Правда і кривда - Стельмах Михайло

— загрянична.

— В трясцю її! Не хочу заграничного. Скільки там діти намучились наші.

— Дурний, то діти, а це ковбаса. Понятіє треба мати, о! — повчально сказав Шавула й розкапустився за столом, бо надокучило переминання а ноги на ногу. — Сідай. — зиркнув на Мамуру і з подивом побачив вперше в його очах щось подібне до бабської безпомічності.

"Навіть такий злодій може переживати", —здивувався і по-філософськи сказав:

— Люблю, коли є приключина випити і дати роботу зубам та кендюху. Якимсь тоді чоловік інтереснішим стає.

— Коли ж вона може прибути? — вголос думав про своє Мамура.

— Коли жива, то прибуде, а нежива — не встане з землі, — далі мудрагельствував Шавула. — Чи ж це правда, що шибенної вдачі Марко викупав Безбородька?

—Так йому й треба! Чого забажав: жінок попростуджувати і дівчат заодно! — вирвалось у Тодоха, але він одразу ж гостро зиркнув на Шавулу: — Гляди мені, не внеси тільки нашому в уха, бо оглухнеш.

— І знову дурний, — огризнувся Шавула. — Не сьогодні ж я на світ родився, щоб не знати політики, от Наталко, чи не час нам щось у кишку вкинути?

— зараз. Мироне, — жінка щасливими сльозами кропила зачерствілий книш, рукою витирала їх і ронила нові.

— Пересолиш хліб, — не витримав Шавула.

— Я зараз інший дістану, — схаменулась Наталка.

— Можна и цей хліб, ти ж не заразна, — заспокоїв її комірник.

— Ну, як ти можеш? — з докором крізь усі сльози поглянула на кабанистого Шавулу, який навіть здивувався:! "А що ж він такого сказав? Теж мені антилігенцію корчите наче не знаємо, з чого ти жила і чим живеш".

— Та Шавула не знав, що Наталка прокляла свою долю тієї самої ночі, коли чоловік приніс крадене добро. Він тоді пригрозив їй за дурне слово ножем вибрати душу. І з тієї ночі її похолола душа вже не жила, а животіла, щоденно и щонічно чекаючи нового нещастя.

Вже господарі і гість добре підобідали, коли відчинились двері и на порозі став блідий од хвилювання Марко Безсмертнии.

— Оце такі А я думав, Марку, що ти вже в тюрмі прохлаждается, — розповзлася посмішка по всій щетині Шавули.

Безсмертний навіть не зирнув на комірника.

— Тодоше, що в листі про мою доньку написано? — з мукою і надією поглянув на Мамуру.

— А він тобі й не скаже, що там написано, — несподівано для всіх одрізав Шавула й підвівся з-за столу.

— Чому не скаже? — ще більше поблід Марко.

— Тому, що ти копаєшся та підкопуєшся під нас, — Шах вула взяв з підвіконня конверт. — Ось він, лист, як миленький... Скинь шапку, поклонися, тоді й покажемо!

— Шапку тільки перед богами скидають! — Марко люто поглянув на Шавулу й навіть не почув, як з-під руя випали костури. Він без .них так ступив крок і другий, що Шавула з острахом поточився назад. —Давай листа, негіднику!

— Та бери... Я ж пошуткувати хотів. —В дрібних зіяцях комірника схрестилися злість і страх.

Марко тремтячими руками вихопив конверт, вииияів фото, прикипів до нього, застогнав, потім безпорадно оглянувся і почав рубом долоні витирати очі.

— Марку Трохимовичу, дорогенький... — і собі заплакала Наталка.

— Де вона тепер? — глухо запитав жінку.

— Ой не знаю, дорога людино, нічого не знаю. Розлучила ж їх страшна кривда ще в сорок четвертому, розлучила, як грім — голуб'ят.

— За політику забрали її, — з співчуттям сказав Тодох. — Тільки ж яка політика була в цих дітей?..

