Федько-халамидник - Винниченко В. К.

Приходить тато з роботи. Він стомлений і сердитий. Руки сиві од олива літер, які він складає в друкарні. Щоки теж ніби оливом налиті, худі-худі, а борода на них така рідка, що видно крізь неї тіло.

- Що? Вже знов? - питає він, глянувши на Федька.

Федько ще більш насуплюється і починає колупати па­ль­цем кінець столу. А мати розповідає.

- Правда то? - питає батько в Федька.

Федько мовчить.

- Кому ж я говорю?! Правда те, що мати каже?

- Правда,- тихо одмовляє Федько.

- Скидай штани.

Федько мовчки встає, скидає штанці й чекає, похиливши голову.

Батько здійма із себе ремінь, кладе Федька на стілець і по­чинає бити.

Федько здригується всім тілом і шарпа ногами.

- Лежи!! - кричить батько.

- А кляте ж яке! А кляте! - сплескує руками мати.- Хоч би попросило тата, хоч би заплакало. Камінь, а не дитина! Си­біряка якийсь…

Вибивши «сибіряку», батько вийма з кишені дві або три копійки й дає йому:

- То тобі за те, а це за те, що правду говориш…

Федько витирає сльози, що виступили з очей, бере гроші й ховає в кишеню. Він за ремінь не сердиться,- він розуміє, що так і треба. Але й три копійки бере, бо справді не бре­хав. Якби він схотів, то міг би одбрехатися, але Федько бре­хати не любив.

Не любить також Федько і товаришів видавати.

Батько й за це Федька хвалить, а мати так само серди­ться:

- Так-так, потурай йому, давай йому гроші, давай. Він навмисне робитиме бешкет, щоб правду сказати. Розумний батько, вчить сина. Замість того, щоб повчити його за те, що покриває других, він хвалить…

- Нічого, стара… За все бити не можна. За що й бити, а за що й хвалити…

- Так-так! Хвали його, хвали…

А найбільше Федькові доставалося за Толю. Толя був син хазяїна того будинку, де вони жили. Це була дитина ніжна, делікатна, смирна. Він завжди виходив надвір трошки боязко, жмурився від сонця й соромливо посміхався своїми невинними синіми очима. Чистенький, чепурненький, він зовсім не мав нахилу до Федькових забав. Але цей хала­ми­дник неодмінно спокушав його, і бідненький Толя прихо­див додому задрипаний, подраний, з розбитим носом. Ма­ти його, жінка чула і теж делікатна, трохи не вмлівала, ба­ча­чи таким свого Толю.

- Де ти так убрався?! Хто тебе так? - жахалась вона.

Толя, плачучи, казав, що він не винен, що Федько призвів на те.

В той же вечір батько Федьків допитував уже «сибіря­ку»:

- Ти лазив з Толею драть горобців?

- Лазив.

- Ти порвав йому штанці?

- Він сам порвав. Не вміє лазити, а береться. Хай не лізе.

Але тут вмішувалась мати.

- Та як ти смієш так говорити? То дитина благородна, ніжна, а ти, мужиченя, з ним так, як із Стьопкою. Та через тебе нас з кватирі виженуть… Щоб ти не смів підходити до нього, мурло ти репане. З свинопасами тобі гратись, а не з благородними дітьми. Нещастячко ти моє! І за що мене Бог покарав такою сибірякою… А батько нічого йому не каже, роби, синку, що хочеш, бий дітей, хай нас виженуть з ква­тирі…

Батько мовчить і хмуро дивиться у вікно. Надворі вечір. З вікон хазяйського дому ледве чутно вибиваються звуки ніжної музики. Тепло й затишно там. Батько Толин десь походжає собі по просторій хаті, задумливо слухаючи му­зи­ку. Тут же, мабуть, Толя - чистенький, ніжний, з щічками, як проскура. Мати грає. Ні сварок у них, ні бруду, ні кло­поту. Пожильці їм знесуть плату за квартири, мужики за зе­млю грошей привезуть. Їх ніхто не вижене з квартири, хоч би Толя як обидив Федька.

- Скидай, сучий сину, штани! - раптом грізно звертається батько до Федька.

Федько спідлоба дивиться на тата.

- За віщо? - ледве чутно питає він.

- За те, що водишся з благородними дітьми. Я тобі, пар­ши­вцю, скільки раз казав: не смій з панами водитися. Не кумпанія вони тобі.

- Та я з ним не водюсь, він сам лізе.

- Жени його під три чорти од себе… яка він тобі кум­па­нія?.. Лягай!

Федько лягає, але батько так б’є, що мати зостається зов­сім невдоволена.

А на другий, третій день Федько знов спокушає Толю. І спокушає якраз у такий момент, коли ні одному чоловікові в голову б того не могло прийти.

Скажемо так. Надворі буря, дощ ллється з неба такими па­тьоками, наче там тисячі Федьків перекинули тисячу діжок з водою. Хмари аж сині, кошлаті, так і розрізують їх зеленаві блискавки. Грім тріскає з такою силою, що аж посуд дзвенить у шафах.

Толя, притаївшись біля вікна, дивиться на вулицю. Пу­сто, нема нікого, все поховалось. Тільки згори біжить ці­лий потік брудної води з бульками. Дощ січе воду, камінь, стовпчика. З ринв цілі водоспади спадають в палісадник. Темно, сіро, страшно. Мама у себе в покої лежить з пов’я­за­ною головою,- вона не виносить бурі і завжди хворіє.

Толя теж заховався б кудись, але мама заборонила йому сидіти біля вікна, і через те Толі страшенно кортить ще посидіти й подивитись.

У, який буйний та брудний потік біжить по вулиці! І де він береться завжди?

Трах-тах-тах! - лускає грім, і лампа в їдальні дзвенить.

Толя тихенько хреститься й блідніє, але од вікна одійти не може.

І раптом він бачить щось надзвичайне. На вулиці, в самому потоці, під дощем, мокрі, без шапок бредуть Федько, Стьопка й Васька. Вони позакачували штанці аж до живота, пацають ногами, сміються, щось, видно, кри­чать. Їм весело і любо! Вода, мабуть, тепла, а дощ, як душ у бані, так і обливає їх. Ось Федько підставляє лице під дощ, ловить краплі ротом. Які в них смішні мокрі голови!..

Васько щось найшов у воді. Що то?.. Підкова. Федько хо­ває в торбинку. Вони знов назбирають гвіздків, підков, за­лі­зячок! А Федько раз найшов навіть п’ять копійок.

Толя стає у весь зріст на вікні й маха руками, щоб його бачили. Але хлопці не дивляться на вікно. Вони пацають ногами, бовтаються, грім тріщить у них над головами, але їм те й за вухом не свербить. Хмари над ними такі страшні, що дивитись моторошно, а їм те якраз і