Федько-халамидник - Винниченко В. К.

На березі було тихо. Хлопчики замерли з роззявленими ротами й широкими очима. Старші хвилювались і пильно слідкували за кожним рухом «шибеника». Як той щось за­мне­ться, так всі зараз затурбуються, деякі починають кри­чати всякі поради:

- Вправо, вправо бери, сукин син!

- Куди вправо? - махає на порадника другий рукою.- Там вода, хай жде, друга крижина підпливе… Не рушся, стій на місці!

На щастя, Федько не може чути ніяких порад і щасливо добирається до берега.

Хлопчаки починають од щастя пищати, боротись, кидати каміння у кригу. Дорослі легше зітхають і, хитаючи голо­ва­ми, лають Федька-халамидника. Але в лайках нема ні зло­сті, ні досади. Ловкий хлопчак, що й говорити. Як брався, собака, га?

Федько з того боку махає надітою на палицю шапкою. Той берег пустий, бо туди не можна пройти з вулиці - чиїсь му­ри й тини.

- А як же він назад добереться? Невже знов по крижинах?

- А так і є, він знов на крижинах!

Справді, Федько стрибнув на крижину, потім на другу, і знов на березі всі притихли, слідкуючи за одчаянним хлопцем. Ніхто вже не кричав порад, ніхто не лаявся, тіль­ки не зводили очей з маленької комашинки, яка дряпа­лась, бігла серед страшних сірих крижин, стрибала, мету­ши­лася. Така маленька комашинка, а як вона ловко, без­стра­шно обдурювала величезні шматки льоду, що з трі­с­ком лізли на неї, немов збиралися розчавити нахабне жи­ве створіння. Як це створіння топтало ту сіру купу криги й ще навіть часом вимахувало своєю малюсінькою палич­кою.

- Ну, й шибеник! - зітхав хто-небудь, як Федько видря­пу­ва­вся із скрутного місця.

А «шибеник» все ближче й ближче присувався.

Ось уже недалеко. Видно вже, як швидко оченята його бі­га­ють на всі боки, вишукуючи місце, де перестрибнути. На­й­шов. Вперся палицею. Палиця спорснула. Ударив дужче в лід і знову уперся. Стоїть добре. Раз! - і вже на другій кри­жи­ні. Жилаве, чортове хлопча. Стриба, як кішка.

І от хло­п­ча вже на березі. Круг його крик, писк товаришів. Оце мо­ло­дець, так молодець. От як треба!

- Ну, щастя твоє, що ловкий! - качають головами дорослі. Але не лають і не сердяться,- що говорити такому зайди­го­лові!

Толя аж задихався, дивлячись, як Федько перебирався по крижинах. Оченята йому розгорілися, серце билось міцно й гаряче. Нічого там страшного нема на тих крижинах. А за­те як інтересно, як весело! От би взяти та собі побігти. Тільки скинути калоші, а то в них важко. То зовсім не тру­дно. Узяти у Федька палицю, встромляти в лід і стрибати. Ве­лика штука!

А коли Федько вийшов на берег, коли його отовпили хлопці і з радістю та захватом дивились на нього, як на ге­роя, Толя почув, що він теж може перейти. І не тільки мо­же, а от візьме й перейде!

І він, нічого нікому не кажучи, ху­тенько скинув калоші, струсив ранець з плеч на землю й підійшов до Федька.

- Дай мені свою палицю,- сказав він.

Федько здивовано подивився на панича:

- Нащо тобі?

- Я теж хочу йти на той бік!

- Куди??

- На той бік.

Спірка й Стьопка так і фиркнули. Але Федько не засмі­яв­ся.

- А як упадеш у воду?

- Не бійсь, не впаду. Давай!

- Лучче не треба, Только… Ти не вмієш.

- Овва! Ти один умієш! Ну давай палицю. Що, може, жал­ко?

- На… - стиснув плечима Федько.- Тільки гляди…

Толя взяв палицю й пішов на кригу.

- А куди знов? Чого? Хто? - раптом закричали люди, поба­чи­вши Толю на льоду.

Але Толя, так само як Федько, побіг далі і стрибнув на дру­гу крижину. В цей час насунула ціла купа льоду й од­різала Толю від берега.

Толя опинився сам серед страшних, холодних крижин, які всі ворушились, лізли одна на одну, тріщали, крутились.

На березі щось кричали, бігали. Толя розтерявся: хотів бігти назад, але не можна - перед ним ціла смуга води. А ззаду суне величезна скеля льоду. Вона наче спеціально хоче налізти на Толю, так весь час напирає на його кригу.

Толі зробилось страшно. В руках стало якось дуже хо­ло­дно, ноги ослабли і сковзнули по льоду. Хотілося упасти на лід, притулитись до нього всім тілом і кричати, кликати на по­міч.

Але він і те боявся зробити. Тільки стояв і тихенько став плакати.

А люди на березі хвилювались, кричали, радились, як ви­ря­тувати Толю, і не знали, що зробити, бо кожний радив одне, другий друге, третій третє. Всі йшли рядом з кри­жи­ною, на якій стояв і плакав Толя, кричали, махали руками, кудись когось посилали. А Толя тим часом все плив далі. Він уже випустив палицю з рук і хукав на червоні пальці, обливаючи їх сльозами.

Деякі з дорослих пробували зайти по крижинах до Толі з другого боку, але крига угиналась, ломилась під ними, й один швець навіть трохи не впав у воду.

В цей час звідкись узявся Федько. Він, як тільки Толя розтерявся на льоду і всі побачили, що злякався, десь зра­зу зник. Його навіть хотіли вилаяти, що призвів панича до та­кої біди.

Але Федько як під кригу пішов.

- Ага! Злякався, стервин син! Шибеник чортів, навчив хло­пця та й утік.

Усі вже знали, що Толя хазяйський синок, а деякі навіть побігли за його папою.

І от, коли всі метушились, бігали й не знали, як вирятувати Толю, несподівано з’явився Федь­ко. У руках йому була довжелезна палиця, в яку він почав за­бивати гвіздка, раз по раз заклопотано подивляючись на Толю. Спірка й Стьопка всіма силами старались помагати йо­му.

Ну, гвіздок забитий, держиться добре.

- Ану, гей, дайте дорогу… З дороги ж!

Всі розступились на крик. А диви, знов цей шибеник! Але він з палицею, чи не рятувати панича збирається?

- Ти куди, халамидро?

- Дорогу!.. Ану, дайте дорогу!

Федько продерся крізь юрбу, вибрав крижину і стрибнув.

- Держись, Только! Я зараз буду коло тебе. Держись, не бі­гай, стій на місці!

Толя, забачивши Федька, захвилювався й хотів бігти йому назустріч, але приказ Федька зупинив його.

Хвилин через п’ять Федько вже був на Толиній крижині.

- Ну, давай руку… Іди за мною. Та не бійсь, іди сміливо. Па­лицю візьми та впирайсь. Ну, так… Держись… Стій… Я пе­рестрибну, а ти підожди…

- Ой, не ходи!.. Я боюсь… - ухопився за нього Толя.

- Та стій!