Золоті копита - Логвин Юрій

Той став одною ногою на широкий обух і без усяких зусиль дотягся до сучка.

— Синку. Ти його поторсай туди-сюди.

Сучок піддався і хлопчик видер його з гнізда. Встромив у отвір руку. — Є! — Голосно скрикнув малий і витяг довгий, мов ковбаса, капшук сап'яновий.

— Стрибай! Я тебе вловлю. Хоп! — Омелько вловив хлопчика, поставив на землю, а тоді вдарив кулаком по топорищу, потім шарпонув і видер сокиру із стовбура.

Козак із сокирою в руці, а малий із капшуком і сучком побігли щодуху до схованки. Розстелили кирею і на неї висипали монети. — Ой! Скільки їх тут.

— Тихо, синку! Не заважай. Мені не можна помилитись, а час кінчається. Омелько з купи вихоплював монети, обдивлявся з обох боків і розкладав на три купки. Найбільшу купу засипав назад у капшук, менші загорнув у шматки від старої сорочки малого.

Далі козак швидко відстібнув ремінь з шаблею і перекинув його через праве плече, так що шабля висіла від грудей до стегна. Розкрутив дідів згорток і видобув звідтіля турецький пістоль. Встромив за широкий козацький пояс поруч із чингалом.

— Батьку! А він заряджений?

— Певно, що не заряджений. Для страху. А в бійці замість булави буде. Бачиш — яка мідна куля на кінці.

Далі Омелько скинув чоботи, підкатав шаровари, натягнув стару чорну кирею поверх каптана. Підперезався мотузкою, а замість смушевої шапки натяг якогось клобука з сірою смушевою опушкою.

— Ось тобі пищик. Якщо вгледиш збройних людей — подавай знак. Отак: "піть— піть-піть!". Ну, Господи, не видай. Амінь!

І, прихопивши за повід гнідого, потяг його з кущів на стежку. А далі на дорогу до млина.

Вони одночасно підійшли до млина — здоровань у рудій свиті та Омелько з повідним конем.

— Здоровенькі були, хазяїне! Не чекали так зрання?

— Та всякі бувають люди, як кому треба… Здорові були!

Мірошник здоровенним ключем відчинив вислий замок і розчинив рипливі важкі двері.

Омелько прив'язав гнідого до конов'язі.

Легко зняв лантухи із зерном і, перекинувши зав'язки через плече, поніс у млин.

— Що там у тебе, чоловіче?

— В одному на дерть. У другому віяне мливо на борошно. На шулики на Маковія.

— Тоді тягни нагору міх із мливом і засипай у кіш. Та, гляди, не чіпай закрутку, бо камені на тонке борошно виставлені. А я піду — пущу воду. Омелько засипав у кіш провіяне зерно. У цей час мірошник вийшов із млина, підняв ляду перед потоками. Вода радісно зашуміла в потоках, впала-вдарила на лопаті колеса. Колесо здригнулось. Якусь мить стояло і тремтіло. Та ось колесо зарипіло і зрушилось. Тугий струмінь води бився в лопаті, розливався склистою плівкою по ободу, вигравав рожевими іскрами під першими рожевими променями сонця.

Закрутились у млині вали, корби, здоровенні дерев'яні колеса зубчаті, задвигтіли сірі жорна, припорошені, мов опастю, білим пилком млива.

І тонкою цівкою у корито посипалось тепле пахуче борошно. Мірошник підступив до корита, потер пучками тепле борошно, понюхав і зиркнув на Омелька жовтуватими, наче вовчими, очима.

— Ти, чоловіче, не тутешній?.. Та наче й не ратай…

Омелько випростав долоні з-під вислих обшарпаних рукавів чорної киреї. — Помацай мозолі! — Лагідно сказав Омелько. Та тільки мірошник торкнувся просто кістяних мозолів, як Омелько прихопив його пальці. І мірошник не міг а ні стиснути пальці в кулак, а ні видерти їх з Омелькових рук.

