Золоті копита - Логвин Юрій
Спочатку десь з-за горбочку, що навпроти хати, долинали якісь приглушені крики. Далі ті крики посилились. Когось, певно, били смертним боєм, чи різали живцем. Бо той хтось репетував, захлинався, затихав і знов, знов кричав не своїм голосом. Ті крики переросли в тонке виття, якесь мукання, розпачливі смертельні зойки.
— Батьку! Мені страшно! Там якусь тітку хтось убиває! Батьку! Ви чуєте?..
— Та чую, чую, синку. — Відказав Омелько стріляючи вишневою кісточкою по метелику, що розкривав і закривав свої яскраві крильця, сидячи на стрілці кінського щавлю.
— Чую… То Михводій козу лупить. Певно хтось із музик замовив йому шкіру на "козу".
— Живу козу лупить?
— А то!.. Музики кажуть, що тільки із живої кози чи цапа злуплена шкіра добра на дуду.
— Батьку! Я туди не піду.
— То ти в мене страхополох?
— Ні! Мені не страшно, а так…. ото…
— Гидко?
— Ага! Аж нудить…
— Ну тоді погляди тут коней! Коли там все скінчиться, я тобі свисну. А ти, як що — дми щосили! — Подав малому ту рурку, що давав ще коло млина. До козолупа Михводія Омелько ішов при повнім наряді — і шабля, і сагайдак, і лук у налуччі, і пістоль та чингал запхнуті за пояс.
Омелько пішов, а малий із макітрою вишень лишився при конях на пагорбі. Коні стояли зовсім спокійно, попустивши голови, тільки зрідка струшували гривами.
За горбочком коза репетувала, як мордована людина, захлиналась у тяжких смертельних зойках.
Малий запхав жменьку вишень за щоку і зразу ж затулив вуха, щоб не чути тих моторошних криків конаючої тварини.
Тому він і не зчувся, як перед ним постала невисока, зовсім молоденька дівчина. Сіроока, русоволоса, кругловида.
Вона тицькала в повітрі пальцем на малого, а потім на Лиска. Губи в неї якось незвично ворушились.
Малий відтулив вуха, щоб почути, що вона йому говорить. І він аж затрусився з переляку, коли почув, що вона, замість слів, розпачливо мукає. Ні, вона не дрочилась, не сміялась із малого. Вона розпачливо мукала і то щосили.
Та ще з-за горба долинало вже смертельне вищання домордованої кози. Малий кинув напризволяще макітру із залишками вишень і, прихопивши за поводи коней, погнав їх широкою похилою стежкою до яру туди, куди тільки-но спустився Омелько. Дівчина не відставала від нього, забігала вперед і все тицькала пальцем на сідло, що було на Лискові і на величезну, як на малого, сорочку із закасаними рукавами. І все мукала і мукала, а очі дивились якось благально. Від того особливо страшно ставало малому. Він відчував, що ось-ось він розплачеться.
Коли він із кіньми і з цією навіженою дівчиною спустився вниз у яр, то над пагорбом невисоким з'явився Омелько.
— А, це ти, синку? А де макітра? — Козак дивився тільки на малого, хоча, без сумніву, він вмить охопив усе поглядом.
— Та там, на горі… Я оце… бо вона… Вона мукає і мукає… Так страшно…
— Не бійся, синку! Вона не навіжена, вона просто німа. Я її раніше не бачив, а тільки чув про неї… Хороша дівчина, тільки нещасна.
— А чого ж вона так страшно мукає?… — Скинувся, ще не відійшовши від переляку, малий.
— Бо вона не чує, що вона мукає… — І Омелько показав на мигах, чого вона, мовляв, хоче?
Тоді вона показала собі над вустами вуса, потім щаблю при боці, потім на сідло на Лискові. А тоді взялася пальцями за рукав сорочки на малому. І широко розвела руками, наче показуючи: "нема".
