Федько-халамидник - Винниченко В. К.

Винниченко В.К.

ФЕДЬКО-ХАЛАМИДНИК

Це був чистий розбишака-халамидник.

Не було того дня, щоб хто-небудь не жалівся на Федька: там шибку з рогатки вибив; там синяка підбив своєму «за­кадишному» другові; там перекинув діжку з дощовою во­дою, яку збирали з таким клопотом.

Наче біс який сидів у хлопцеві! Усі діти як діти - гра­ють­ся, бавляться тихо, лагідно. Федькові ж неодмінно, щоб би­ти­ся, щоб що-небудь перевернути догори ногами. Спокій був його ворогом, з яким він боровся на кожному місці.

Наприклад, таке. Ліплять хатки з піску. Перед будинком, де жив Федько, була незабрукована вулиця, і там завжди грузли в піску коні. Після дощу цей пісок ставав липким і вогким,- для будування хаток нема краще. Поставиш ногу, об­кладеш її піском - і виймай потихеньку. От і хатка. Хто хо­че, може навіть димаря приробити. Коло хатки можна тин виліпити, а за тином натикати насінинок - і сад є.

А між хатками йде вулиця. Можна в гості ходити одне до одного.

Федько теж ліпить. Але раптом встане, подивиться-по­ди­виться - і візьме та й повалить усе чисто - і своє, і чуже. Ще й регочеться.

А як хто розсердиться або заплаче, так і штовхана дасть. Битись з ним і не пробуй,- перший по силі на всю вулицю. Враз тобі дасть підніжку, зімне, насяде й пита:

- Ну? Наживсь на світі? Говори!

Як той каже, що наживсь, то милує; а як пручається - іще б’є.

Або пускають хлопці змія.

Плац великий,- ні будинків, ні магазинів, розбігтись є де. І вітер там раз у раз найкращий.

От заносять змія.

Федько сидить у себе на воротях, як Соловей-Розбійник на дереві, і дивиться. Він усе любить або по кришах ла­зи­ти, або на воротях сидіти. Ворота високі, і там ніби скри­нь­ка така зроблена. В тій скриньці й засіда Федько.

- Пускай! - кричить той, що держить.

Змій виривається, але зразу ж козиряє й б’ється об зем­лю.

Федькові досадно: дурні, хвіст короткий! Але він сидить і не кричить нічого. Його думка зовсім інша.

Хлопці догадуються і прив’язують до хвоста ганчірку. Тоді змій плавно й легко здіймається вгору. Приємно держати його! Вітер чудесний, тільки розсотуй нитки та дивись, щоб на вузликах добре зв’язані були. Змій кокетує й хитає головою то в той бік, то в другий, наче комусь шепче щось на вухо то з одного боку, то з другого. А як дир­чітки ще начеплені, аж дух радіє! Цілий день би стояв, та держав, та дивився вгору. Небо високе-високе, синє та холодне. А змій у йому білий-білий, хилитається, хвостом злегка водить, наче плава, наче йому душно й він ліниво обмахує себе віялом. І ледве-ледве чутно ллється од нього дирчання дирчаток. Не тільки бачиш, а й чуєш. Так наче Гриць або Стьопка там угорі і тягне за нитку, балується там і дирчить униз.

Нитка уже дугою пішла. Ех, погано путо зроблено! Як добре зробити путо, нитка не дасть дуги. Ну та нічого - розсотуй далі.

Нитка ріже руку, але то дурниця. Змій все далі й далі в’ється в небо, стає менше та менше.

- Телеграму давай!

Пускається телеграма. Біленький папірчик начіплюється на нитку й підсовується трошки вгору. Вітер підхоплює - і пішла телеграма. Ось зачепилась за вузлик і пручається, виривається, от трохи не крикне вниз: «Не пускають!» Але тут треба шарпнути нитку. Вітер знов підхоплює, і по­пли­вла знову вгору біла вісточка. Ось уже вона недалеко, вже вона в тому місці, де навіть Гаврик не може бачити нитки. Ось-ось змій прочитає телеграму.

Але тут всі разом чують крик і переводять очі із змія на землю. Іде Федько. Іде і кричить. Він міг би підійти тихе­нь­ко, так що й не почув би ніхто,- але Федько того не любив. Він ще здалеку кричить:

- Ану, гей там, давай сюди змія!

Буде однімати. Федько іде змія однімати.

Руки в кишені, картуз набакир, іде, не поспішає. Але тікати й не пробуй, Федько усяку собаку випередить.

Хлопці починають швидко зсотувать нитки. Але що то поможе?

- Давай змія! - підходить ближче Федько.

Гаврик кривить губи і хмикає. Стьопка зблід, але хутко зсотує нитки, зиркаючи на Федька.

Спірка піднімає із землі камінь і кричить:

- Ану, підійди! Ану!

Але Федько навіть рук не виймає з кишень і таки підходить:

- Давай сюди змія!

Тут він уже вийма руки з кишені, бо Спірка затуляє собою Стьопку й підніма руку з каменем. Але сам Федько каменя не шукає, він тільки дивиться за Спірковою рукою:

- Даєш змія?

- А це твій змій?

- Одніму, та й буде мій.

- Овва! Задавака! Так і провалю голову, тільки підійди.

- Ану, бий!

Федько навіть груди підставляє, так наче йому тільки того й хочеться, щоб його вдарили каменем. Чуб йому сти­рчком виліз з-під картуза, очі хутко бігають.

А Стьопка зсотує, а Стьопка зсотує! Змій тільки диркає далеко вгору та шарпається і не розуміє нічого, що там сталося внизу, чого його так скоро тягнуть назад.

- Ну, бий же! Ех, ти! Боїться… Я он без каменя, на вас трьох.

- Льонька, Ва-а-сько! - раптом кричить Спірка.- Сюда-а!.. Фе­дько змія однімає!

Але Федько вмить зривається з місця, налітає на Спірку, ловко підставляє ногу й кида його на землю. Тут же підскакує до Стьопки, хапа нитку і рве її до себе. Нитка тріскає, змій диркає. Гаврик плаче, а Федько намо­тує нитку на руку і помалу задом іде додому. Вигляд у нього гордий, Спірка й Стьопка кидаються на нього, очі аж горять, шпурляють каміння, але Федько тільки угинається й регоче.

- Халамидро! Ну, не попадайся ти на нашій вулиці! Бося­вка! Зараза!

А Федько все іде та іде Змій уже його.

Але тут, буває, візьме й зробить несподіване. Коли вже хлопці далеко й не можуть йому нічого зробити, він рап­том повертається й віддає змія. Навіть принесе ще своїх ни­ток і дасть:

- На твого змія! Думаєш, мені він потрібний? Схочу, зро­блю з цілого листа. Тато з типографії принесе червоної бу­ма­ги, так он якого зроблю…

Але так не часто буває. Частіш кінчається тим, що хлопці біжать додому, жаліються, а їхні тато чи мама ідуть до Федькової матері і теж жаліються. А Федькові ввечері вже прочуханка. Але й тут Федько не як всі