Ментальність орди - Гуцало Євген

Я не здатен збагнути, скажі­мо, чому це поширене у Росії й на Заході уявлення про начеб­то "загадочный", "во всем доходящий до пределов возможного и невозможного (и, в сущности, недобрый)" російський націо­нальний характер, знову ж таки, необхідно "тихо" проаналізу­вати, а не вважати за ті суб'єктивні судження, які несуть у собі частку об'єктивного, допомагаючи скласти якнайповніше, стереоскопічний зміст-наповнення, найближче до істини уявлення про російський національний характер?!

У "Заметках о русском" Д. Лихачова марно шукати спосте­режень над тим, що російська мова — це мова русифікації. Автор: "Я собрал у себя различные заметки, делавшиеся мной по разному поводу, но все на одну тему — о русском". Отже, з різного приводу робилися ці замітки, які загалом і склали працю, ось тільки чомусь не було такого приводу, щоб загово­рити про російську мову як знаряддя русифікації. Може, автор не помітив за нею таких функцій, таких властивостей? Добре, хай би й сам не помітив, інколи підводить і наукова спосте­режливість високої кваліфікації, але можна було й помітити те, що інші помітили, — й вступити з ними в наукову супере­чку, спростувати там чи підтримати, може, повести "тиху" по­леміку, мовляв, це чиєсь дуже суб'єктивне судження, й на­стільки суб'єктивне, що нічого не додає до об'єктивного розу­міння, не доповнює, не поглиблює?

Щоправда, академік Д. Лихачов застерігається: "И ни одно из этих личных восприятий национального не может быть исчер­пывающим, бесспорным, даже просто претендовать на то, чтобы быть восприятием главного. Пусть и мое восприятие всего рус­ского не исчерпывает всего главного в национальном русском характере. И говорю в этих заметках о том, что кажется для меня лично самым драгоценным".

Отже, залишається в даній ситуації хіба що припустити, що русифікація засобами російської мови не здається для академіка "лично самым драгоценным". Правда ж, цікаво? Нам, начебто збоку, можна й припустити, що ці функції, ці якості справді можуть здаватись для нього не "самым драгоценным", але це не може не викликати нашого бодай величезного здивування. Тим більше, академік щиро зізнається: "мое восприятие всего русского не исчерпывает всего главного в национальном русском характе­ре". Оце незадумування над російською мовою як над знаряддям постійної русифікації впродовж усієї історії Російської імперії підтверджує, що в цьому зізнанні академік Д. Лихачов безмежно щирий, але це не означає, що ми не можемо не задуматися над природою цієї щирості, не можемо "не постаратися зрозуміти, чому русифікація будь-якими засобами, в тому числі засобами російської мови, для академіка, який аналізує "все главное" в национальному характері, чомусь залишилась поза рамками "все­го главного"? Мабуть, тільки тому, хочеться припустити, що не здається "лично самым драгоценным"...

Звичайно, не тільки в зв'язку з тим, що російська мова — це знаряддя русифікації, себто форма поневолення й нівеляції ін­ших народів, його не помічає Д. Лихачов у своєму панегірику рідній мові, наведу таку цитату із "Заметок о русском": "Нацио­нализм — это проявление слабости нации, а не ее силы. Заража­ются национализмом по большей части слабые народы, пытаю­щиеся сохранить себя с помощью националистических чувств и идеологии. Но великий народ, народ со своей большой культу­рой, со своими национальными традициями, обязан быть доб­рым, особенно если с ним соединена судьба малого народа. Великий народ должен помогать малому сохранить себя, свой язык, свою культуру".

Чи не правда, цікаво звучить, коли ми говоримо про постійну й невідворотну русифікацію, остання фраза з цитати? Російсь­кий народ — в умовах царської, радянської чи тепер от специфіч­но незалежної і начебто демократичної Росії — незмінно був народом-русифікатором, і за природою своєї ментальності й по­винен бути народом-русифікатором, але академік Д. Лихачов наділений якимось квазірозумінням русифікації — як блага, да­рованим народом великим народам малим. "Великий народ дол­жен помогать малому сохранить себя, свой язык, свою культуру". Здавалося б, що тут заперечувати, з чим сперечатися? Великий народ! А хто його назвав великим, може, оті "малі", чи він сам себе назвав? І чому це так завжди виходило, що там, де появляв­ся російський народ, інші неодмінно ставали малими, а в кращо­му випадку — молодшими братами, але статус молодшого брата

ніяк не рятував становища? Тобто — й молодший брат неодмін­но підлягав русифікації.

А як "великий" народ помагає "малому" (мені подобається оця фельдфебельського ума "табель о рангах" — "великий" на­род, "малий" народ, "старший брат", "молодший брат"!), дуже яскраво видно сьогодні в Чечні, ото вже помагають зберегти себе! Отже, винищення — це і є форма допомоги, тільки так обертається реальна допомога? Цікаво: чеченці зберегли свою мову, то якої це допомоги коштувало Росії, га, а чи чеченці збе­регли свою мову всупереч реальній — себто русифікаторській — політиці Росії?

