Золоті копита - Логвин Юрій

А щоб ви не втекли і не рипались, малий вас роззує. Щоб не було біди, поки роззуватиме, Михводій триматиме вас за горлянку. Малий, тягни чоботи з оцього дебелого очкура. Михводій же великим і вказівним пальцем прихопив дебелого за адамове яблуко.

Коли малий знімав чоботи з чорнявого, з онуч посипались монети.

— Ха-ха-ха! Хохо-хооо! — Заходився реготом Михводій і ледь ненавмисне не задушив чорнявого.

Омелько тільки криво усміхався і барабанив пальцями по дзвінкій глиняній чарчині.

Коли малий постягав з усіх чоботи, Омелько по-одному клав їх лицем на спориш. Ставив чобіт на шию, а Михводій кілком, висмикнутим з тину, бив кілька разів по п'ятах. Бив від душі. Троє лише стогнали і харчали, а чорнявенький зомлів.

— Синку, тепер швиденько узуй їх! Та онучі не мотай! Поки намотаєш — п'яти так спухнуть, що не влізуть і у халяву…

Нарешті і перші півні запіяли. Омелько і Михводій посадовили полонеників по два на коня. І всім пов'язали руки за спину, а ноги стягли мотузами під черевом коней.

Омелько підсадив Михводія на гнідого. А малий виліз на бительню, з неї вже скочив у сідло.

Коли вони виїздили з двору, із тіні з'явилась Тетяна і подала Омелькові повну торбинку.

У кінці кутка, аж біля другого містка, ревіла, свистіла, гула Панькова дуда. І стугоніла земля під ударами залізних парубоцьких ніг.

Їхали тим шляхом, що вперше — бродом, а тоді рінню, річковою долиною. Та на торжище не виїхали. Там гомоніли люди, хтось, грав на скрипці "горлицю". Звідтіля тягло молочним, волячим духом, кінським потом, дьогтем і смолистим димом вогнищ та пахощами куліша з салом, рибною юшкою, густим духом часнику й цибулі. Кілька разів повіяло хмільним медом.

Вони проїхали під самим урвищем берега, під самим торжищем.

Собаки при возах забрехали на вершників. Але ніхто на торжищі не сполошився, не поцікавився: на кого брешуть собаки?

— Безпечні люди, Михводію.

— І дурні, і безпечні, пане-брате!

Пробасив Михводій.

Вартового з кіньми вони знайшли швидко. Він зморено спав. І хоч коні заіржали, почувши своїх, він не збудився.

Омелько обережно забрав від нього зброю, ударив під дих. І поки той харчав і гикав від болю, зав'язав йому руки за спиною…

Коли вже піднімались пологим схилом, Омелько спитав чорнявого:

— Як знайшли?

— Собака твій вивів… Його із сукою панською прихопили. — Поспішив запопадливий здоровань у білій свиті.

— Тебе питаю?

— Я мовчу, я мовчу! — Поспішив полонений запевнити Омелька.

А чорнявий не відповів.

— Добре, добре! Ти, вірний пес панський, ще побачиш, як він тебе першого і продасть. Тепер слухайте мене уважно. А хто недочує і не втямить, той — покійник… До вашої галявини звідсіля більше милі. Зараз ніч. Отут ми затагануємо. Щоб мені не було з вами зайвого клопоту, сидіть на конях. І Омелько прив'язав окремішньо кожного коня до дерева на невеликій галявині. Михводій з допомогою Омелька спішився і присів під дубом. Він викресав вогонь і запалив? нота. Малий і козак навпомацки назбирали добру купу гілок та шишок. Біля самих коней з бранцями козак в пітьмах викопав ямку для вогнища. Засипав туди все паливо і розвів вогонь. Малий вкляк біля вогню і підправляв сухі гілочки.

Омелько тихо потяг його за рукав. Від вогню у затінок. Зашепотів на вухо.

