Ментальність орди - Гуцало Євген

Як і "конечний результат" (М. Гор­бачов).

Як ілюстрації — ось приклади боротьби з "вітряками" — ко­румпованим чиновництвом — за часів Миколи І, цього "неудобо­варимого тормоза". За редакцією М. Гершензона в 1910 р. у Мос­кві вийшла книга "Эпоха Николая І". Ось деякі приклади з неї. За губернаторства в Казані генерал-лейтенанта Стрекалова два сенатори, граф Санті і Крушников, ревізували Казанську гу­бернію, і всіх (!) чиновників віддано під суд. Слідство тривало вісім років, зрештою, з'ясовано, що чиновники начебто не вину­ваті, й усім їм повернуто жалування за вісім років... Чи не нага­дує це й наші часи, коли високого казнокрада беруть під варту, ведуть слідство — й злодія випускають на волю за недостатністю доказів, бо спрацьовує кругова порука скорумпованого клану, але ж начебто й досягнуто певного ефекту в очах суспільства: боротьба ведеться!

(До речі, в книзі М, Гершензона розповідається не про такі вже й курйозні ситуації, які засвідчують кваліфікацію і компе­тентність урядовців. "Це хто до мене пише?" — запитає, бувало, петербурзький губернатор Ессен, коли правитель канцелярії по­дасть йому заяву. "Це ви пишете". "А, це я пишу. Про що?" Дові­давшись, про що він пише, державний муж візував папір. Або інший приклад — про ериванського губернатора князя Андронникова, якому здавалось, що його обманює правитель канцелярії, і він вигадав спосіб пересвідчуватись, що його не обманюють. "Скажи правду, це вірно?" — запитував він правителя канце­лярії, який підносив йому папір на підпис. "Вірно, ваше превос­ходительство". "Глянь на ікону, перехрестись!" Той подивиться на ікону, побожиться, — й тільки тоді князь Андронников пере­хреститься й підпише.)

Губернатор Стрекалов любив слабку жіночу стать, яка йому, старому й лисому, віддячувала взаємністю, бо добре знала про щедрість генерал-лейтенанта: родичів жінок, які зігріли любов'ю, він нагороджував теплими місцями ісправників. За десять тисяч рубликів даних йому хабарів місцеві відкупники грабували оби­вателів так, як їм хотілося. Губернія скидалася на озеро, в якому велика риба жерла дрібну. Приватна особа була безсила проти цілого корпусу хабарників — пустих, нікчемних, неосвічених людей, але сильних єдністю, натхнених одним спільним бажан­ням грабіжництва, міцно спаяних для захисту один одного. Кіль­ка років у Казані лютував поліцмейстер Поль — рідкісний ви­родок, рівних якому не було. Поль чинив зло заради самого за­доволення чинити зло, закон і право для нього не існували, зажерливо любив чужі гроші, що було загальною слабкістю в ту пору, мав патологічний потяг до тілесних покарань і катував оби­вателів зовсім невинних. Поліцейському чину варто взяти живим зовсім непричетного до якої-небудь провини чоловіка и доповіс­ти наступного дня, що його затримано за п'янство та буйство, як Поль без будь-якої перевірки наказував його при собі ж роз­пластати й вишмагати. (Ох, це понуро-ностальгічне С. Говорухі— на: "Какую Россию мы потеряли?")

в "Русской старине", 1880 рік, червень, надруковано записки І. Селіванова, а в цих записках ідеться, скажімо, про край Пен­зенський. Автор сам не вірить, що там діялось у 1830-1840 pp. Станові пристави, ісправники були просто на жалуванні у злодіїв, особливо конокрадів. Тому-то І. Селіванов вважає себе цілком правим, коли в одній зі статей своєї книги "Конокрадство в Росії" пише, що для знищення чи зменшення конокрадства треба насамперед знищити комісарів, настановлених власне для зни­щення конокрадства, точно так само треба знищити чи значно зменшити число лісних чиновників, створених для зберігання лісів, якщо справді хочуть зберегти ці ліси. Чи можна, наприклад, повірити, що один становий пристав (пристави тоді проводили слідство), розшукуючи вкрадених коней, почав їх шукати в скри­ні у попа й знайшов — не коней, звичайно, а 800 рублів, які й конфіскував, розуміється, на свою користь.

