Правда і кривда - Стельмах Михайло

— На тому медозборі и підкосило мене. Коли прийшов до пам'яті, стебла гречки здались великими-великими; на них знову-таки господарювали бджоли, збирали мед уже не здоровим, а пораненим.. Що ж у тебе, службо, з Безбородьком вийшло? Конфуз?

— Думаю, для Безбородька.

— Заперечуєте факти?

— Ні, стверджую. Виймай протокол.

— Поки що послухаю так, — міліціонер не квапиться розщебувати планшета, а сам придивляється до Марка. — Будемо говорити як солдати однієї судьби?

— Он як! Теж добре сказав. Так, будем говорити мов солдати однієї судьби. Слухай...

Коли Марко закінчив свою розьовідь, дільничний мовчки підвівся, вийшов із землянки к незабаром повернувся з пляшкою явно медицинської форми. Він сам знайшов дві глиняні кварточки, наповнив їх і виголосив єдиний тост:

— За правду, яка б вона не була!

— За правду! — з вдячністю подивився на нього Марко.

— А більше мені пити не положено. З цим бувай здоров, Марку Трохимовичу. Заїду на весняного Миколи:

разом підемо сіяти гречку! Згода?

— Спасибі.

В колгоспі дільничного заклопотано зупинив Безбородько, з почуттям потис йому руку:

— Як воно справи?

— Ви що маєте на увазі? — офіційним тоном запитав дільничний.

— Питаюсь, як мої справи!

— Як в "Інтернаціоналі", перекладеному на українську мову.

— Не розумію.

— З охотою поясню. Там є геніальні слова: "А паразитів жде біда!" Усе вже в "Інтернаціоналі" було передбачено.

— Вірно, голубчику, — по-своєму зрозумів Безбородько дільничного. Не що інше, а біда жде Безсмертного. А як же інакше?

XX

Коні, важко дихаючи спітнілими пахвами, під'їхали до скверика, за яким білів свіжотинькований будинок райкому, і самі зупинилися біля живоплоту.

— Знають діло! — напівобернувся до Марка Мирон Шавула, який правував кіньми. Заволохачена посмішка нерівне розповзлася по кустратому виду комірника, а в дрібнуватих зіницях спалахнула зловтіха. — Значить, приїхали! Отут, в партійному домі, і вмолотять, Марку, тебеї Беу церемонії вмолотять, мов сніп сухого гороху, щоб не був таким розумним! О! — люто крутнув над головою батогом.

Марко поморщився, презирливо охопив усе скособочене вдоволення, що проглядало не тільки з п'янкуватих очей і туго натягнених, без жодної зморшки уст комірника, але й з цупких жмутків різнобарвної щетини, якою Шавула у війну набавляв собі віку.

— Радієш, Мироне?

Комірник на мить прикрив зловтіху широкими скойко-подібними повіками, а коли вони знову метнулися вгору, то вже сміх бринів у дрібних зіницях і великих білках.

— Питаєшся, чи радію? Та не дуже веселюся, але й не крепко печалюсь — нема чого, ги-ги-ги... — так засміявся, наче витрушував сміх із порожньої середини.

Марко, прислухаючись до такого незвичного реготу, підхвалив комірника:

— А добре ти гигикаєш.

— Як умію. — Не знає Шавула, чи образитись, чи дивуватись. — А спитати б, Марку, чому?.. Хоч ми й живемо в одному селі, хоч ти мені десь у сьомому чи восьмому коліні навіть ріднею доводишся, але від тебе ніколи я й доброго слова не почув. Не правду кажу?

— Правду, Мироне, — охоче погодився Безсмертний. — Якось ні добрих слів, ні душевності ніколи не було поміж нами, ніколи, і навряд чи скоро буде.

— От бачиш, яка в тебе натура, не той... Так нащо ж мені вболівати за тобою, коли ти самохіть узяв та и наступив на саму біду? Інтересу риального не бачу... І сам не знаю, чого нам з тобою завжди було затісно в одному селі? Затісно і тепер, коли в селі стало просторніше, а на цвинтарі тісніш. З якої б це причини?