Академік Д. Лихачов повчає: "Необязательно сильный народ многочислен, а слабый малочислен. Дело не в числе людей, при­надлежащих к данному народу, а в уверенности и в стойкости его национальных традиций". Чом би й не згодитись? У випадку з чеченцями — справді справа у впевненості і стійкості націо­нальних традицій. То чому ж Росія з такою агресивністю й лют­тю хоче знищити не просто ці національні традиції, а й сам народ неодноразово намагається знищити, коли, за твердженням ака­деміка Д. Лихачова, повинна б помагати йому зберегти себе? Хоч як вдавайся до словесної еквілібристики, а реальна дійсність це не еквілібристика, вона однаково вперто засвідчує, що отака до­помога — в кращому випадку нівеляція... з перспективою зни­щення. І це в той час, коли, за твердженням академіка, великий народ зі своєю культурою, зі своїми національними традиціями, зобов'язаний бути добрим, особливо коли від нього залежить доля малого народу. Еге ж, добрий — добрішого не придумаєш, і дуже чітко й завжди простежується, в чому його ця зобов'я— заність — і в ставленні до інших, і в формах свого самоствер­дження... Ох і видно добре, як доля малого народу — в даному разі чеченського — сьогодні залежить від Росії! Та хіба це доля?! Ця доля — гірша всякої недолі.

Зворушує до сліз оце милосердно-гуманне, великодушне академікове: "Великий народ должен помогать малому сохранять себя, свой язык, свою культуру".

У даному "чеченському варіанті" (геополітик С. Шатохін) до­помагати зберегти себе — від кого? Та від кого ж, як не від самої Росії.

А від кого допомагати захищати чеченську мову?

Та від кого ж, як не від Росії і від російської мови.

А від чого й від кого захищати свою культуру?

Та від кого ж і від чого, як не від Росії і від російської культури. Бо й російська культура, на жаль, здатна виконувати агресивні функ­ції, як і російська мова, як і їхній творець і носій — російський народ.

І в зв'язку з цим незмінним "чеченським варіантом", яким геополітик С. Шатохін з апломбом одного з гоголівських героїв (котрий був упевнений, що "Испания у меня под мышкой") по­грожує Україні, я ніяк не перестаю захоплюватися вже неодно­разово цитованим О. Твардовським — про швидку медичну до­помогу з поеми "Теркин на том свете": "сама режет, сама давит, сама помощь подает"!

І ще — начебто виважене, начебто зобов'язуюче, подане розбивкою "должен"... Як відомо, в силу "Божьего предопределе­ния", в силу "Божьего промысла" народ "должен" завоювати чужий народ на його споконвічній землі, а потім, на думку ака­деміка Д. Лихачова, цей великий народ на чужій землі уже "д о л ж е н" цьому народу "помогать сохранять себя, свой язык, свою культуру". Господи праведний, та хто сказав, крім ака­деміка Д. Лихачова, що російський народ "должен"? Нічого він не "должен" чеченському народові, крім найголовнішого — крем­лівський збройний монстр таки справді "д о л ж е н" (а тут уже розбивка особливого — щирого! — наповнення) піти геть з Чеч­ні, давши змогу чеченському народові самому захищати й твори­ти і самих себе, і свою мову, і свою культуру, що він і демонст­рує, ось уже півроку чинячи всечеченський опір московській безмежно цинічній агресії. Але, на жаль, і в цьому "чеченському варіанті", як заявив академік Д. Лихачов, "нельзя уйти от самих себя..."

Та й не видно, щоб хотілося "уйти от самих себя". Усвідом­лення необхідності піти з Чечні — це зрадити національний ха­рактер. Тут повторю уже сказане раніше. В пролозі праці "За­метки о русском" академік пояснює причину появи цієї своєї "негромкой" полеміки — "с чрезвычайно распространившимся и у нас и на Западе представлением о русском национальном характере как о характере крайности и бескомпромиссности, "загадочном" и во всем доходящем до пределов возможного и не­возможного (и, в сущности, недобром)". Коли поглянути на цю "негромкую" полеміку академіка на тлі чеченських подій сьогод­ні, на тлі реалій, які творить в силу своєї первородності росій­ський національний характер, великий народ, який "должен" і т д., — то хочеться запитати в академіка-патріота-великодержавника: події в Чечні підтверджують чи спростовують тези його опонентів? І так само — події в Чечні підтверджують чи спросто­вують його власні тези? Для мене відповідь може бути лише од­нозначна: академік затіяв полеміку, будучи впевнений у своїй правоті, хоча в цій полеміці правота ніколи не може бути на його боці. Про природу цієї впевненості, тобто самовпевненості, є що сказати, але й без слів — зрозуміло.

Академік Д. Лихачов — з прологу до "Заметок о русском": "Вы скажете: но и в полемике следует доказывать! Ну а разве распространившееся ныне на Западе, да и частично у нас, пред­ставление о русском национальном характере, о национальных особенностях русской культуры, и в частности литературы, дока­зано кем-либо?"

Зупинитися на всіх доказах, аргументах, на сюжетах мірку­вань пітерського ерудованого полеміста немає змоги та й немає потреби, але на деяких — таки можна, треба й необхідно.

Д. Лихачов захоплено зізнається, що для росіян природа завжди була свободою, волею, привіллям, і радить послухатися до волі, де погуляти на волі, вийти на волю, і воля — це відсутність турбот про завтрашній день (!), це безтурботність, блаженна зануреність в усе нинішнє, те, що є.