Двері навстіж - Шевчук Валерій

Валентин рішуче юній і ексцентричній поетесі відмовив, після чого вони зчужіли, хоч дівчина продовжувала на гуртка приходити; він же, скажемо по правді, ще довго перед сном програвав в уяві сцену, що вони таки організовують вечора й виступають на ньому голими, але, коли вже казали чисту правду, радше волів би бути на такому вечорі глядачем, по змозі єдиним, відтак таємно шкодував, що така ідея прийшла до нього запізно, бо тепер юна й дивитися на нього не бажала. Однак таких контактів із поетесами йому було досить, щоб живити свою ліричну музу, а коли співав, то винятково натхненно, бо без натхнення він у цьому житті був би ні до чого.

І все-таки Валентин Заклунний до того випадку, коли його жінка віддалася директорові школи і стала відтак його коханкою, жив з нею ще сяк-так; вона робила вигляд, що варить йому їсти, але їжа та поступово ставала не тільки неїстівна, але й отруйна, і Валентин це пізнавав усіма фібрами свого могутнього тіла, відчуваючи при цьому, як бунтується шлунок; робила вигляд, що пере, але тільки намочувала його одежу, яка кисла у воді днів із три, потім викручувала й вішала сушитися, через що його сорочки стали й плямисті, й сірі, а білизна набрала дивної брудної барви, але після падіння (на канапу в директоровому кабінеті) вона ніби викреслила щось у собі (і те "щось" і був Валентин Заклунний) і з негідною прямотою заявила чоловікові:

— Мені набридла твоя поезія, твоє виття (виття — це спів голосом вищим тенора, але трохи нижчим ал-тіно — прим. Авт.), мені все набридло! Що хочеш, роби, але я маю першу любов, тобто коханця, і не збираюся його покидати. От!

Валентин Заклунний уважно подивився на Валентину Заклунну й печально подумав, що цілком не розумів: чому колись полюбив цю жінку, та й зрештою, чому вони живуть разом? Ну хай: і вона Валентина, і він Валентин, але чи ж цього досить, щоб ставати подружжям?

— Хочеш до нього піти? — спокійно спитав, на ходу перекидаючи думками: це й справді було б незле, тоді міг би приводити юних поетес додому.

— Він жонатий! — відрізала жінка, і Валентин зітхнув: ні, поетес приводити додому не зможе.

— То що хочеш? — спитав украдливо.

— Я чесна жінка, — мовила категорично Валентина, — і хочу, щоб ти знав! Щоб не підозрював мене, не висліджував і не робив скандалів! Роби, що хочеш, шляйся собі зі своїми поетесами, а мені дай спокій!

Валентин знову уважно подивився на неї, цей ніби йому належний мішок із кістками, і несподівано помітив, що щічки мішка порожевіли, від чого в її обличчі кволо проглянули риси тієї, в яку колись закохався і з якою вирішив з'єднати свою долю. Зрештою, фраза, сказана жінкою, була трохи дивна: чому це подумала, що він її вистежуватиме і вчинятиме скандали, адже ще жодного не вчинив та й не збирався. Друге: про поетес вона знає, і не вперше в цьому призналася, отже, таке її чи дратує, чи вражає, а це значить: він їй до кінця не байдужий.

— Гаразд, — сказав так само спокійно, але голосом ближчим до альтіно, ніж до тенора. — Житимемо паралельно.

— Але я тобі не готуватиму, не пратиму й не прибиратиму!

— А хіба робила це раніше? — по-ідіотичному мирно спитав Валентин.

— Ну от, навіть цього не помічав, — трагічно мовила Валентина. — Всі ви, чоловіки, однакові! Я розривалася, жили з себе витягувала, а він не помічав!..

— Бачиш, — сказав мудрасно Валентин, все ще уважно дивлячись на жінку. — Є такий закон: задоволені житейські необхідності не помічаються. Це як город: коли доглянутий, то без бур'янів, і ніхто не помічає, що бур'янів нема. Помічають, коли все позаростало. Хочеш зі мною розлучитися?

— Мені все одно, я тобі сказала! ВІН, — вона зробила наголоса на "він", йшлося, ясна річ, про директора школи, — зі своєю жінкою розлучатися не збирається.

— Гаразд, — повторив Валентин Заклунний. — Житимемо паралельно!

— Що значить — паралельно?! — скрикнула дещо нервово Валентина.

— Ти по собі, а я по собі! — голос у Валентина Заклунного і не здригнувся.

І Валентина знову відчула до нього зло. Таке зло, що аж дихання заклало! Було б куди легше, коли б на неї загорлав, заверещав отим своїм альтіно, кинувся б з кулаками, побіг у школу й побив би її директора, або навіть... убив — тоді б, може, глянула на нього інакше. Але той нікчемний чоловічисько, за якого свого часу вийшла, бо захопилася його дурними віршами і тим верещанням, яке він зве співом, гулькнув у мішка із салом, зрештою ним ставши, сховався злякано, і те сало виросло у фортечні стіни, яких її ядрами не пробити. І жінка відчула, що в нутрі знову розпікається добіла якась залізна штаба, їй нестерпно захотілося плюнути в цю спокійну фізію із обвислими щоками й байдужими синіми, свинськими очицями, але стрималася. Схопилася голими руками за того розпеченого метала і всунула у зимну воду своєї робленої, а може, й відчайної байдужості. Задиміло й зашипіло, але все те відбулось лишень у нутрі. Зовні залишилася врівноважена, тільки великі її й зелені очі звузилися і зблиснули, як у тигриці, котра вже відає, як допастися жертви, і твердо переконана: та жертва від неї ніде не дінеться, бо діватися їй нікуди.

3.