— Ніби ти не знаєш цієї причини? — вже зацікавлено запитав Безсмертний, беручись за костури. Шавулине одверте посталакання навіть починало подобатись тому: тільки напідпитку така парсуна може вивернути своє нутро, хоч і противне, але чіпке, як усе, що пристосувалось не творити, а вихоплювати, віддирати, смоктати, ссати.

— Таки по-справжньому не знаю, чого нам затісно, як на кладці, з тобою, а тільки здогадуюсь і сяк-так маракую по-своєму, — зручніше вмостився на возі Шавула. Ти, як здається мені, нагрузив на свої плечі непосильну ношу: хочеш, щоб усеньке село взяло та й перейшло на твою єдину віру. А я не бажаю перед нею шапкувати: в мене є свій бог, свій закон, і хочу жити сам по собі, сам у свою волю, наскільки це можна при совєцькіи владі. Так мені і просторніше, і вигідніш.

— Це вірно. Ти всюди, Мироне, і завжди шукав тільки такого бога, що капав на тебе золотими сльозами. Але ти не тільки в бога, але і в чорта шукав собі вигод. Відколи я знаю тебе — на карбованці зависла твоя душа.

— А як же інакше? — щиросердо здивувався Шавула

і здивувалась його різномасна щетина. — І риба у воді, і птиця у небі, і навіть сліпий кріт у норі однаково шукають собі своєї вигоди, шукаю і я її, чи свого карбованця, як говориш ти. А коли вже находжу якусь абищицю — не випускаю із рук. О!

— Біда твоя навіть не в цьому, а в тому що руки у тебе липкі од цього слизького карбованця. І и не риба у річці, не птиця у небі, навіть не кріт у норі, а шершень біля чужого вулика, шершень, що й мед поїсть, і бджолу надвоє перекусить.

— Ось у цьому параграфі, Марку, ти вже загинаєш,— не обурився, а діловито почав поправляти комірник.— Що іноді до моїх рук щось прилипає,— ніяк не суперечу, бо нема такого навіть у законі, щоб біля вуликів ходити і меду не куштувати — це ненатурально буде. Ну, а щоб когось перекушувати надвоє чи начетверо — цим категорично не займаюсь. Я не такий жорстокосердець, як Тодох Мамура,— таке мені самому ні до чого і невигідно. О!

— А красти вигідно?

— Потроху — вигідно, а побагато — страшно, щоб не влипнути, а в мене ж і хазяйство, і жінка, і діти є... Ну, чого так дивишся і косуєш, наче вперше побачив Мирона? Не всі ж можуть і хочуть бути крепко ідейними. Ти, наприклад, бажаєш бути ідейним — будь ним собі на здоров'я, не суперечу, не заважаю, але й не завидую. За всі свої ідеї аж з вісімнадцятого року й понині ти заслужив на плечі одну солдатську шинелину та двоє костурів під пахви — і не журишся.

— Я проклинаю свої костури, але й горджуся ними! А чи ти проклинаєш свою душу, що зависла на костурах!? — скипів Марко.

— Почекай, і про це щось, мабуть, скажу,— зверхньо викривив посмішку Шавула.— Значить, заробив ти за довгі роки шинелину і милиці та й цим гордишся, бо найбільше думаєш не про себе, а про всі міжнародності, світові неблагополучія, революції, контрреволюції, демократію і різну опозицію. А мені все це, навіть коли гамузом узяти, і за вухом не свербить, мені, безідейному, хочеться хоч невеликого, а свого. Я бажаю краще сходити, щось солодше чи тлустіше в кендюх покласти, навіть, не спасаючись партійної догани, потриматись за чужу смаковиту молодицю та й запас якийсь у своїй коморі мати, щоб не сидіти без хліба, як ти, на маминій картоплі... В мами тільки її молоко добре, а решту харчів треба самому роздобувати... От як я думаю! Ти хочеш гуртового сонця, комунізму — піднімай його, а мене й звичайне, вікодавнє сонце поки що гріє, не зобижаюсь.