— Пусти! — Якось перелякано і враз схриплим голосом попрохав мірошник. — Це я тобі показав, що я справді працюю! — Омелько відпустив товстенні пальці мірошника і поткнув йому в руки порожній лантух. — Пускай борошно в лантух!

Мірошник, недобре косячи жовтим оком, наставив лантух під струмінь теплого борошна. Та зразу потягся до великого козуба, щоб мірку взяти та відміряти собі за труди свіжого борошна.

— Полиш мірку! — Зупинив його Омелько. — Я грошима плачу! — І побрязкотів за пазухою монетами у капшуку.

Мірошник здивовано скинув брови, відкрив рота, та й закрив, нічого на сказавши.

— Зав'яжи та постав… Тепер засипай на дерть. Та закрути закрутку на дерть. Дрібної мені не треба.

І Омелько пильно дивився, куди повертав закрутку мельник.

А коли дерть переставала вже сипатись, він спитав.

— Тобі скільки — три чи тридцять срібників платити?

Очі в мельника забігали, він став відступати до стіни, заводячи руку за спину.

Омелько вихопив з-за поли киреї пістоль.

— Руки, матері твоїй ковінька! Востаннє питаю: три чи тридцять?

Мельник підняв руки, очі в нього бігали, не могли ні на чому спинитись. — Ну…. нехай… три…

— Добре. Ось тобі три таляри! — Омелько кинув один за другим три грубезні йохимсталяри у кіш. І в ту ж мить щосили повернув закрутку.

Жорна заскреготіли одне об друге.

— Що ти робиш?! Не займай закрутку!!! Пусти мене! — Репетував мірошник, але стояв на місці.

Верхнє жорно вже скреготіло по нижньому — висікало іскри.

Запахло підгорілим борошном.

— Та хто тебе не пускає? Іди. Спиняй. Я вже твої камені посріблив.

Омелько тримав пістоля, вперши ліктя у стегно.

— Іди, іди! Тепер тільки в тебе срібні жорна!

Мірошник боком, боком, попід стіною підкотився до закрутки і в останню мить підняв верхній камінь, бо жорна вже почали зі скреготом крушитись. Омелько боком, не зводячи люфи пістоля з мірошника, вийшов із млина і став навпроти дверей.

— Тепер винеси обидва лантухи на двір. Пов'яжи їх між собою отими мотузками. Та добре, гляди! Якщо обірветься з коня, то я тобі вуса вирву і у вуха затовчу. Та повантаж на гнідого… От і добре… А тепер стань отамо під стіну і слухай. Ти оце думаєш, що я божевільний? Ти просто йолоп: чи тобі Галька не казала, що в мене третій кінь гнідий? І їхніх лантухів із фарбованої плоскіні не впізнав! І ти думаєш, що я оце своїми талярами тобі жорна посріблив?

Омелько витяг з-за пазухи капшук із сріблом.

— Добре, що ти сказав тільки три. А посипав би всі у коші твого капшука. Я забрав всі свої, їх тобі Галька принесла, та Симонові гроші, що він тобі позичив… Та не стискай п'ястуки і не зиркай на мене вовком! Мене ти не вкусиш — і не продаси, як Симона! Ти краще думай, як тобі Симона із узилища та визволити. Ти, Юдо Скаріотський.

Після Покрови, а не пізніше Михайла, я приїду на Ярмарок. І якщо нашого Симона не буде на волі — все твоє добро з попелом розвію. І рід твій поганий вимордую. А тебе, пса смердючого, лишу жити. Та щоб ти ніякої втіхи не мав — звалашу. Повір мені — це я добре зроблю. У маврів на верблюдах навчили. Як визволиш Симона, то твоє юдство перед шляхтою голосраною забуду на перший раз. Твоє срібло мені не потрібне. На! — Омелько кинув капшук під ноги мірошнику.

З капшука розсипались монети. І мірошник повзав навколішки по землі і збирав монети.

— Та швидше збирай. Ну… Та передай ляху, щоб він воли Симону віддав. А тепер повзи до млина. Бо мені ніколи. Та швидко, швидко! І сиди у млині своїм тихо-тихо. Поки в обід тебе не відкриють.