Чи розказане не є зліпком з нинішньої дійсності? Зліпок. Ті са­місінькі чиновники, ті самісінькі злодійство, грабіжництво, без­законня, безкарність. Ось хіба що коней не крадуть, бо так догосподарювалися, що коні перевелися.

Але замість коней — нафта, цінні метали, особливо страте­гічні — плутоній, цезій, уран та ін. Хто краде? Звісно, ті, хто зобов'язаний їх оберігати.

С. Говорухін: "Какую Россию мы потеряли?"

Та схаменіться, патріоти-вболівальники, бо ні в Росії ви її не загубили, ні ми тут, в Україні, її ще не загубили, вона була й за­лишилася такою самісінькою на так званому новому історичному витку, який так нагадує усі її попередні витки, які комусь хо­четься в сув'язі бачити спіраллю, тобто — розвитком, але вкотре можна нагадати у зв'язку з таким розвитком слова О. Герцена: "...опускались руки, и мы останавливались, исполненные ужаса и печали, перед уродливым, капризным сфинксом русского разви­тия". Таки невмирущий сфінкс — вигляньте лише через вік­но надвір: "Какое, милые, у нас тысячелетье на дворе?" (Б. Пас­тернак). І знову викликаємо для порятунку тіні монархів — хай то Микола І з флейтою, хай то Микола II... або хай то буде свіжокоронований монарх — із учорашніх комуністів-тенісистів: "нель­зя уйти от самих себя...".

Ох, ці всенародні ілюзіони! Всенародні ілюзіони — це, ма­буть, єдине, що постійно функціонує.

Мабуть, далі розповідає І. Селіванов, до Петербурга, нарешті, дійшли чутки про всілякі зловживання в Пензенській губернії, було призначено ревізію на чолі з сенатором. Сенатор приїхав увечері неждано, й коли звечоріло, вийшов з готелю, сів на зво щика й наказав везти на набережну. "На яку набережну? " — за­питав звощик. "Як на яку! — здивувався сенатор. — Хіба у вас їх багато? Адже одна тільки й є". "Та ніякої нема!" — вигукнув зво­щик... Виявилось, що на папері набережна прокладалася уже два роки й що на неї витрачено було кілька десятків тисяч рублів, а насправді її й не починали. Правда ж, мало не з комуністичної нашої дійсності картина? Скільки сказано про демонтаж комуніз­му в Україні, а насправді демонтажу й не починали, й ми все ще вглядаємося за світлий обрій — де там ще й сьогодні обіцяна "набережна" комунізму? А там, у Пензі!

"Какую Россию мы потеряли?" Та не будемо грітися втіхою, що втратили, є вона, сердешна, й ніде не поділася. Хіба ж не ак­туально звучить і сьогодні ось ця поезія О. Блока?

Русь моя, жизнь моя. вместе ль нам маяться? Царь, да Сибирь, да Ермак, да тюрьма!

Эх, не пора ль разлучиться, раскаяться... Вольному cepдцу на что твоя тьма?

Знала ли что? Или в Бога ты верила?

Что там услышишь из песен твоих?

Чудь начудила, да Меря намерила

Гатей, дорог да столбов верстовых.

Лодки да грады по рекам рубила ты.

Но до Царьградских святынь не дошла... Соколов, лебедей в степь распустила ты — Кинулась из степи черная мгла...

За море Черное, за море Белое,

В черные ночи и в белые дни

Дико глядится лицо онемелое,

Очи татарские мечут огни...

Тихое, долгое, красное зарево

Каждую ночь над становьем твоим...

