Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Шевчук Валерій
Але не хотів бути марновірним – її ж батьки не бояться жити в тринадцятому номері.
Пішов до поштової скриньки і трохи завагався: починати цю гру чи не варто, адже всі початі досі ігри якось зле для мене кінчалися. Але ні, я безсилий тут щось вирішувати: лавина рушила! Я впустив листа у скриньку й помітив, що в мене тремтить рука. Що принесе мені це безумство, і чи хоч раз опинюся я на білому коні?
Цілу ніч снилися мені якісь мариська. Потрапив на шабаш якихось почвар, а привів мене туди синій чоловік. Почвари тримали за руку по дівчині, але Юліани серед них не було. Мені ж у пару привели Таню, оту саму однокурсницю, яка так негречно погордувала мною у селі. Ні Заброда, ні Клава не зуміли її переконати, що саме я її суджений, отож ми навіть не дивилися відтоді одне на одного. Тепер же синій чоловік вів її для мене. Вона йшла, цнотливо опустивши повіки, і її обличчя в колі місячного світла, в якому ми зібралися, так само синіло, як і в її супровідника.
– Ось твоя пара, – сказав чорт, ошкірюючись. – Нелегко нам було її знайти, але це напевне вона.
– Ні, – сказав я, злякано відступаючи. – Вона мене не захотіла…
– А тепер кається, – сказав чорт. – Ти завжди їй подобався, але вона хотіла, щоб ти її завойовував, щоб ти за неї позмагався.
– З ким? спитав я, доходячи задки краю освітленого місячного кола.
– З нею, – сказав синій чоловік. Бо це вже поведенція така в дівчат: хочуть, аби їх завойовували. Бери і воюй!
І він штовхнув її, власне, жбурнув нею до мене. Дівчина ледве не впала, і я змушений був її підтримати. Тоді й заграла якась шалена, божевільна якась музика. Ревли труби, вили дудки, розсаджувався барабан, верещали скрипки – дикий, скажений, нелюдський ритм. Мої руки приклеїлися до Таниних пліч, і ми застрибали, загарцювали, аж щоки наші затрусилися. Так, я виразно бачив те обличчя: трусилися щоки, очі заплющені, а рот розтулився – вона раптом закричала пристрасно. Так само закричали навколо інші дівчата і хлопці, так само закричав і я – нас носила в тому освітленому місяцем колі якась гемонська сила. І синій чоловік кричав, викрешуючи чобітьми іскри і несамовито метиляючи синім хвостом із китичкою на кінці. Я відчував, що ноги мої існують самі по собі, бо вони щось таке дивне вичворяли. вибивали, стрибали, підгецували, піт тік мені по тілі холодними вужами, а Танині руки, приклеєні до моїх пліч, були гак само холодні, як крига. А труби ревли, вили дудки і верещали скрипки, хтось захоплено їхав та ухав, і вереск стояв навкруги. Таня так і не звела повік, і по її обличчю стікали струмки холодного поту, від чого воно лискотіло. а по ньому спалахували жовті пасмуги, і я вже відчував: серце моє зчавила залізна колюча рука, і воно забилось у тій руці перестрашено; я відчув, як розверзається наді мною земля, під одним мною, але я не провалився, а почав поступово втоптуватись, вибиваючи все більшу й глибшу яму. А вони всі крутилися й репетували навкруг мене, і я вже не танцював, а намагався вилізти з тієї ями. Але мене били по пальцях закаблуками, спихали мене в ту яму ногами – було їм од того страх як смішно, хоч я плакав і просив милосердя. І лише одна Таня раптом зупинилася, стала на коліна і подала мені руку. Але її вдарили ззаду, й вона полетіла на мене, як чорний птах із розверстими крильми…
Я прокинувся й відчув, що весь тремчу. Кімната була густо залита місячним світлом, а сам місяць устромив кругле обличчя в горішню шибку і пильно на мене зорив, тремтів і мінився, і я подумав, що це його робота – той жахливим сон, але чому виявляє інтерес саме до мене? Чому привів до мене оту забуту Таню, адже не про Таню всі мої думки?..
