Золоті копита - Логвин Юрій

Якби ще не оці гидолової віри іроди, то не знав би, де я — на землі чи в раю…

— Та вони ж православні! — Скинулась Настя.

— Візьми свічку та подивися: який хрест у цього чорнявого? — І Омелько витягнув ногу і перевернув на спину свого непритомного ворога.

— Я боюся! — Заламала руки Настя.

— Тоді, молодице, не патякай.

Але Христя схопила глиняний ліхтар, нахилилась і витягла шнурок з хрестиком.

— Католицький. — злісно вигукнула вона. — Ти їх доб'єш? — Голос її забринів напругою і чеканням.

— Не можу. Це слуги пана-католика, нова влада, одним словом. Якщо порішу — прискачуть сюди владці. Почнуть тут вас допитами мордувати. То таке падло — гірше турків… Ти, Настю, піди та приведи мого джуру. Скажи:

"Батько Омелько на вареники кличе". А ти, голубонько, якщо не шкода, принеси мені добру мотузку, так, на ліктів на п'ять…

Омелько зі смаком з'їв два вареники, обтер вуса і встав з-за столу.

Тут якраз і малий в обнові поспів, і за ним Настя з Тетяною.

— Він! І він! — Скрикнув малий, тицькаючи пальцем на оголомшених ворогів.

— Ой що ж воно тепер, людоньки, буде? — Знов заломила руки Настя.

— Цить, молодице!.. А ти, синку, ходи, вчися, як ворогів в'язати.

Омелько пов'язав гайдуків панських одним мотузом і прихилив до товстенного стовбура груші.

— Молодички, голубоньки, злийте мені на руки, бо забруднився в руду! Тетяна злила Омелькові на руки, Христина подала рушника.

— Оце рушничок! Скільки ж їй, голубонько, над ним сиділа?..

— Брехати не буду — не моя робота. Це мені німа і вишивала, і мережала. — Ота, така невеличка, сіроока?

— О! І ти вже її, козаче, знаєш?.. Вишиває вона й мережає, як співає… Тільки ж — німа.

Та лише козак і малий сіли до столу, як почав приходити до тями здоровань. Застогнав і розплющив очі.

— Ой, що ж воно далі буде? — Настя спочатку заломила руки, а тоді почала хреститись.

— Не мертвися, Настю! Зараз ми з джурою поїмо вареничків. Потім він піде до Тетяни і приведе сюди коней… Далі я повантажу оце лайно на коней і піду своїм козацьким проходом.

— Оце на ніч підеш… — Із глибоким жалем чи то спитала, чи то ствердила Христя.

— Батьку! Я піду по коней.

— Як тобі вареники не лізуть, то йди приведе коней.

Омелько зосереджено випльовував вишневі кісточки в кулак і складав їх на дошки столу.

— А зараз, голубоньки мої, повизбируйте гроші, що позакачувались. Та принесіть мені мо. баклагу оковитої. Як у самих нема — купіть у тих, що у вас тут шинкарюють. Ось монета! Та притьмом, притьмом, голубоньки мої! Та язик за зубами тримайте. Бо я піду, а вам будуть всякі пригоди, якщо розпатякаєте.

Настя присіла навпочіпки, збирала монети. А Христя взяла гроші та майнула з двору.

Тут якраз на вулиці зчинився якийсь шум, і щось гупнуло об ворота.

Настя підхопилась, щоб кинутись до воріт, та Омелько її спинив.

— Збирай гроші! — Обсмикнув одяг, поправив зброю і поспішив до воріт. А на вершок воріт сперся підборіддям Михводій. Від нього на все подвір'я несло сивухою, цибулею і козлятиною. Він час від часу погикував. — Баламуте! Ти вже їх упорав? Бо я чекав, чекав тебе та вирішив, що час тобі помогти. Відчиняй ворота, я своїх укоськав… Він не договорив, бо ще почулись голоси Тетяни і малого.

Омелько розчинив ворота і при примарнім світлі молодика побачив, що на гнідкові возсідає-хитається Михводій. На луці сідла в нього лежить поперек важенна гаківниця. Він її правицею підтримує, а в лівиці у нього поводи двох коней. На одному коні ледь сидить п'яний, як чіп, гайдук. На другому коні поперек, як лантух, лежить другий. За тими кіньми стоять Тетяна і малий з Буланком і Лиском.