Что же маячишь ты, сонное марево? Вольным играешься духом моим?

Як то вже говорилось, і Ф. Достоєвський мислив "протоками и Константинополем", але, як зауважує О. Блок у цьому вірші — "но до Царьградских святынь не дошла".

Отже, ця жадана "окраїна" залишилася неосвоєна.

А саме на цій "окраїні" марилося Москві утвердитись як... третьому Риму!

X. Як сказав поет про Росію:

В судах черна неправдой черной И игом рабства клеймена.

Чи не вражаючий колос-монумент: чоло Росії тавровано ігом рабства, і таврували ж, як відомо, "каленым железом", й таврува­ти — це не татуювати, тавро не виведеш, тавро назавжди. І ска­зано не якимось недоброзичливцем, а тим, хто це рабське тавро відчуває, як своє власне, — й не хоче цього тавра, але не може його ні позбутися, ні порятуватись від нього.

Лише виняткові одиниці здатні були об'єктивно, з болем та співчуттям проаналізувати безрадісну картину, яку являла собою імперія. До таких винятків належав О. Герцен, і в 1858 році він писав за кордоном, звідки імперія бачилася ще виразніше й кон­трастніше: "Дворец превращается в смирительный дом, везде дребезжит барабан, везде бьют палкой, бьют кнутом, тройка ле­тит в Сибирь, император марширует, учит эспонтоном, все без­умно, бесчеловечно, неблагородно; народ по-прежнему оттерт, смят, ограблен, дикое своеволие наверху... рабство, дисциплина, молчание, рунд и высочайшие приказы. И в то же время Суворов на Альпах, под Требией и Нови, завязывает ту борьбу, которая привела всю континентальную Европу в Кремль, а нашу армию в Париж". Дикий розгул деспотії — і водночас весь народ на дибі рабства, на цій дибі рабства конає все і, не забуваймо, ко­нають "і мертві, і живі, і ненарожденні земляки мої", себто кона­ли в минулому й ми з вами, наша свобода, й наша нинішня суве­ренна Україна теж конала в страшних муках, тому-то їй, Україні-мучениці, тому-то нам, народу-страднику, так нелегко сьогодні сходити з диби, позбуватися психології рабської диби, вона ж уп'ялася в кров і плоть усіх поколінь, визначивши наші мрії та надії таки за мертвотним образом диби. То як же ми ви­люднюємо — вчорашні й нинішні раби? Немає в нас біблійної Сінайської пустелі, щоб там блукати сорок літ, позбуваючись рабської психології, та й проводирів таких немає, як Мойсей, а є Сінайська пустеля нашої історії та нашого буття і надто реальна недоброї пам'яті комуно-соціалістична піфія, або ж — Янус на два лики — Симоненка та Мороза, які зі шкури вилузуються, щоб знову вести Україну в єгипетську неволю імпер-комунізму. Коли навчимося не по-рабськи мислити про демократію та ри­нок, про незалежність? Коли ми навчимося мислити, як вільні люди, а чи дух розтерзаний так і не захоче зійти з диби, призви­чаївшись до її висоти як до висоти піднебесної? Господи, сохрани й помилуй.

XI. Справжня історія і замовчувалася, і подавалася в кривому дзеркалі. В одному з цензурних приписів 1848 року строго реко­мендувалося: "Сочинения и статьи, относящиеся к смутным яв­лениям нашей истории, как-то: ко временам Пугачева, Стеньки Разина ит. п., и напоминающие общественные бедствия и внут­ренние страдания нашего отечества, ознаменованные буйством, восстанием и всякого рода нарушением государственного поряд­ка, при всей благонамеренности авторов и самых статей их, не­уместны и оскорбительны для народного чувства, и оттого долж­ны быть подвергаемы строжайшему цензурному рассмотрению и не иначе быть допускаемы в печать, как с величайшею осмотрительностью, избегая печатания оных в периодических изданиях".