Пішов подивитися на ту жовту троянду через два дні. Біля будинку № 13 знову не було ані душі, а троянда цвіла ще пишніше, ніж того разу; я вирішив, що листа мого Юліана ще не одержала. Тому спокійно повернувся додому і почав допомагати вітчиму, який заходився латати наш напівзогнилий паркан. Цього паркана ставив ще батько, стуливши його з принагідного матеріалу. Вітчим учинив не так. Він перш за все провів з нами нараду, вони з матір'ю визначили, скільки коштів можуть виділити на цей захід, а діставши ті кошти, вітчим поїхав на склад лісоматеріалів і привіз машину обаполів. Виходило, що він хотів і нашу садибу відгородити від вулиці в тому ж стилі, в якому відгороджувався в попередньому місці осідку від немилих дітей. Але проти цього повстала мати. Вона заявила, що хоче бачити з ганку вулицю, отож паркан почав ставитися на рівні колишнього. З того колишнього було ретельно вибрано всі цілі дошки, через що вітчим казав, що він не ставить паркана нового, а тільки лагодить його. Моєї допомоги він не потребував і кілька разів одсилав мене, відтак я здався, бо ця робота в мене й справді натхнення не викликала. Засів читати "Люборацьких", і мені немало заважали стукіт молотка за вікном, виття пилки й думки про Юліану. В глибині душі я почав вірити, що троянду вона не зріже. Наступного дня цей мій сумнів підтвердився, троянда цвіла неушкоджено. Я відчув легенький смуток, бо все‑таки вірив, що дівчина до моєї епістолярії байдужа не лишиться. У середу я знову був біля її обійстя. Троянда цвіла. Я повертався додому печальний. Але знав, що пошта не завжди працює справно. Може, й цього разу вона викинула якийсь вибрик, але скільки мені чекати? Вітчим все ще лагодив чи, власне, ставив наново паркана, і вдома всидіти я не міг: стукіт молотка і вереск пилки починав мене дратувати. Тому я пішов найдалі, куди міг, аж до Віктора Яремчука, але того вдома не застав – подався кудись із Мирославою. Вікторова мати говорила зі мною чемно, але дивилася з достатньою мірою критичності на мою скромну персону. Тільки сповіщення, що і я студент, як і її син, трохи розгладило кам'яне її обличчя, але очі дивитися м'якше не стали.
– Вітя в нас теперечки має дівчину і хати не тримається, – сповістила ця жінка із незбагненною гордістю, і я поспішив звідсіля піти: Віктору й справді тепер не до мене.
Йшов Долиною Джерел, і мене колисав смуток. Несвідомо звернув до саджалки, цього разу Юліанин батько рибу тут ловив. Був у довжелезних чорних трусах, а на голові красувалася зав'язана на чотири вузлики носова хустина. Я сів на камінь й смутно дивився на цю куди більшу почвару, ніж я: як міг він народити таке диво краси, як Юліана. Так, Юліана – то була моя мрія. Смутна мрія, бо в своїх зальотах ніякої надії я не мав. Її батько закидав вудочку, в роті в нього мирно цвіла цигарка, обличчя було кругле, з подвійним підборіддям і цвіло таким благодушним спокоєм, і коли б я не знав, що цей чоловік здатний на мерзенні вчинки, повірив би, що це найдобріша людина у світі. Між купальників Юліани не було, і я пішов до її дому. Троянда цвіла, але кілька долішніх пелюсток у неї таки зів’яли. Від того стало мені ще смутніше, і я завернув додому – за цей час Юліана мого листа мала конче одержати. Додому мені не хотілося, бо там стукав і грюкав молоток, і я подався до Владека Шарого. Цей був удома і грав. Грав сьогодні тільки мінорні речі, і я був удячний Владекові – це було в унісон до моїх відчувань. Але в кімнаті стояла задуха, я сидів, весь час утираючи піт.
