Золоті копита - Логвин Юрій

Ну, а баба Параска? Яка вона?

— Баба Параска…. вона така… вона така… Не знаю, яка вона така… От дуже отака.

— І я не знаю, синку, нічого певного про неї. Не знаю, яка вона насправді. Знаю тільки, що кебета в неї добра. І якби не вона, то все їхнє добро пішло б у гузно… А от чи виказала б вона наш шлях ворогам?.. От не знаю… Баба Параска, то баба Параска…

Коли сонце злетіло у свою найвищу точку на блідо блакитнім розпеченім небі, малий попрохав.

— Батьку. Хочеться покуштувати вертути.

— Е ні, синку! Вертута — не калач. Вона для далекої дороги. А щоб твої кишки не муркотіли — ось тобі перша морква. — І Омелько видобув із торби за спиною добрий пучок молоденької моркви. — Це в баби Параски, як ти спав, я прополов рядочок… Ще трошки — і будуть Горобці. Якщо там сьогодні базарний день, покуштуємо чогось смачненького…

Малий з великою насолодою догризав може п'яту морквину, як піщана стежка вивела їх на узлісся. Ліс стояв на високім сугорбі, і звідтіля було добре видно долину на обидва боки.

По долині протікала річка. Хоча її сонячний дзеркальний зблиск проривався тільки де-інде з-за здоровенних вербових куп.

На, цьому ближньому до лісу, хати підступали до самісінької річки. На тому березі хати відступали аж до підвищення долини.

Але і там, і тут хати тільки димарями та вершками сірих стріх позначались серед темної зелені вишневих садків. По обох берегах річки було безліч темнолистих грушевих, вишневих та світлих яблуневих дерев. Між ними світились латочки вохристої стерні. І золотились іграшкові фігури полукіпок, латочки і смужки різних відтінків городньої зелені.

— Бачиш синку, яке багате і гарне село? А все тому, що тут навколо ліси! Та й горби, хоч невисокі, так круті — сюди на конях татарві пройти важко. Бачиш, у них немає навіть валу навколо села. А частокіл тільки звідсіля, від лісу. Ми з тобою не поїдемо через село. А отако ліворуч обійдемо — та до броду, а там і на торжище по ріні. Тут пісок у річці, як білий сніг. І пічкурі тут оттакенні. Більших ніде не бачив.

— Батьку, ми тут довго будемо?

— Чого це ти питаєш?

— А я хочу тих пічкурів половити.

— Подивимося. Може й половиш. А зараз добре тримайся, щоб не гепнувся мені з Лиска! Козаки або прикороченим кроком заходять до села, або на рисях. Омелько свиснув у свій кістяний свисток. І Буланко зарухав ногами у подовженій рисі. За ним зірвався і Лиско.

— Тримайся, синку, тримайся!

Та й гнідого повід потяг, і він з дрібної трюхи став копитами перекидати наввимашки. Дзвінко влупили копита по глинистій смузі узвозу. М'якше вдаряли по піскуватому провулку між високими плетеними тинами, плетеними із червоно-пурпурної лози, густо припорошеної сивим борошном пилу. Малого добре гицало на високім татарськім сідлі, але він зіщулився, як кіт на паркані, зціпив зуби, прихопився щосили за луку сідла і пильно дивився поміж вух коня на дорогу.

Омелько ж відкинувся у сідлі, повабився. Шапка набакир, вуса підкручені, одне око примружив. Поли каптану розвіялись, а за квітчастим поясом, що міцно обгортає подерті шаровари, блищить мідна куля на рукояті турецького пістоля та виграють, спалахують самоцвіти на рукояті та піхвах чингала. Поводи розпустив, ледь мізинцем лівиці підтримує. Правиця з нагаєм безсило метеляється при боці коня. Дивиться кудись поверх тинів і перехожих поселян.

