- Підождіть, Іванихо! - зупинив її батько Толин і підняв Федька.

- Встань… Чекайте, Іванихо… Я хочу спитати йо­го… Федьку, я вірю тобі, я знаю, що ти ніколи не брешеш, не бреши й тепер: говори, ти потягнув Толю на річку?

Федько трусився, коліна йому зігнулись і хилитались на всі боки. Він мовчав.

- Говори ж, падлюко! - торсонула його мати.

Федько глянув на Толю,- той великими, повними страху й тоски очима дивився прямо на нього. Сльози текли йому по щоках і зупинялись у куточках рота. Толя машинально злизував їх язиком і все дивився на Федька з чеканням чогось страшного.

- Ну говори ж, Федьку,- нетерпляче сказав батько Толин.

Федько одвів очі від Толі, похилився й тихо сказав:

- Повів.

- І пхнув його на кригу?

- Пхнув…

- Паршивець же ти! - крикнув Толин батько і сильно хля­с­нув Федька по лиці. А потім повернувся до Федьковоі ма­тері і сказав:

- Надіюся, що на цей раз чоловік ваш покарає його як слід… Інакше лучче очистіть мені кватиру.

Федькові знов упала з голови шапка, як ударив його То­лин батько. Він підняв її й подивився на Толю. Але Толя ту­ли­вся до матері, яка милувала його і жаліла його.

А ввечері, коли мав прийти батько Федьків з роботи, Федько кашляв і облизував гарячі губи. Йому було страшенно жарко.

- Ага, бухикаєш, кашляєш, ідоле? - обзивалась од печі ма­ти.- Підожди, підожди, візьме тебе чорт… Ось нехай ще ба­ть­ко прийде та погріє ременем. Що, єсть жар?

- Єсть… - тихо одповів Федько, а сам придивлявся, як в очах його стояли жовті й зелені плями.

Коли батько прийшов і мати стала йому розказувати, Федькові в очах уже було