– Нічого, що таке граю? – спитав Владек. – Знаєш, що це таке?
– А що, в тебе помер хтось із родичів?
– Ме–лан–хо–лія! – проказав Владек. – Знаєш, що це таке?
– Теоретично, – відповів я. – Загалом я переконаний оптиміст.
– Щось не видно по твоїй фізіономії, – буркнув Владек і знову заграв мінорне.
– Яка це в мене фізіономія? – скипів я.
– Не знаю, відповів Владек, легко награючи. По–моєму, як у людини, в якої помер хтось із родичів.
– Це тому, що в тебе нічим дихати, – сказав я. – Чому ти ніколи не розчиняєш вікон?
– А тому, сер, – сказав Владек, усе ще сумно награючи, – що в мене меланхолія. А коли до мене в гості приходить ця пані, я, шановний, вікон не розчиняю. Тобто не має в мене на те силоньки…
Я встав і порозчиняв вікна. Дихати стало й справді легше. На Владековому обличчі, однак, не ворухнувся жоден м'яз. Може, він готувався розповісти мені про свої любовні невдачі – було б то незле. Добре, коли любовні невдачі терпить такий гарний, такий бездоганний хлопець.
– Мати все ще гризе мене за Мирославу, – сказав Владек. криво всміхаючись. Не може вибачити, що я в неї не закохався і що не захотів її відвойовувати.
– Це справа програна, – сказав я, відчуваючи недобру втіху, – хіба вона цього не розуміє?
– У жінок незбагненна логіка. – Владек заграв ще повільніше, тобто смутніше, їхні логічні важелі це мова чуття, а не розуму, їхнє розуміння глузду – це нерозуміння глузду.
Браво! – сказав я. – Але, по–моєму, це думки не твої, а мої!
– Тим мені і смутно, – відказав Владек. – Бо я вважав оті твої думки позою одного з дванадцяти розгніваних мужчин…
– Чому одного з дванадцяти? – спитав я.
– Це кіно таке є: "Дванадцять розгніваних мужчин". Отож я так вважав…
– А тепер?
А тепер я твої сумнівні афоризми повторюю, бо зрозумів ще одну істину. Поза одного з дванадцяти розгніваних мужчин це і є меланхолія. Не набрид я ще тобі?
– Ні, – сказав я, трохи й розчулюючись. – Це сьогодні, напевне, особливий атмосферний тиск. Річ у тім, що в мене меланхолія.
– А в тебе чого? – повернувся на дзиглику Владек.
Але я не був аж настільки розчулений, щоб звірятися перед приятелем у своїх почуттях до Юліани – не завжди й блазневі приємно вдавати із себе дурня. Я розповів про вітчима і про те, як він, здається, так казав товариш Грабовський, стукає молотком, і від того стукоту я почав сумніватися, що й справді с переконаним оптимістом.
Владек реготав. Йому ця історія незвідь–чому сподобалася.
– Потішив мене, – сказав він. – А я думав, що ти в когось закохався.
Це була насмішка, власне, ота зверхня поза, в яку Владек дозволяв собі часом стати.
– А чому б я не міг у когось закохатися? – спитав я не вельми догідним голосом.
– Тому, незворушно відповів Владек, – що ти цілий вік настирливо торочиш про своє женоненависництво. От я й повірив, що це справді так. І не тільки повірив, а потрохи починаю й сам тим перейматися…
Ну що ж, Владек сьогодні був на висоті: розумом принаймні він мене сьогодні увіч перевищував. Узяв отак на гачок із тим закоханням, а коли я клюнув, вправно побив мене моєю ж таки зброєю, яку я, відає бог, використовую тільки для самооборони.
– Маєш рацію, – сказав я, широко всміхаючись, хоч у мене на серці кішки шкребли.