Омелько нікого не помічає, а боковим зором пильнує, чи не падає, раптом, малий з високої татарської кульбаки. Ні, наче сидить, не падає, хоча й напружився з усіх сил. Вони промчали до броду, через річку перескочили, крушачи смарагдове відбиття темнолистих вільх на іскристі золоті бризки, і вилетіли на протилежний берег. Туга вогка рінь простелилася під копита їхніх коней. Вони скакали над самим урізом води, карбуючи мокрі сліди копит на сліпучо-білій піщаній ріні.

Малий краєм ока схопив, як на тому боці над самим берегом по стежці йшли люди і як вони спинялись і дивились з-під руки проти сонця на вершників.

Де річка робила крутий зворот праворуч, урвище піщаного берега розрівнювало. снзеленим схилом.

Тим пологим схилом вони і вилетіли нагору просто на торжище.

Якраз на саме торжище, на майданчик, де продавали купи вогненнобагряних варених раків та здоровенні корзини з тріпотливими золотавими карасями у смарагдовім жабуринні та кропиві. Заскочені покупці і продавці не встигли нічого второпати, як Омелько вже поставив Буланка на коліна і з ходу, з коня, переступивши лівою ногою, пішов уперед до купи раків.

Малий теж вирішив показати вправність та й скотився по нахиленій шиї на землю. Та на першому ж кроці впав на коліна і подер ліву холошу замизканих, запраних полотняних штанів.

Омелько, кинувши коней, ішов до купи найбільших раків. Перевалювався, трохи розкарячивши ноги після довгої їзди верхи. Руки заклав за спину з нагаєм і злегка ним помахував.

— Батьку! — Покликав малий.

Омелько обернувся і суворо насупив брови: "Мовчи. І йди за мною. "Малий так, як і "батько" Омелько, заклавши руки за спинну, пішов урозкарячку.

Омелько спинився перед купою раків, тільки що чоботами не став на ряднину. Обернувся до малого. Порухом брови показав:

"Візьми рака і подай мені!

Малий схопив найближчого і найбільшого рака і подав притьмом "батькові".

Омелько роздавив двома пальцями клешню. Шматочок поклав собі в рота, другий запхав малому.

— Ну?!

— Смачно.

— І я кажу — смачно! — Омелько запустив два пальці в пояс і метнув монету продавцеві невловимим порухом. — Насип отой мішок, та добре зав'яжи. Та постав біля коней…

Зашепотів, загомонів базарний люд.

— Якийсь чудний козак! Зброя дорога-а, а сам обдертий…

— То він з Дикого Поля! Хіба не бачиш?

— Та ні, то в них звичай такий — при добрій зброї у лахах ходити.

— Е ні. Он подивіться, які справні чоботи!.. Та й шапка смушева.

— Та це ж запорожець! Хіба не видно?

— Авжеж. Он як засмаг до чорного.

— Та то в нього борода відросла…

— Диви, справді, запорожець!

— Давно тут запорожці не з'являлись…

— Кажуть, що вони завжди при добрих гаманах.

— То вже коли як!

— Ну, наш запорожець при грошах — за мішок раків срібняка кинув.

— Та невже?

— А вже!

А Омелько все походжав межи продавців. Але не питав, не говорив нічого. Тільки прислуховувався, придивлявся. Та все нагаєчкою за спиною покачував. Зрештою, спинився перед молодицею, яка продавала полотно, мотки пряжі, клубки тонких ниток.

— Здорова була, молодице чорноброва.

— Здоров був, козаче, як не жартуєш.

— І як ти вгадала, що я ніколи не жартую? То ж скажи мені, голубонько, а чи вмієш ти швидко дірки зашивати?

— Таки жартуєш, козаче. На базарі не ті дірки зашивають! І я тут, як бачиш, не шию, а полотно, нитки продаю… Купуй — дорого не заправлю.

— Та бачиш, голубонько, оно мій джура подер свої оксамитові шаровари. А ми зібрались у гості… Непоштиво із подертим коліном до знаменитої особи йти…

— То так би й сказав. Та вже ж зашию. Ну, давай джуро, свої оксамити! — Пробасила міцна чорнява молодиця, насуплюючи зрослі брови і приміряючись ниткою у вушко голки. — Ну знімай, знімай штани, джуро козацький, що кажу? Зашию та й біжи зі своїм паном хоч на танці.