Оце така експозиція до цієї трохи смішної, але більше печальної історії. Бій почався. Виведено на плаца війська, розставлено, як належить: піхота, кавалерія та гармати. Гармати вдарили, і набої зі свистом розрізали повітря. У відповідь — тиша у ворожих рядах, ніби ряди були не з живих шерег, а вирізані із дощок чи пап'є-маше. Але військо, котре видало гарматну сальву, зовсім не було переконане, що супротивник видимий, а не справжній, адже приготувалося до битви й бажало її. Ворог же мовчав, а може, панічно тікав, залишивши замість себе імітацію, а не бойові шики. Саме тому радості в того війська, що наступало, й не було. Який інтерес наступати, коли нема супроти чого? З другого боку, чи ж краще, коли б забитий вояцтвом плац перетворився б у пекло, де все клекоче, рветься, несеться, падає і вмирає? "Звісно, було б краще", — сумно подумала Валентина За-клунна, різко розвернувшись і рушивши до своєї кімнати, і залишивши отого мішка з салом, у якому злякано сховався маленький переляканий чоловічок. Стоп! Все-таки маленький і переляканий! І вона, оця торба із кістками, раптово пораділа: коли отак злякався і заховався, значить дістала його! А коли дістала, можна спокійніше перевести подиха. Хай йому грець!

Але життя виявляється складнішим усіх ігор. Річ у тім, що директор школи переоцінив свою силу. Мав жінку зовні, може, й не таку показну, але гарячу норовом і з тонкою сонсорною системою. Тобто безпомильно відчувала, коли її вельми службово зайнятий чоловік стрибав, як то просторічно кажуть, у гречку. Коли ж це траплялося, а траплялося не менше й не більше, як раз у чотири роки, вона чоловікові скандалів не влаштовувала, за ним не стежила, суперниці кислотою обличчя не потворила, чемерицею її не впоювала, але подвоювала сексуальну ласку, стаючи надзвичайно вигадливою у пестощах і цим виснажуючи директора школи до краю, бо починав хропти менше, ніж за хвилину після того, як усе відбулося. У такий спосіб ця надзвичайно мудра жінка вбивала кількох зайців: перший — давала чоловікові змогу практично порівняти, яка йому коханка краща, при цьому тонко враховувала основну чоловічу ваду — їхній консерватизм, отже, була територією знаною і освоєною, а з коханкою ще треба було притиратися і методи кохання виробляти — саме в цьому кожна жінка безподібна індивідуалістка; другий заєць — вичерпувала партнера і в того залишалося менше сили для коханки вже фізіологічно, хоч коханка тут мала й переваги, просторічно визначені приказкою: "Хоч корова, аби нова", тобто ставала "коровою новою" і тим більше могла понуджувати партнера; третій заєць — нескандальністю, догідністю й добротою пані директорова безвідмовно діяла на психічну категорію, котра мас назву "совість", у порядних чоловіків вельми розвинену, тобто директор школи ніяк не міг покинути матері своїх трьох дітей та ще й таку, що треба бути свинею, аби чимось їй дорікнути. Завдяки цим обставинам любовний сказ директора школи тривав із правильною періодичністю, як небеснотілий, тобто місячний, цикл у жінок, тільки значно рідше розставлений у часі: директор школи закохувався, тратив місяць-два, щоб здобути об'єкта, а коли той бував надто вигинливий і за цей час не піддавався, то негайно з таким поривав, бо то був явний доказ, що жінка хоче загнуздати його на свою вподобу, тобто сильніше, ніж може собі дозволити; по тому півроку тривав роман, а тоді й вичерпувався, бо жінки, як правило, тільки півроку можуть витримати невизначеність свого становища (йдеться не про юних, а про зрілих), відтак починають активізовувати атаки на чоловічу свободу.

Це, зрештою, й вело до розриву, після того майже рік директор школи страждав (така була його вдача), а точніше кажучи, боровся із флюїстичними енергетичними посилками покинутої коханки, які в менш цивілізовані часи звалися "чарами", решту два з половиною роки утишувався і від такого штибу потрясінь відпочивав — то й були роки щасливого сімейного життя із власною жінкою, аж доки знову про нього згадував біс, чи чортик, котрий каламутив його нестійку душу.

У випадку із Валентиною Заклунною циклова справність амурних походеньок директора школи певною мірою порушилася. Валентина піддалася йому не через місяць-два, а через тиждень, а що при кожному зляганні бачила з-за плеча директора школи одну й ту ж електричну лампочку, а та лампочка (під дією загадкової психічної аномалії) здобувала химерну здатність роздуватися в подобу голови Валентина Заклунного, то в час сходжень із директором школи жінка відчувала таку злість, ну, таку злість до Валентина Заклунного, що це подвоювало її пал (грало тут, можливо, й те, що вона застоялася без чоловічих до себе зазіхань), що цей пал зовсім не був слабший, аніж той, якого в цей-таки період розпалювала до чоловіка пані директорова, в черговий раз безпомильно відчувши: той знову блукав по гречках. У такий спосіб директор школи опинився між двох вогнів і не міг ніяк віднайти ритмічної гармонізації себе самого, щоб цей зобабічний шал вивести із стану хаосу; жінки ж, як поріддя того хаосу, тут йому анітрохи не сприяли, що й призвело до невіджалованої катастрофи.

Одного разу, коли злість Валентини Заклунної до свого чоловіка, тобто Валентина Заклунного, досягла апогею, бо його голова у формі електричної лампочки виросла до непристойних розмірів, Валентина зактивізувала любасну пристрасть до тієї міри, що во-

гонь запалав аж так: важко було розібрати, хто тут активна сторона, і на це були об'єктивні причини чи побудники.