Золоті копита - Логвин Юрій

Омелько і хлопчик снідали останніми, бо затримались із кіньми.

У хаті камешились тільки дівчатка-підлітки — наводили порядок. А баба Параска ними кермувала.

— Матінко моя, скажіть, Симон же минулого року їздив базарювати у Мозир до литвинів?

— Козаче-соколе. Та хіба я там пам'ятаю? 3наю, що до литвинів…

Старшенька полишила терти віхтем пательню над різанкою і озвалась дзвінким голосочком:

— Дядечко Симон ходили минулого року базарювати до Наровлю. Вони так добре тоді базарювали…

— Що тобі з сестрою він подарував по дукачу до намиста?

Вражена отроковиця широко розплющила очі і ледь не впустила пательню в різанку.

— Вам дядько Симон сказали?

— Може він і казав, та я не почув. Із в'язниці до хутора не дуже чутно…

— Ой, я така дурна! — Дівчинка вдарила себе по губах. — А на дукачі тому з одного боку бородатий король у короні, а на другому боці корона, вершник і стовп.

— Ні, то вони такі дукачі позичили дядькові Никодиму, а нам із сестрою подарували дукачі однакові. Там на одному боці орел з оттакенними пазурами. А на другім скаче лицар із мечем і щитом. А на щиті в нього…

— Дитино моя! — Перебила її стара лагідно, але дуже наполегливо. — Ходіть із сестричкою, вишеньок нарвіть на варенички. — А тоді до Омелька. — Я це надумала сьогодні вареничків зварити. Бо вчора він не їв. Нехай хоч сьогодні дитина поласує медком і вишнями.

— Спасибі, матінко, за вашу ласку. Мені оце треба два лантухи щільних, та щоб по верху по дві добрих мотузки пришили. Щоб вони повний лантух витримали.

— На коли тобі треба, козаче?

— Та на полудник.

Омелько взяв гнідого коня, і разом із малим вони пішли на гарман.

Сьогодні немолочені полукіпки були вже далеченько від гарману. Тому Омелько в'язав по кілька снопів двома паками, тоді вантажив на гнідого, як перекидні торби. А хлопчик відводив гнідого до гарману. Там шарпав за петлю волосяного аркану, яким паки були сполучені, і снопи падали на землю.

Коли таким робом навозили снопів повен тік, Омелько вхопився за ціпилно і не випускав його з рук, поки не обмолотив п'ять полукіпок.

Сьогодні Омелькові було куди краще, ніж учора — малий поруч. Як і вчора, коли був геть мокрий, розібрався і вскочив у коноплі. Тепер і зі спини малий зішкрябав плоскінний пилок.

— Батьку, це для якогось чародійства таке?

— Це не чари! Це страшний бусурменський дурман. Оцей пилок, як перетерти з бруньками квіток на материнці, та ще додати туди кілька травок для духмяності, трошки меду і крапочку попелу, то від тих оладочків бусурмени дуріють. Вони їх так поволі, як ото корова жуйку реми? ає, жують і поволі дуріють. І дуріють гірше, ніж наший останній п'яничка. Сяде, або ляже, як поліняка, лежить. Сміється, посміхається, щось мурмотить, а й сам не знає, що. Аж страшно подивитись: божевільні, та й усе!.. Наш як уп'ється, так хоч танцює, пісень співає, ну, нехай там б'ється — жива людина. А це — як здохлятина яка: голими руками бери.

— А нам для чого воно? Ми ж не бусурмени.

— Ти повинен знати, що скоро я стану ніби бусурменом. Буду серед них і буду їх пригощати цим дурманом, щоб наших людей із їхньої неволі визволити. Як визволю, знов на козака обернусь.

— Батьку, а це дуже важко: і туди, і сюди обертатись?

— Коли як… Зараз от важкої. Мені час на турка обертатись, а Симон, наш товариш, попав у біду. Та ще всякі курваші, всякі ляхи та їх похлібники під ногами плутаються!..