— Заходьте. — Тільки проговорив Омелько, як Буланко, відтрутивши грудьми чужих коней, потяг і хлопчика, і Лиска у двір.

Коли всі опинились у дворі, Тетяна і Омелько взялися за стулки воріт. Як зійшлися стулки воріт — козак і молодиця зіштовхнулися лице в лице. Тетяна тихо спитала:

— Що робитимеш, козаче?

— Поки що відбився, але треба тікати…

— Ой біда, а я ж тобі хотіла сорочку пошити.

— Поший, як відаєш. А мережу нехай німа зробить.

— Ну все ти знаєш! Ну просто сатана — дивлюсь я на тебе, а мені аж млосно стає…

— Ой голубонько моя золота! — Омелько нишком, але міцно прихопив її за перси. — Я теж млію. Але зараз не час. Після Покрови приїду по сорочку… — Омельку! — Затинаючись по-п'яному, покликав Михводій. — Поможи мені з коня злізти!

— Слухай, голубонько, поки я тут з козолупом, насмикай мені моркви, як не шкода — цілу торбу.

— Не шкода, та вона ще тонюсінька.

— Не бери собі в голову. Насмикай і змий. Та живо, бо після перших півнів рушаю….

Омелько підставив плече Михводію, і той, крекчучи та стогнучи, перекотився з коня і гупнув чоботами по землі. Тоді дрібними кроками підчапав до гайдука, що лежав поперек сідла.

Лівицею взявся за чубок коня, а правицею добре прихопив за пояс і як би малого хлопчика зняв із коня і поставив на землю. Але той не втримався і впав навзнак.

— Тьху! — Михводій сплюнув. — Ще й козаком себе назвав. Тобі, лайдаку, не горілку пити, а сцяки з-під старої льохи!.. Ану вже ти, злазь і стій! Михводій прихопив верхівця за душу, підняв із сідла і поставив на ноги. Всі кинули все і з'юрмились навколо. Очі повитріщали: де така сила в людських руках бачена?

— Оце так руки в чоловіка. То ви, дядьку, й коня можете підняти. — Спитала зчудована козолуповою силою Настя.

— Невісточко! — Кахикнув Михводій. — Якого там коня, як я свої ноги не можу підняти! Добра б йому не було. Не слухаються і все… Омельку, садови їх до столу.

Омелько посадовив своїх ворогів за стіл. Але тільки один міг сидіти — здоровило із розбитою вилицею. Троє інших — п'яні і помордований чорнявий упали головами на стіл.

Настя поклала гроші на кут столу і стала перед Омельком. Тут і Христя через городи приспіла майже бігцем і виставила з кошика на стіл Омелькову баклагу з оковитою та глек із медом, — Хух! Таки встигла.

— От дякую тобі, господине! — Омелько встав, взяв руку Христі і поцілував. — Спасибі й вам голубоньки, за турботи і ласку! Щоб ви згадували нашу тиху вечерю, дарую вам ось що: Тетяні — теличку, Насті — баранця й овечок, Христині — волика, щоб не орала бовкуном!.. А ми ще трохи посидимо, погуторимо ось із "козаками" та й подамося після перших півнів.

Омелько вклав кожній по щирому йоахимсталяру.

— Та за що ж такі дарунки?! — Почала заламувати руки Настя. — Та якось воно мені ніяково!.. Та воно ні за що…! Що я людям скажу?!

— От завела! — Пхикнула Христя. — Що вони тобі, сповідники?!

— А як спитають?! — не вгавала Настя.

— Та збреши, от вже недоріка! — Розсердилась Тетяна.

— Досить вам, дівчата! — Христя прихопила обох за рукави. — Тут чоловіча розмова. Хіба не бачите? Пішли до хати!

— Синку! — Покликав Омелько — Прив'яжи коней до конов'язі. Бачиш, он під стайнею кільця? Та мерщій іди сюди!

Михводій притулився спиною до стовбура груші, а ліву ногу підняв обома руками і поклав на лаву.

— Ану, Омельку, налий мені чарчину! Якого вона смаку?