XIX

Першими до Марка прийшли конюхи з дідом Євменом і Григорій Задніпровський. Дід Євмен, Ще не скинувши млинець картуза, загримів на всю землянку:

— Не чекав такого від тебе, Марку: ліберал ти й попуртуніст!

Таких слів Марко не сподівався почути від діда і розреготався.

— Чого ж я, діду, ліберал і попу рту ніст?

— Він ще й сміється, а не кається! — обурився старий. — Скажи, що ти зробив з Безбородьком?

— Та хіба ж ви не знаєте? Покупав трохи.

— Покупав трохи! —перекривив старий.—А ще фронтовик! Утопити треба було торбохвата і ніяк не менше! Хоч би одні веселі похорони справили.

— Їй-бо, сказився чоловік! — сплеснула руками мати, а всі, окрім діда Євмена, засміялися.

— Невже тобі, Ганно, шкода було б бісового Безбородька? Може, ще й плакала б за цією сльотою? —почав допитуватися у матері старий.

— Безсовісний і єретичний ти дід. Хотів би, щоб моFO сина по судах затягали?

— Не затягали б. Усю вину свята вода взяла б на себе,— заспокоїв її старий.— Але тобі, Марку, треба кудись зашитися на ці дні, бо вже посланці, як у жнив'яну годину, помчали з папір'ям і в райком, і в райвиконком, і в редакцію, і в міліцію, і до прокурора. Нарешті пішов Безбородько воювати, і тут він свого не попустить.

— Що воно тільки буде? — забідкалась мати і, наче перед новою розлукою, не спускала погляду з Марка.

— Та нічого сурйозного не буде, а берегтися треба. Може, завезти тебе, Марку, на Королевщину? Це поки перекрутиться веремія. Там у круговині над річкою стоїть клунька мого кума...

Конюхи, згадавши, як дід Євмен унадився туди за кумовим сіном, засміялися, а дід Євмен витріщився на них:

— Чого повижолоблювали роти? Розживіться на такого кума, тоді й гигикайте. Отож, Марку, бісів Антон навіть запагубити не посоромиться тебе. Поки тут буде молотися, ти з моїм кумом візьмись рибалити. Він повезе тебе на такі, чуєш, карасюваті місця, що й не снились нікому. Недарма те урочище називається Королевщиною! Можеш і на посвіт поїхати щупаччя бити. І тобі перепочинок буде, і кумові радість. А ми всюди пустимо поголоску, що ти поїхав доліковуватися. По руках? — Міцно вдарив усіма мозолями по зделікатнілій в шпиталях руці Марка.

— Спокуса таки велика побувати на карасюватих місцях,— заіскрились очі в Безсмертного.— Кум ваш справний рибалка?

— Все життя, мов чорногуз, у воду заглядає, тільки до неї, а не до хатніх гараздів тягнуло його. А який він човняр! Зробить човна, як скрипку,—хоч грай.на ньому. І чоловік він душевний, бо живе на людському перевозі.

— Так ваш кум перевізник? — згадав Марко сивоголового, високого дідиська, який завжди ходив улітку в полотняному одязі і чимсь був схожий на здиблену білу хмарину. — На Королевщині поромом перевозить?

— Атож, змалку на поромі. Тільки за німців не перевозив нікого, окрім партизанів. Хочеш, зараз же в акурат і завезу.

— Почекаю, діду, — з жалем сказав Марко.

— І сьогодні ж дочекаєшся міліції. А вона вже знає своє діло: ім'я — в протокол, а чоловіка — в каталажку. Нащо тобі мати цю комерцію?

— Заробив її, діду.

— Заробив, заробив! Безбородько не те ще заробив, а весь час вививається на праведника. Його б судити, що жінок у воду погнав, так вони ж ні в міліцію, ні до прокурора не побіжать.

— Треба, щоб побігли. Це допоможе Марку Трохимовичу, — обізвався Задніпровський.

— Поки це пособить, а час уже на боці Безбородька. Це теж треба розуміти! То, щоб якось і його, і наш час увійшли в однакову силу, Маркові треба їхати до мого

кума.