Марко спочатку навіть розгубився: чи не жартує подурному комірник. Але, коли поглянув на його зарослу пику, зрозумів, що тому було не до жартів.

— Був ти чмуром і залишився чмуром! Навіть ще більше зсередини обріс щетиною.— Марко гнівно махнув кулаком, а Шавула, одразу обізвався:

— Ну, й що з того? Всі твої лекції до лампочки мені.

Ще щось скажеш?

— Скажу одне: як ти хитро не крутишся, а твоє темне сонце заходить уже!

— Ти мені не дуже дзвони за упокій! Нарешті позлішав увесь вид Шавули позлішала і його кабаниста постать. Виніс кості з війни, то бережи їх тут, бо, чого доброго, розсиплються, мов драбиняк. І свою правду не дуже накидай іншому. Мені поки що вистачить і своєї правди і кривди. Я не знаю, що тобі партія сьогодні припише, але верховодити і на трибунах, і в селі ти вже не будеш. Ми постелили тобі криву доріжку по всіх законних органах а мало буде, ще достелимо. Війна вчила тебе, але вчила й нас, бо жити хоче кожне созданіє.

— Загрожуєш?

— Ні навіть остерігаю тебе. Живи, коли хочеш, коли можеш і маєш як, але не заважай і мені: Шавула теж хоче жити а не рглядатись. Можеш навіть головувати вискакувати в передовики, в сяке-таке начальство, в Герої, в портрети, але тільки в іншому селі чи районі! Зрозумів, звідки вітер віє?

— Зрозумів, звідки сморід іде! Ну, спасибі хоч за те що повністю розкрив свої карти сам просвітив себе. Це згодиться — спокійно сказав Марко і зсунувся з воза.

Комірник уже розкрив рота, щоб щось відповісти, але враз чогось занепокоївся і повів головою до Марка, скосив очі і навіть руку приклав до заволохаченого вуха: вдруге сьогодні він чує підозрілий передзвін: коли Марко вилазив на воза й коли опускався з нього.

— Що в тебе, Марку, так подзвонює?

Безсмертний оглянувся, вигляд комірника здивував його: стурбувався щур з комори!

—Не розібрався? — запитав їдко з-за плеча.

— Таки ні. — Тінь пройшла обличчям Шавули і наче підморозила його, навіть в очах застигли плівки несподіваного остраху.

— То розберешся, ще маєш час. А перед своїм богом зарання став свічку, щоб рятував тебе.

Марко подибав до райкому, а Шавула довго і пильно дивився йому вслід, потім поправив налюшника і поліз рукою до скуйовдженої потилиці.

"Невже то ордени чи медалі так задзвонили. Що, коли й справді цей ідейний чудачина заробив на війні не тільки милиці, але й іконостас? Тоді його трудніше буде вкусити навіть із кутка. І чи варто було лізти в таку душевну розмову? Таки, здається, по-дурному почав зарання розкривати свою масть. Тепер піде Марко ідейним тузом — і сам бджолою станеш, яку перекушують надвоє. Ет, нема в тебе. Мироне, принципової витримки,— теж заманулось на свою голову полізти в оратори".

Шавула спересердя оперіщив батогом по горбкуватих клубах коней і в невеселих роздумах поїхав до чайної, де мав деякий інтерес до широкогрудої і стегнастої буфетниці.

* * *

В приймальній першого секретаря сиділа темноброва дівчина з таким непроникливим виглядом, наче в неї десь під перукарськими кучериками було виштампувано гриф "секретно". Та навіть її, коли Марко назвав своє прізвище, на хвильку пройняв подив, але вона одразу ж погасила його одним порухом довгих вій русалки.

— Іван Артемович сказали, щоб ви, коли приїдете, вразу ж ішли на пленум,— чемно, але водночас і холодно підвелася з стільця.

— На пленум?—неприємно здивувався Марко і заглянув дівчині у круглуваті очі, де в потемнілих розводдях сіріли крихітки криги.

— Еге ж.