Омелько замкнув на здоровенний замок млин. І ключа через плече кинув собі у відлогу.

І притьмом побіг, женучи гнідка до кущів верболозу.

Лантухи з борошном і дертю вони сховали в кущах на узліссі там, де на світанку Омелько сховав згорток у дерзі з поламаним мушкетом і заступами. А тоді повернули назад, до Симонової садиби. Їх виглядали і тому побачили здалеку. Ворота їм відчинили заздалегідь. Але Омелько спинив коней перед ворітьми. Всі мовчали, тільки баба сплеснула руками.

— Слава Богу, живі! Ми вже не знали, що й думати… На ниві нема, на гармані ні сліду, і з левади щезли… Гукали, гукали — ніхто не відзивається… Та чого це ви стоїте?! Заходьте мерщій!..

— Красно дякую вам, матінко. Немає часу… Справа ось яка: мірошник Никодим мені віддав свій борг Симонові. А я віддаю вам. Никодимові на порятунок Симона нічого не давайте. Никодим присягався, що визволить Симона за своє кровне срібло. Казав, що до Спаса Симон буде вдома. Ага, мало не забув: я свої гроші забрав. Бо вони Никодимові не потрібні. Отож, тепер ніхто нікому нічого не винен… Отож, бувайте здорові та щасливі. Дякую за ласку!

Від несподіванки хуторяни не могли всього второпати, що їм виклав Омелько.

Тільки раптом Галька розпачливо і злісно крикнула:

— Ти його вбив!.. Того і тікаєш.

— Отакої! Хто ж тоді Симона з узилища визволить? От зараз твій Никодим сидить у млині і відколупує від жорен срібло… Чому? Бо він своє срібло ховав у капшуку в дуплі. Думав, що це дуже надійна схованка. Ну, а я йому показав, що найнадійніше — срібло розтерти на жорна. Ніхто посріблені жорна вже не вкраде… Не віриш, молодице? Ось тобі ключі. В обід можеш Никодима відчинити. Тільки раніше не можна. Бо я закляв!

— І Омелько кинув їй під ноги здоровенного ключа від млина. — Ще раз, бувайте здорові та щасливі.

— Ходіть з Богом! — Проказала стара.

А вже за нею всі, перетинаючись та мішаючись, проказали.

— Ходіть з Богом!

— Ходіть з Богом!

— З Богом!

— Ходіть!..

— Параско! — Тонким голоском, з останніх сил напружуючись, заволав дідусь. — А вертуту, а вертуту!

Стара вдарила руками об гривки чорно-рудої картатої плахти:

— Дівчатка! — Скомандувала вона Симоновим небогам. Біжіть! Витягніть вертуту! Та в рушник отой загорніть, що під мисником висить.

Дівчатка помчали до хати і за якусь мить вже бігли назад з полотняним згортком…

— Батьку… — Сказав хлопчик і замовчав.

— Що, синку?

— Батьку, а чому ми поїхали на левади, а потім долиною до лісу, а тепер знов до Симонової землі?

— Ти хочеш сказати, що ми дурно стільки часу стратили і може з дві милі гаку зробили?

— Ага.

— Це все, синку, так робимо, щоб ніхто з хуторян не знав, якою насправді дорогою ми поїхали. Я тобі пояснюю, а ти слухай та мотай собі на вуса. Дідусь їхній добрий, але слабий, як мала дитина. Як він знатиме, куди ми подались, наші вороги випитати в нього можуть. Дівчатка, Симонові небоги,? речні, добрі і слухняні. Та хитрувати не вміють: у них щось тільки спитай — вони все викажуть. Як хорошому чоловікові, так і злому. Ну, а малі дітлахи зовсім дурні: їм коржик дай — все розкажуть.

— А ще там є тітка Галька і баба Параска…

— А от тепер ти мені скажи, синку, чи можна їм знати, куди саме ми попрямували?

— Тітці Гальці не можна знати! Вона відьма уроджена. Вона вас, батьку, люто ненавидить. Вона ворогам зразу дорогу нашу викаже.

— Правильно кажеш. Все воно так і є. Тут від неї іде вся злоба і зрада….