— Бачиш, де бувалий степовик сидить? У затінку. Навіть? нота шапкою прикрив, щоб і жаринки хто чужий не помітив. Ми тут з тобою в затінку. А наші вороги освітлені. До всього, їм страшенно боляче і страшенно мулько сидіти верхи… Ходи тихенько до Михводія та спитай, чи хоче він їсти? Малий нечутно і швидко прослизнув до Михводія.

— Дядечко Михводію! Батько Омелько питають: чи хочете ви їсти?

— Ні? — Їжте без мене — я на чатах.

Омелько видобув із торби вертуту і вломив по доброму шмату.

— Смачно?

— Ой, смачно! Я такого в житті не їв.

— А вже! Для подорожі річ найкраща.

Ще вони не доїли останні крихти, як занепокоїлись, завихали коні.

Михводій підвівся на одне коліно і заклав тліючого? нота в курок гаківниці.

І ось на галявину вилетіли здоровенний чорний пес і строката мисливська сука.

Пес зразу ж упав на землю і плазом, скиглячи та повискуючи, ніби і скаржачись і вибачаючись, поповз до Омелька.

Сука спинилась посередині галявини, поводила мордою, принюхуючись, і привітливо помахувала хвостом.

— Сучий ти сину, Бубка! Почув нас, почув…

Здоровенний одновухий пес, з подертою шкірою, з погано вигоєними ранами по всьому схудлому тілі, перевернувся догори лапами і обпісявся, коли Омелько почухав його по підщелеп'ю.

— Я ж тобі сказав: твій пес нас на тебе вивів, заговорив дебелий бранець у білій свиті.

Пес підвівся і тепер терся лобом об нові штани хлопчика. Підійшла сука. Приязно помахувала хвостом.

Омелько, присівши навпочіпки, почухав її по чубку, потім злегка поторсав по підщелеп'ю.

— Синку, — прошепотів він, — тепер ми візьмемо собак та підемо до пана в гості.

Омелько перевірив пістолі за поясом, попідкасував поли каптана потурецькому, під пояс. Перевірив, чи легко виймаються шабля і чингал із піхов.

Помацав під ногами, знайшов шишку і легенько кинув у Михводія.

— Ти? — Зразу ж спитав Михводій у темряву.

Омелько у відповідь тричі тихо свиснув дроздом…

Яскрава тоненька скибка молодика почала знижуватись до верховіття, коли малий і козак підійшли до краю соснового лісу.

Там, за неглибокою опадкою, починався дубовий гай.

— Батьку! — Он вогник! — Зашепотів малий, шарпаючи Омелька за рукав. Омелько придивився у темряву туди, куди показував малий, нахилив голову в один бік, у другий.

— Дійсно, синку, вогонь горить, — Зашепотів він на вухо малому. — Зараз підемо помалу і обережно, обережно. Став ногу і мацай пальцями — чи нема гілочки під ногами, щоб не тріснула, і нас не почули.

— Батьку, а ви як? У вас чоботи.

— Ех ти, козаче! — Омелько торкнув ногу малого своїми босими пальцями. — А ви ж були у чоботах?!

— Тихо… Ось візьми морквину. Надкуси, пожуй, щоб навколо запахло. Наджований корінець тримай у зубах. Якщо коні не загнуздані — дамо коням. Морква для них ласощі і принада.

Собаки були весь час біля них. Омелько й хлопчик ішли поволі.

Сторожко спиняючись раз-по-раз, прислухаючись до найслабішого звуку. А вогник то зникав за стовбурами дерев, то знов манив до себе.

І раптом вони вийшли до широкої галявини.

В протилежному від них кутку галявини горіло багаття. При багатті було двоє. Один лежав, накрившись буркою, другий сидів, обхопивши обома руками ствол самопалу, а колінами затиснувши ложе. Голову він поклав на руки. На галявині паслося три коня.

Омелько і малий вклякли за кущиком, а тоді і на черево лягли.

Бубка і сука строката спочатку спинились і стояли біля них. Та потім сука, певно їй набридло стояти біля козака і хлопчика, побігла до вогнища. Бубка за нею.

