Федько-халамидник - Винниченко В. К.

Ось вони пританцьовують, мабуть, співають:

Іди, іди до­щику,

Цебром,

Цебром-цебрицею

Над нашою пшеницею.

І дощ іде їм на голови, на плечі, на руки. Сорочки попри­липали до тіла, потік біжить-біжить, грім тріщить.

Але Толі грім уже не страшний. Толя й сам би побіг на вулицю. Він ще дужче маха руками, але постукати боїться, бо мама почує.

Нарешті Федько помічає Толю й почина махати рукою, закликаючи до себе. Васько й Стьопка теж вимахують, показують підкови, гвіздки, пацають ногами, підскакують. Васько пада і сідає просто в воду, Федько і Стьопка ре­го­чу­ться, а Васько за ними.

Толя раптом зістрибує з вікна, швидко скидає череви­чки, закачує штанці й тихенько вибігає в сіни, з сіней на ганок. На ньому бархатові курточка й штанці,- жалко їх. Але хлопці вже коло ганку і кричать:

- Іди, не бійсь! Дощ теплий.

- Та йди! От баба, мнеться… Раз-два!

Толі холодно і страшно, але він не хоче, щоб його звали бабою. Він сходить з ганку й обережно іде до хлопців. Ніжні, випещені ніжки його спотикаються, брудний потік залива бархатові штанці, дощ враз вимочує акуратно заче­сане волосся й курточку. Спершу від цього холодно, але по­тім робиться так славно, мило. Толя од приємності аж ви­щить і паца ногою по воді. Хлопці теж кричать і, схопив­шись за руки, біжать униз. Толя посередині.

Ввечері Толя хворий, гарячий лежить у постелі, а Федька кладуть на стілець і луплять.

Наставала весна. Сніг зробився жовтий і брудний, а лід на річці такий, як намочений цукор. Потім почали текти рі­чечки по вулицях і стала парувати земля на сонечку.

Раз під вечір Стьопка, Грицик, Спірка та інші хлопці пу­скали кораблики по вулиці.

У цей час вийшов Толя на ганок і дивився на них. Він сам не пускав, бо йому строго заборонено було гратись з вули­ч­ними хлопцями, але стояти на ганку можна було.

Раптом звідкись прийшов Федько. Кожушок його був весь мокрий, чобітки аж порижіли від води, шапка в бо­ло­ті. Але він весь сяяв і махав величезною палицею, яка була вдвоє більша за нього.

- Хлопці! А де я був! - закричав він ще здалеку.

Всі кинули кораблики й підбігли до нього:

- А де? А де?

Федько ловко заткнув палицю в купу мокрого снігу, зняв шапку й витер піт:

- Ху! От так наморився, братця! Ну, так і робота була!

- Та де ж ти був? Яка робота?

- На річці був. Там таке-е!.. Крига йде страшенна. Базар­ний місток знесла к бісу. Он як! Ми ловили дошки… Я тако­го дуба витягнув, що ой-ой-ой!

Хлопцям аж дух захопило… А вони й не знали!

- Та брешеш? Правда?

- Піди подивись. Сидять тут, кораблики пускають… Я зав­тра у школу не піду, зранку на річку збираюсь…

- Як у школу не підеш? А батько?

- От штука! Візьму та й не піду. Здоров, Только!

Толя чув усю розмову і йому страшенно кортіло розпи­та­тись, як там на річці крига йде.

Але він терпіть не міг, як йо­му цей Федько говорив «Толька». Наче він йому това­риш.

Толя одвернувся й нічого не сказав, немов не чув Федька. А так було цікаво послухати, як крига йде на річці, що він зараз же повернувся і сказав:

- Здорово! Ти був на річці?

- Був.

- Здорово йде?

- Біжи подивись, як мама пустить,- посміхнувся Федько й одвернувся від Толі.

Толя почервонів,- як він сміє насміхатися, мурло погане! Як пожаліється татові, йому зададуть!

А Федько розказував тим часом далі:

- Вся річка йде. Страшенно так суне та тріщить… А наро-о-ду на березі - повно! Один хлопець хотів поїхати на кризі та злякався, а я завтра поїду.

Толя хотів іти додому, але, зачувши ці слова, навіть зійшов униз, до хлопців.

Хлопці теж були вражені,- от скажений цей Федько! Там десь дивитись страшно, а він полізе туди.

- Та на саму кригу полізеш?

- А то ж куди! От і палиця вже є,- показав Федько на за­стро­млену палицю.- Весело на кригах. Я бачив як торік їздив Антошка… Та я тоді не достав палиці… Гайда завтра ра­зом? Га?

Спірка й Стьопка почухались: у школу треба.

- Е, в школу! Один день пропустимо, от біда велика!

Толі страшно було слухати такі розмови, але він не мав си­ли одійти.

Хлопці почухались і таки рішили йти завтра до річки. Умо­вились, що всі троє зійдуться на цьому самому місці рівно о восьмій годині.

Коли Федько прийшов на другий день на призначений пункт, він застав там Спірку, Стьопку… і Толю. Толя був увесь закутаний у шарфики, з-за яких визирав тільки кін­чик носа та оченята! Оченята йому були якісь чудні, не то винуваті, не то злякані.

Федько Толі здивувався:

- А ти чого? Може, теж з нами?

Толя трішки почервонів і сказав:

- Я тільки підійду подивлюсь, а потім піду в школу.

- Іди дивись,- згодився Федько і почав витягати з снігу пали­цю. Він її сховав туди ще вчора ввечері.

Палиця чудесна була! На кінці гостра, ще з гвіздком: як устромиш у кригу, не посковзнеться. Книжки Федько при­в’я­зав собі на живіт і закрив кожушком. Смішно було диви­тися, що він став такий пузатий.

- Наче твій тато… - сказав Спірка Толі.

То була правда, сам Толя це бачив, але йому все ж таки до­садно стало. «Тато»… Зовсім не «тато», а «папа». А потім, що ж тут такого, що у його папи більший живіт, ніж у їхніх тат? Бо його папа багатий, от і все.

Толя їм нічого все ж таки не сказав, він був хлопчик де­лікатний, вихований. Федько, той, якби зачепили його та­та, зразу б грубості почав говорити, а то й битись поліз би.

А Толя навіть щось сказав до Спірки. Але Спірка не чув, бо вони в той час підійшли до спуску з гори. Тут уже не до балачок,- стало видно річку. Поводі ще не було, але яка ста­ла чудна річка! Вся сіра, покопирсана, ряба. На березі ко­машнею стоять і ходять люди. Сонце хитро виглядає з-за парового млина. Галки кудись летять довгими рядами і кричать. А як блищить кінчик хреста на Богоявленській церкві! Ух, гарно!..

- Ану, наввипередки! - раптом закричав Федько і як ви­хор зірвався з місця.

Стьопка і Спірка заверещали й побігли за ним.

Толі