— Він не пан, він батько Омелько… А штани не зніму… Я стидаюсь… — Знімай, знімай. Як молодиця каже, що треба знімати штани, то треба слухатись. Я вже на що сором'язливий, а як вже мені скажуть, щоб знімав, то я не пручаюсь…

Молодиця тільки хмикнула і простягла руку по штани…

Малий розв'язав очкур, спустив штани і, прикрившись довгою Кринчиною сорочкою, присів навпочіпки.

Молодиця запрацювала голкою та так вправно і швидко, що не встигли і озирнутись, а штани були готові.

— Вдягай, джуро!

— Спасибі тобі, голубонько! — Омелько лівою взяв її руку, ще з голкою, і притис згори правою. Коли зразу ж зняв свої руки, молодиця здивовано вирячилась на свої пальці, що разом з голкою затискали блискучий пенязь. — Ні, ні, ні! Козаче, козаче, я не візьму, не візьму! Ти якийсь архимник. Я й не почула, звідкіля взялось срібло. Та й хіба за поміч платять?! Побійся Бога і не ображай! Я з ласки взялась за голку. — Молодиця зачервонілась вся, хитала головою і говорила швидко-швидко.

— Голубонько! То задаток. Я лишень хотів подивитись, а чи швидко і вправно ти шиєш?.. На вечір малому поший штани з очкурнею і сорочку чумацьку. За полотно, нитки розрахуюсь увечері.

— Та тут вся плата!.. Вже. А де тебе шукати, козаче?

— А й справді, де мене шукати?… — Омелько посунув шапку на брови і почухав потилицю. — Де мене шукати?.. Ну, малий, раки в нас є на полуденок. А на вечерю що: вареники з вишнями чи карасі в сметані?

— І вареники з вишнями. — відказав малий, крекчучи, бо вовтузився із патичком очкура.

— От бачиш, голубонько, шукай мене там, де мені зварять вареники з вишнями і карасів запечуть.

— А хто ж тобі, козаче, їх зварить і спече? Я не знаю.

— Як не знаєш? То та добра хазяйка, яку ти порадиш.

Тільки щоб до вареників був мед тільки липовий — Омелько вигріб кілька дрібних монеток і вклав у руку молодиці.

— Отож слухай, козаче. Я отам живу за містком, як звідсіля йти, третя хата. А карасів зготує моя сусідка Настя, а вареники зварить моя кума Христя. У неї хата під здоровенною грушею. Найбільша в селі груша. Христина хата за три хати за моєю. Козаче, гуляй до вечора, а ввечері не барися. — От спасибі тобі, голубонько! Порятувала мене. Ну, синку, подякуй чемненько тітоньці, та й пішли, бо на нас давно чекають…

Повертаючись до коней, козак купив макітру вишень. І козак, і малий ласували вишнями і стріляли кісточками, хто далі.

А за їхньою спиною вже гудів базар:

— У Тетяни на цілий гріш накупив полотна і пряжі!

— І не кажіть такого! Він дав їй п'ять пулок. Сама бачила! Спочатку одну. А потім ще чотири з рукава висипав!..

— І не з рукава, а просто із руки! У нього рукава закасані.

— Архимник! Архимник якийсь!

— І як Тетяна не боїться?!

— А чого їй боятись? У неї всі дітлахи чорнявенькі йдуть, хоч який би батько не був…

Омелько і малий вийшли з торжища і попростували широкою піщаною стежкою через низьку оболонь між двома зміїними звивами річки. Де— інде сріблилися купи верболозу, та два чи три темних кущі калини.

Оболонь скінчилась і пішло узвишшя, поволі наростаючи. І от коли вони вийшли на гребінь узвишшя, ліворуч з яру з'явились верхи сріблястим верб, темно-зелених вільх.

А крізь рідке гілля старезної всихаючої верби вони побачили високий димар, сіру очеретяну стріху довгої хати.