Вартовий, стрепенувся, але побачивши веселу суку і пса, щось зашамотів та краще обгорнувся свиткою.

Сука поткнулась до сплячого під буркою. З-під бурки з'явилась рука в кольчузі і наручнику, погладила суку і знов сховалась під буркою.

— Помалу повзи он до того коня. Дай йому моркви. Якщо візьме, ще давай по куснику і сам відповзай назад і підманюй його. Та тихо-тихо і поволі-поволі. Та не бійся, якщо прокинуться і побачать тебе. Ти біжи отуди. А я їх поцілю. Ну, з Богом, синку!

Так вони і зробили: плазом вислизнули на галявину. У високій траві підповзли до коней.

А коні ті були стриножені ремінними триногами на турецький спосіб. Тож Омелькові довелося подлубатись, поки розщібнув усі пряжки. Та все обійшлося тихо, бо, поки він вовтузився із путами, малий принаджував їх кусниками моркви.

Потім потихеньку, помаленьку, припавши геть до землі, повели їх із галявини.

Повели спочатку через діброву, а там вже сосняком. І ще до третіх півнів вивели на своє стійбище.

І на їхній галявині горів вогонь, але дібрати, де саме причаївся Михводій зразу їм не вдалося.

Всі коні були на прив'язі, як і перше. Але непокоїлись.

Бо вершники, яких було на них пов'язано, корчились, стогнали, лаялись пошепки і крізь зуби. А чорнявий лежав непритомний на кінському чубку лицем. Омелько підсадив Михводія на гнідого. Малого підсадив на Лиска. Сам злетів на Буланка. А викрадені коні були вже міцно прив'язані Михводієм до сосонки.

— Ну, "козаки", їдемо. Тільки хто подасть знак їм, той мрець. — Неголосно, але гостро попередив Омелько. — А того, хто набере води в рота, відпущу ще до схід сонця.

Довго перебирав стріли-свижки, поки знайшов потрібну. Викресав вогонь і підпалив? нота.

За якийсь час свижка зачаділа і запалала червоним вогнем.

Омелько повів всю дивну батову неквапним кроком до панського стійбища. У витягнутій руці він тримав палаючу, шиплячу і чадячу стрілу.

Знов до них прибігли собаки.

Гавкнули кілька разів на смердючий смолоскип.

Але Омелько до них по свиснув якось тонко і переливчасте, і вони замовкли і вже не подавали голосу і не відбігали від батови. Омелько не поспішав. Спинявся багато разів. Подовгу прислухався. Поки дістались на місце, спалив аж три свижки.

Потім він сказав малому:

— Я навмисне зволікав час. Нам треба було прийти ще в темряві. Але тоді, коли після того небавом настане о півнях. Це було найважче. Одному це легко. А їх аж п'ятеро та на конях. Я боявся, що хтось із них крикне на підході і збудить пана і його джуру.

— Батьку! Ви боялись, що пан у броні і ви його не подужаєте?

— Ні. Я знав, що я його впораю! Я боявся, що хтось із його гайдуків крикне, і мені тоді доведеться того крикуна забити. От чого боявся! Я тоді був страшенно лютий. Але марного душогубства не хотів. Бог бачить.

— А чого, батьку?

— Того, що вони дурні. Дурнів треба добре бити, щоб розуму навчити… Але вбивати не варто… Та й калічити не треба… Але я нічого Михводію не сказав тоді, що він тому похлібнику руку покалічив. Не добре воно вийшло, каліку по світу пустив. Але що зробиш — самі полізли в барліг до ведмедя… Він їх не запрошував у гості… Михводій — він Михводій. Він так ламає ворогів, я — по-іншому.

— А як ви, батьку, розкажіть?

— Синку, хіба ти не бачив? Я ж при тобі лишив панові і джурі одного на двох доброго німецького коня. Вони спокійно могли втекти удвох. Я їм і прохід лишив вільний. То чи вони вдвох утекли?

— Як удвох? Та пан же скинув свого джуру на землю. І сам, як скажений, погнав коня чвалом.