Омелько закивав головою, що він зрозумів. І тоді почав показувати на мигах та й усією поставою, бій з татарами, смерть того, хто сидів у цьому високому сідлі на Лискові. Німа сірими очима просто впивала кожен Омельків рух. Зрештою, все зрозуміла, второпала, що Кринка в землі. І вона підійшла тихо до Лиска, обняла за шию і притулилась щокою до ганаша. І завила раптом, замукала щосили. Кінь шарпонувся від неї, і вона впала у порох навколішки, і била в розпачі кулаками по землі і ревіла наче якась невідома тварина. Малий притулився до "батька" Омелька і заплакав.
— Та не бійся. Вона німа та й усе.
— Мені її жалко. Вона така гарна, а реве, як скотина якась…
— Така її нещасна доля, синку. І ми нічим їй не поможемо…
Тут козолуп Михводій підійшов, гупаючи важенними чоботами. Підійшов і піднісся над Омельком щонайменше на півтори голови. Сіре волосся коротке, і сіра борода коротка, а вуса руді і дуже довгі.
Плоскінні сірі шаровари спадали, наче спідниця, до голівок чобіт. А спереду розхристані волохаті груди і брудну плоскінну сорочку прикривав, як у коваля, шкіряний фартух. Фартух був густо залитий кров'ю, аж напливами лискучими. В одній здоровенній, мов ведмежа лапа, руці тримав рожеву, зі смужками свіжої крові козячу шкуру і здоровенного гострого колія. У другій руці ніс цебро з кривавими тельбухами.
— Бач, як бідолашна побивається за Кринкою. Він якось заскочив до мене. А вона прийшла до мене по свіжатину. Кринка такий жалісливий — як і твій малий оце — думав, думав, чим би її потішити. Нічого в нього не було, то він їй кулю мушкетну подав. Та ще показав, що купить їй намисто з дукачем. Бач, вона тепер побивається. Бо хто ж їй, убогій, намисто, та ще з дукачем, подарує? Хіба що Святий Миколай…
Тут з-за Михводія з'явився чоловічок, що згорбився під мішком з грубезної дерги.
— Бувай здоров, Михводію! Тільки ж ти поспіши, дорогенький мій. — Чистим високим голосом проговорив сивенький чоловічок. — На Спаса в Білій ярмарок. З усієї Росі люди позбираються. Старий міх не той, ну не той, та й усе… Як ти мені на вичиниш шкуру, я без хліба на зиму лишусь… Ти чуєш, Михводію?
— Я не Кринка, царство йому Небесне, мене не розжалобиш. Я сказав, що все тобі буде, як домовились. От і приходь тоді, коли домовились! Все буде! — Та я може ще сьогодні повернусь. Парубки може танці замовлять.
— Та які там танці, Панько?! Молотити треба.
— А хто каже? Молотити треба, та згадай, як ми були парубками! Забув?.. Музика, згинаючись під невеликим лантухом, почимчикував на пагорб.
Німа сиділа на стежці в поросі.
Михводій погупав до своєї хати, до кам'яного вогнища, складеного навпроти дверей.
Малий, попустивши руки, зачудовано і сумно споглядав німу дівчину.
Омелько торкнув його за плече.
— От тепер ми знаємо, кому Кринка приготував намисто з дукачем. Тобі від нього в спадщину дістався Лиско. І його сорочка на тобі. Значить, тобі й намисто їй дарувати! І Омелько протяг малому корали з дукачем. Щосили затискаючи в кулаці вузол шворки, на яку були насилені корали і дукач, хлопчик схилився до німої і поторсав її за плече.
Німа підняла заплакане, забруднене курявою обличчя. Дивилась каламутними очима на хлопчика і гірко кривила заслинені губи.
— На візьми! Це тобі Кринка купив. Він тобі пообіцяв і купив. — Щосили кричав малий і протягував їй намисто.
— Синку, та не репетуй ти, а то на торжищі почують. Вона глуха, все одно нічого не почує. Ти їй покажи, що намисто було в Степанових торбах. Так малий і зробив: показав пальцем на перекидні торби на Лискові і на ці корали з дукачем. Вони їй від того, мертвого (малий притис руки до грудей і заплющив очі) козака (показав вуса і оселедець).
Німа замотала головою: "Ні, ні, це не мертвого козака. "Це його (вона показала на Омелька.
Омелько тоді зняв торби з Лиска, виклав на спориш згорток із окулярами, книгою та іншими дрібничками. Покликав Михводія.
