Федько-халамидник - Винниченко В. К.

теж хотілось заверещати, і побігти, і навіть фицнути так само ногою, як зробив Стьопка. Але він того не міг зро­би­ти: кричати на вулиці не личить благородним дітям, біг­ти ж трудно, бо кожушок його такий довгий та тяжкий, а на ногах глибокі калоші. Та ще на спині ранець з книж­ка­ми.

Толя тільки дивився, як миготіли ноги Спірки та Стьоп­ки. Ось Стьопка загубив книжки. Зупинився, підхопив, знов фицнув і полетів за передніми.

Толя нагнав їх аж коло самої річки. Зблизька річка здавалася ще чуднішою. Видно було, як помалу, тяжко йшла крига. Лід тріщав, лускався, крижини лізли одна на одну, чисто було схоже на те, як женуть великий гурт волів. Вся сіра маса худоби сунеться помалу, а деколи один віл вилізе на другого, а тоді в тому місці починається гармидер, воли налізають один на одного, стоять, кру­тя­ть­ся, аж поки ті, що почали гармидер, не проштовхнуться на­перед.

По всьому березі стоїть народ. Хлопці живжиками про­су­ваються поміж дорослими й безперестанку кричать дзвін­кими, веселими голосами. Скільки тут школярів, які зав­тра скажуть учителеві, що їм у цей день «голова боліла», й вони не могли прийти в клас!

А річка все суне і суне вперед. Крижини з мокрим рипом труться одна об одну. Вони такі поважні та старі, аж жовті. Звідки вони припливли сюди? І куди попливуть? От сісти б на одну з них і їхати на ній десь далеко-далеко. Кругом другі крижини, їх треба одпихати, щоб не лізли на цю, а то як налізуть, то потоплять. Добре, як встигнеш пере­стриб­ну­ти на другу, а як шубовснеш у воду? А вода, ух, чорна, глибока та холодна, аж пищить.

Але знаходяться смільчаки, що стрибають на крижини і їдуть на них якийсь час. Десятки хлопчачих очей із за­здрістю слідкують за молодцями. А молодці візьмуть та ще й ногами потопають по льоду, от, мовляв, крига яка, не провалиться. Деякі з них перестрибують на другі лідяки й навмисне зупиняються на самому кінчику над чорно-си­ньою, густою водою.

- Ану, ти там! Хочеш раків половить? - кричить хто-не­будь з дорослих на молодця.- Злізай на берег!.. Шубовсне в воду, витягай його…

Молодець ніби не чує, але, потопавши на кризі, сходить на берег.

Толя часто подивлявся на Федька: ну, що ж він не йде на кригу. Федько щось говорив Стьопці й Спірці й показував на річку головою.

Толя підійшов ближче й почав слухати.

- …А то що! Стри­бають тут… - говорив Федько.- Подумаєш, яка штука. Ні, не­хай хто на той бік по кризі перейде, от буде герой!

- Ну, на той бік! - покрутив головою Стьопка.- Як затре кри­гою, що будеш робити?

- А ти на другу! - блиснув очима Федько.- А з тої ще на дру­гу!.. От зроби так! Зробиш? Га?

- А ти зробиш?

- Може, й зроблю…

Толі страшенно хотілось подивитись, як Федько буде стри­бати з крижини на крижину. Він пострибає і, розу­мі­ється, злякається й почне плакати; його знімуть з криги, а всі потім будуть з його сміятися. Хай не задається.

- Нізащо не зробиш! - сказав Толя Федькові, киваючи на річку.

Федько мовчки подивився на нього й нічого не сказав. А Толя бачив, як у Федька навіть губи побіліли, а очі стали такі чудні, гострі, коли вдивлявся в кригу. Ага! Мабуть, боїться.

- Ану, спробуй! - знов сказав Толя.- Ти ж хвалився, що бу­деш їздити на крижинах. Ану!

А крижини сунули та сунули. Іноді вони розривалися й між ними робилась чорна, страшна латка води. В тій воді плавала солома й трісочки. І солома, і трісочки крутились і десь зникали,- так вертіло там воду.

- А давай об заклад, що перейду на той бік! - вмить звер­ну­вся Федько до Толі.

- Ба не перейдеш!

- Ну, давай! Об що йдеш? Як перейду, даси мені свій но­жик, що з костяною ручкою. А як не перейду, я тобі дам сво­го чижика. Хочеш?

Толі зовсім не хотілось чижика,- навіщо йому чижик? - але він згодився.

- Ну, добре! Давай руку! Спірка, перебивай!

Спірка перебив, і Федько став тісніше підперізуватись, оддавши Стьопці свої книжки.

- Тільки ви мовчіть… - тенором сказав усім Федько.- А то як побачать, що я хочу переходити на той бік, то не пу­стять. Нехай думають, що я хочу коло берега походити.

- Добре!

Федько підперезався, взяв у руку палицю, спробував її й насунув щільніше шапку.

- Ну, гляди ж! - промовив він до Толі якимсь чудним голо­сом і пішов просто на кригу.

- Федько пішов! Федько пішов! - закричали хлопці, які вже давно зачіпали його, щоб ішов на кригу.

Федько стрибнув на лід і, наче пробуючи його, потопав но­гами. Крижина добра була, товста, міцна.

Федько потрошки наблизився до другої, походив і пали­цею зміряв, чи товста. Потім озирнувся до берега й раптом стрибнув на другу крижину.

Спірка, Стьопка й Толя дивилися за ним із замиранням серця.

- А куди ти там? - закричав до Федька якийсь робітник збо­ку.- Куди понесло тебе? Вертайсь назад!

Але Федько, мов не чуючи, підбіг на край своєї крижини і знов став тикати під нову крижину. Та була зовсім тонка. Спробував надушити її палицею,- угинається. А позаду кри­чать і махають руками, щоб вертався. Федько вибрав іншу - ця товща. Розбігся і стрибнув. Крижина тільки злег­ка хитнулась і заспокоїлась.

- Та що він, сказився, паршивець! - закричали вже інші на березі.- Куди його потягла нечиста сила. Ей ти, вертайся сюди зараз!

- Ну, дивіться на цього одурілого хлопця!

- Та біжіть стягніть його, сукиного сина!

Але бігти було вже пізно. Федька несло вниз, і він був уже на середині. Він часом оглядався, піднімав на палиці шапку, весело крутив нею і кричав щось. Розібрати не мож­на було, що він саме кричав, але чути, щось веселе й зав­зяте.

- Та чий він? - питалися кругом.

- Федько, Івана типографчика син. Халамидро звісне.

- Ну й пробийголова… Ач, яке виробляє! Ах ти ж, боже наш!

А Федько, справді, щось надзвичайне виробляв на річці. Він то повз на животі по тонких крижинах, то впирався палицею й перестрибував через водяні латки, то бігав з кінця в кінець криги, не маючи виходу. Здавалось, ось-ось налетить на нього ота кучугура криги, зітре, зімне й сліду не зостанеться од комашинки-хлопчика.

Але комашинка, якимсь чудом, ловко видряпувалась на самий гребінь ку­чу­гури,