— Михводію! Я їду до лісу порішити того перевертня. Ти зо мною? Чи в селі лишаєшся?

— Та з тобою, Баламуте! Яка мова!

— Тоді забудь про оковиту. Нехай вони дудлять, щоб не всрались, як почну їм роги правити…

Здоровань вже зовсім оклигав, спробував поворушити руками, але застогнав від болю.

— Випий горілочки — легше стане! — Омелько націдив з баклаги повну глиняну чару оковитої. І залив у пельку пов'язаному. Той пожадливо випив і мовчав.

Тим часом Михводій повернувся другим боком на лаві і поміняв ногу. І наче не дивився, а тільки кинув руку за спину одного п'яного.

І вже п'яний підіймався над столом, бо Михводій заломив йому руку за спину своє лабетою. Стискав кулак "козака", в якому було втиснуто захалявний ніж.

— Воно думало, що я старе ледащо? Воно думало, що я не бачу? Воно думало, що воно мене заріже!

При цих словах Михводій перехопив руку ворога лівою і крутонув щосили. Два рази хруснула кістка.

— А-а-а-а-аааа! — Прохрипів, просичав "козак" і дохлим півнем упав на стіл.

— От тобі й "а"! — Гупнув кулаком по столу Михводій. — Кого ще клишоруким зробити, гниди панські?

Здоровань затрусився, роздивляючись на неживу, поламану кисть товариша. Стогнав, зводячи голову, чорнявий. Пов'язка в нього збилась і було видно, що око в нього повереджене, заплиле. Третій ще тільки сопів п'яним віддихом. — Омельку! Ти в нас характерник — приведи його до пам'яті.

— Підніми йому писок! — Злісно проказав козак.

Раз — і він миттю висмикнув стрілу із сагайдака і вколов у ямку під нижньою губою.

Тонкою ниткою почуріла темна кров на дошки стола. П'яний гайдук тихо заскиглив, застогнав. Розклепив очі і підвів обидві тремтячі руки, щоб відштовхнути стрілу.

— Не рипайся. Бо тобі обидві руки поламаю… Омельку, пане-брате, отому залий оковити, бо ще здохне. Бач яке лайно слабодухе виявилось. Йому на лаві сидіти та микати на гребені, а воно на коня залізло.

Омелько силою залив горілки, і той трохи порожевішав, бо й при свічці було видно, що він геть сірий лицем, ну як мрець.

— Ось що, сологуби ви срані. — Делікатно звернувся до них Омелько. — Я вам вже який день своє вміння показую, а ви мені все не вірите, що я сильніший за вас. Ви от думаєте, що в мене пальці слабші, ніж у нашого, славного пана козолупа? Дивіться! — Омелько витяг йоахимсталяр і спокійно зігнув його навпіл. — До чого це я? До того, що цими пальцями я вам очі повиколупую. Тільки одному лишу одне око. Він вас додому поведе… Але можу і так відпустити… Якщо скажете, де твій і твій кінь! — Він рвучко повернувся до чорнявого і дебелого.

Чорнявий мовчав, а дебелого вже трусило від страху. І він попрохав: — Дай ще оковитої — у горлі сушить…

Омелько залив йому порцію оковитої.

— Коней стереже наш хлопець молодий… навпроти торжища…

— Далі кажи!

— А пан у діброві з Петром…

— А чого ви мене по двоє пасли? Невже удвох думали впоратись зо мною? — Та дудар нахвалявся, що Михводій сказав: "Оце розговіємося з Омелечком. Оце вип'ємо! Оце вдаримо лихом об землю. "Та ще…

— Що "та ще"?!

— На торжищі всі казали, що козак добре впився, бо срібняки за шмат полотна кидав і щирий таляр дав за мішок раків…

— Значить кажеш, що мали надію, як я уп'юсь до всрачу, то мене п'яного поборкаєте?..

— Та виходить, що саме так… Дай ще оковитої — горло сохне…

— Надпий! Мені не шкода… А ти, Михводію, скажи мені: а куди ти їхню зброю подів?

— А їхні списи у сусіда в стрісі, а шабельки-угорочки під кроквами на шворочці…

— Добре, нехай так… А тепер, сологуби срані, крім тебе — очкура, ти просто сільське бидло, ведіть мене до вашого пана.