Тут їх з двору покликали на обід. Вони вже були майже біля перелазу, як малий спитав.

— А мельник Никодим теж курваш?

— Тс-сс! Потім ще побачимо. Більше ні слова!

По добрім обіді з борщу, гречаної каші зі шкварками та вареників з вишнями, Омелько звернувся до старої:

— Матінко моя. Як ваша ласка, то ввольте мою волю — спечіть вертуту на вечір. Та ще загадайте дівчаткам нехай навіють мені зерна на мливо.

— Скільки тобі, козаче?

— Один лантух на дерть. А другий навіють на мливо.

Та тільки не повні лантухи, на три чверті. Я оце трохи полежу, чогось мені дрімається… А ви всі йдіть на гарман і зерно засипайте у лантухи. Ввечері я перевезу його до комори.

Омелько, трохи подрімавши в холодку на широкій призьбі, знов ухопився за червоне кислицеве ціпилно. І понеслося на всі боки від гарману розмірене лупання дубового бича. Наче десь далеко в бубон калатали.

Вже перед самим заходом сонця він відіслав з току всіх помічників, хто відгрібав солому, віяв зерно та насипав у мішки. Тільки гурт малих і старих втягся у вишневий просад, козак пожбурнув ціпа, скинув мокру сорочку і скочив у коноплі. Малий став напоготові з ложкою. І, як "батько" вийшов із конопель, зразу кинувся зішкрябувати зі спини пилковий леп.

— Вже пилку нам досить. Ще надеремо вершків з материнки — і можна готувати манджун.

Поки смеркло, козак і малий перевезли на гнідому лантухи з невіяним зерном до двору. По вечері сказав:

— Коні застоялись. Сю ніч попасемо їх на леваді. Вріжте нам сала та ще хліба окраєць. Та ще часнику, щоб духом нечистого відганяти…

Дідок теж опинився в хліві.

— Дідусю, скажіть, як із левади до млина вийти?

— Дуже просто: праворуч, праворуч та все за вербами, і через милю будеш біля млина… Через нашу гору до млина рукою дістати. Але там дерева дуже густо ростуть, а стежка кручена, кінь не пройде.

— Спасибі, дідусю за слово! Я отам бачив за жолобом стара чорна кирея з відлогою наче лежала. То можна її у вас позичити? Мені, щоб каптан не світився.

— То ти надумав, козаче?

— А надумав.

— Я дивився: га-арний у тебе самопал. У наш час таких не було. Але він попсований. Без кузні не полагодиш. То я тобі позичу пістоля. Славний пістоль, турецький. З мого останнього лупу. Ще тоді на Хортиці Байда фортеці не зрубав, та ще його тоді ніхто й не чув. Тільки пам'ятай: пружина туга. Старий показав на брус, що перекривав стовп конов'язі. Омелько підкотив окоренок, став на нього і зняв якийсь запилений, затканий павутиною полотняний згорток. Омелько запхав і пістоля, і кирею до перекидної торби і вивів коней із хліву.

Стара подала пастухам наїдок у плоскінній торбі і зачинила стулки воріт за ними.

На леваді Омелько спутав коней і, розстеливши кирею, вмостився під копицею. Малий притулився до нього. Вони обоє лежали голічерева і споглядали небо.

— От де книга, написана Богом! І ніхто її не прочитав і не прочитає! А в кожного там, на небі, своя зоря, як ото волохи кажуть: "своя планида". Тільки піди взнай, де саме твоя, і що тобі вона віщує? От скільки я зірок на нашім небі знаю?.. Може півсотні… А той француз— капітан, той, що вчив мене вузли в'язати, так він їх, може, кілька сотенЬ знав. По них він знав, якою саме дорогою по морю до якого міста і берега плисти.

— Хіба на морі є дороги? Там же все вода, все вода.