— Ай справді, час треба виграти. — Григорій Стратонович запитливо поглянув на Безсмертного.

— Постараємось без кума виграти його, — посміхнувся Марко, —бо що б довелося робити на білому світі, аби в діда Євмена не було такого доброго кума?

— Ет, розумний чоловік, а верзе чорти батька зна що! — розсердився старий. — Звісно, тебе не повісять за купання, та гіркої жовчі наковтаєшся, бо зараз, після всіх заяв Безбородька, твоє лежить знизу. Таки треба було втопити чортяку! Скоріше б його місце зайняв!

— Як із літ, так і з розуму, — безнадійно махнула рукою мати.

Григорій Стратонович підвівся з лави:

— Що ж, коли Безбородько розвинув таку бурхливу діяльність, я, Марку Трохимовичу, почалапаю сьогодні до секретаря райкому.

— Не варто.

— Чого там не варто, хай знає чоловік правду. — обізвався Гайшук.

— Хто секретарює тепер у нас?

— Іван Борисенко.

— Чорний, мов циган,— знову подав голос дід Євмен.— Коли вперше приїхав до нас і почав своїми очищами оглядати усю руйнацію і всі наші достатки, ми мало не всі .одразу й вирішили: "Оцей, окатий, буде дерти і з худоби, і з людей, і з землі. Нічого не пропустить, нікого не пожаліє, щоб без орденів не ходити". І що ти думаєш, Марку? Усі помилились. Ордени він і за війну мав, не треба було їх з планів вичавлювати. Чоловік він виявився крепко душевний, а не печіночник. Ну, а очі й досі має строгі, навіть коли сміється. Це вже природа!..

Надвечір до землянки на заболоченому коні під'їхав дільничний міліціонер. Поки він витирав коня і підв'язував йому забрьоханого хвоста, то встиг розсердитись і в землянку спускався виконувати службові обов'язки не в безхмарному настрої.

— Тут живе партизан Марко Безсмертний!?—вдарив закаблуками на порозі, віддав рукою честь, а очума погрозу.

— Тут живе солдат Марко Безсмертний,— підвівся назустріч дільничному.

Милиці трохи подіяли на гостя, він уже спокійніше . оглянув Марка, крутнув головою і знову приклав руку до картуза:

— Честь маю — дільничний міліціонер Дорошенко. Значить, тут живе солдат? А дії — партизанські?

— Залежно від часу, обставин і сил. Відповідь сподобалась дільничному, і в його грізнооччі тепліше блиснули скри кольору недостиглої порічки.

— Правильно, службо! Сам так діяв — залежно від часу, обставин і сил. То поговоримо душевно?

— А хіба ж вийде у нас душевно?

— Кусаєшся, службо?

— Де там куситися — тремчу перед його величністю протоколом.

— Так і треба,— схвально кивнув головою.— Перед ним і генерали тремтять.

— В їхньому нині перед протоколом страшніше.

— Ти, службо, оптиміст! — засміявся дільничний. Підпротокольний почав йому подобатись.—Давно воюєш?

— Це теж для протоколу?

— Ні, для знайомства.

— Тридцятого червня сорок першого року стукнувся з десантниками. З того часу й пішло життя з перемінним інтересом: то мене били, то я бив.

— Рани болять?

— Ні, ниють.

— Хороми для них не підходящі. Деревляччя своє швидко порубаєш на дрова? — подивився на костури.

— До весняного Миколи.

Дільничний здивувався:

— Чому така точність?

— Бо люблю сіяти гречку.

— Гречку, кажеш!.. Як вона тільки пахне! — задумався і посмутнів міліціонер. —Довелось мені в сорок першому оборонятися на розквітлому гречищі. Міномети б ють — спасу нема, осколки фуркають, мов чортова начинка, а гречка аж гуде від бджіл і так пахне, мов сама на меду виростає. І ще я тоді вперше помітив, що бджоли у війну і вночі працювали.

— Як і народ, — теж задумався Марко.

— Істинно, як народ! Добре сказав! — Вже з приязню поглянув на підпротокольного.