— Михводію, ти краще мене поясниш їй, що це Степан дарунки для друзів приготував, і серед них були оці корали.
Михводій сполоснув розмазану по руках золу у різанці, витер благеньким рушником і підійшов до викладених речей. Подивився, подивився та й почав на мигах втовкмачувати німій, що це їй корали з дукачем. Наказав їй встати і вмити обличчя.
Встала і, схлипуючи та стогнучи ніби, пішла до джерельця. Вмилась і повернулась до хати.
І взяла намисто із зціплених пальців хлопчика і, не розв'язуючи шворку, через голову надягла. Вперлась підборіддям у груди, скосила очі і намагалась роздивитись дукач зблизька. Отак, скосивши очі на дукач, почала посміхатись. Все ширше і ширше розтягувала вуста в посмішці. А тоді враз закрила обличчя руками і затрусилася в нестримному риданні.
Малий підступив до неї і почав гладити по руках, якими вона затулила лице.
Михводій простяг свою грубезну лапу, щоб забрати малого від німої. Але Омелько похитав головою: "Не чіпай. Нехай так буде. "І козак, і козолуп пішли до вогнища із вмурованим здоровенним клепаним казаном. Під казаном вже потріскував хмиз, і стрибали прозорі язички жовтого полум'я. А з казана крізь криваву воду вирячилось кругле козине око.
Михводій злив на руки козакові. І виніс старого, запраного, але чистого і пахнучого м'ятою, рушника.
Після того вони сіли в затінку піддашка, поставивши догори дном нову діжку. І Омелько на дно обома руками насип купу раків.
— Ех, якби ще пива до них. Або хоча б келишок оковитої! — Зі щирим і глибоким жалем проказав козолуп, роздираючи ракову шийку своїми кістяними товстенними нігтями.
— Як скажеш. — виголосив Омелько і, ніби із самої призьби, видобув коричневу полив'яну баклагу, затулену ліщиновим чіпом.
— Ой Баламуте, Баламуте, та хто ж тебе заступить, як тебе не стане? Тьху, тьху, тьху! — Сплюнув через плече Омелько. — Таке скажеш! За мною від самого ярмарку слід гонять. І який уже день… А ти таке патякаєш… А заміна буде. Чи не бачиш?
— Ой Омельку, Омельку, то тобі хочеться, щоб він тобі спадкував. А воно ж таке чутливе та тендітне, як дівчинка.
— Ее-е, не кажи, Михводію, дубочок мені в учні не пот-рі-бен. Моя нужда там, де гнучкість, чутливість і кмітливість потрібні!.. От я тобі розповім, як я його знайшов… Але спочатку неси срібні чарочки та пом'янемо Степана і всіх хлопців.
— Срібних немає вже… Програв у карти гультяям на ярмарку на Михайла…
— Диви, як давно ми з тобою не бачились. Тоді тягни глиняні та пом'янемо!
Пили оковиту з малесеньких глиняних чарочок. По третьому разу Омелько перевернув чарочку і тільки раками ласував.
Тут три червоні курки і зозулястий півень з'явились з-за хати. Потім два смугастих коти і худий, як смерть, високоногий, старий хорт. Вже вся морда була сива.
— Диви! — Здивувався Омелько. — Дудко ще живий? І ще зайців бере?
— Вже йому годі… Але курям від лисиці захист. Бояться. Щось маєш на думці, Баламуте?
— А коли я не мав на думці?
— Тобі хтось у пару потрібен?
— Твій небіж де?
— Та все пив та гуляв… Та заїдався зі шляхтою… А тепер у Грушках на торжищі стирчить.
— Добре, заїду в Грушки, подивлюсь… А зараз пошукай у себе в коморі, чи нема там якихось татарських лахів і чогось на ноги?
— На коли воно тобі треба?
— Зараз.
— Завжди ти поспішаєш! — Михводій перехилив чарчину, хукнув і заходився смоктати клешню.
— Я кажу: зараз.
— Спиною чуєш?
— Авжеж.
— Тоді нема мови — Михводій вихилив ще чарчину, важко встав із призьби. — Чортові ноги! Не слухаються.