— Вода водою, а над водою є вночі зірки. І от ти пливеш по воді, а куди плисти, кермуєш по зірках. І була в капітана книга, в якій було вказано і списано, над яким містом в яку пору року яка зірка стоїть, щоб по ній тримати стерновому шлях… Зараз посплю. Так ти, синку, доглядай коней. Сиди і добре пильнуй. Як що не так — буди мене. Тільки тихо— тихо, щоб ті не почули. Щоб не було страшно — ось тобі ніж.

І малий, міцно затиснувши ножа, принишк під копицею і сторожко прислухався до ночі.

Порскали коні і час від часу важко гупали копитами, перестрибуючи опутаними ногами. Сюрчали вгорі на стерні цвіркуни. Десь там, за широкими проходами, далеко-далеко пугав пугач. З-за левади, з-за верб, ледь-ледь почулись перші півні. І зразу ж, згори, з подвір'я прогорлав Симонів півень. — Це ще перші?

— Спіть, батьку! Це ще перші…

О других півнях Омелько прокинувся і сів по-шевськи.

— Що чути?

— Собаки чогось брехали там, далеко в селі. У них на подвір'ї все тихо. — Ну, тоді спи. Коли тобі час прийде, я тебе підніму.

— Я спати не хочу. Я хочу ще на зорі дивитись.

— Ні, не зараз. Ти повинен добре виспатись — завтра важкий робочий день. Без твоєї допомоги я не впораюсь. І ніж віддай, бо сонний ще пораниш себе.

О півнях козак розбудив малого. Над левадою слався легенький туман. Було тихо-тихо.

Осідлані Буланко і Лиско, а гнідий з лантухами по боках, стояли поруч із копицею і хрупали в шальках овес. Омелько витяг із торби добрий шмат хліба, до нього врізав чималий кусень сала.

— Покріпляйся добре, бо йдемо у похід.

— Справжній?

— Справжній! — Кивнув головою Омелько і заходився очищати тонким стилетом огірочок — тугий з білими смужками від носика і весь у пуп'янках. Розрізав навпіл, мов бритвою, посипав половинки сіллю і потер. Половину дав малому, половину сам схрупав.

— Якби ти тільки знав, синку, як ото в пустелі мені хотілося звичайного огірочка з нашої землиці. Бач, з усього може бути радість і мрія. Навіть з огірка.

Ставало все світліше. Але до сходу сонця було ще досить часу. Омелько зняв порожні шальки з коней, запхав їх у торби. Малого висадив на Лиска, сам злетів на Буланка і підхопив поводи гнідого.

Короткою риссю по густій траві левад вони швидко дістались до млина за селом. Коней вони сховали у верболозі. До самого млина, старого, похиленого, оброслого по даху купами смарагдового моху, вони підійшли пішки. Вода весело плюскотіла через край греблі. А височенне колесо стояло сухим під сухими потоками.

— Ой! Я такого здоровенного колеса у своєму житті не бачив.

— Тихо, дивись і прислухайся!

Омелько схилився і уважно розглядався сліди на вогкій землі перед дверима млина.

Зовсім поруч, над самим ручаєм три ясени знесли віття у передденну синяву неба. І вони так близько росли одне до одного, що малий міг їх руками дістати. Він зайшов між ясени і задер голову, щоб подивитись, як угору піднімаються ясно-сірі стовпи. Побачив, що на висоті може двох людських зростів стирчить сучок. Сухий сучок. Та якийсь дивний, як руками зроблений. — Батьку!

Омелько миттю кинувся до ясенів.

— Батьку! Он там сучок якийсь…

— Я тебе підсаджу! Спробуй пошарпати сучок…

Малий став на плечі козакові. Але не зміг дотягтись до сучка.

— Злізай! Зараз все дістанемо. Омелько опустив малого на землю, а сам прожогом кинувся у зарості до коней. Миттю повернувся назад із сокирою, знайденою на хутірському пожарищі.

Відтрутив малого, примірявся сокирою, куди вдарити. Широко розмахнувся і засадив сокиру у стовбур. Аж дерево загуло.

Тепер Омелько підсадив малого.