Ментальність орди - Гуцало Євген

Можливо, черговий ілюзіон у великому, майже тисячолітньому ілюзіоні? Але яке не­вмолиме пришестя — настання цих вибухів-розривів у материку народного буття, що їх, здається, навіть можна програмувати, знаючи душу етносу й пильно прислухаючись до тих процесів, що відбуваються в ній, що, зрештою, оформлюються й виверта­ються з неї у вигляді ось таких викидів — викид за викидом, викид за викидом: наче вулкан, що живе в певному циклі.

Заворушення, бунти, повстання — це терор чи не терор? Бе­зумовно, стихійний терор, що визріває і йде з народних глибин, і цей терор ще недавно пояснювали так званою класовою бо­ротьбою, прагненням соціальної справедливості, — та чи тільки прагненням соціальної справедливості слід було пояснювати цю постійну потребу заворушень, і бунтів, і повстань? Чи не з при­роди ментальності ці явища?.. Це терор знизу. А ось терор згори. Герцен називав Петра І коронованим революціонером, революціонером-терористом, і в цареві бачив "подлинное воплощение революционного начала, скрытого в русском народе". Важко не погодитися з Герценом; ось тільки виходить, що "революционное начало, скрытое в русском народе", це і є заворушення, бунти, повстання, але ж не тільки вони, а й ота специфічна буслаєвщина, про яку вже йшлося. Отже, перманентний стан — терор зни­зу і терор згори, взаємний терор, така вже форма державності й побутування народонаселення. Мені не хотілося б бути катего­ричним, хотілося б помилитися. Й знову повертаюся до сказано­го істориком Кавеліним: "В насилии над народом виноват прежде всего народ, не народ даже, а "какая-то этнографическая прото­плазма". Звичайно, в такому разі в контексті російської історії стає особливо зрозумілий терор Івана Грозного-Лютого, Петра І, Ульянова-Леніна, але таке розуміння причин терору однаково в моїх очах не виправдовує тотального державного терору, і коли читаєш у вірші К. Аксакова про Петра І:

Во имя пользы и науки,

Добытой из страны чужой,

Не раз твои могучи руки

Багрились кровию родной, —

то жахаєшся вкотре від таких методів кривавого просвітителя Росії і задумуєшся — чи такі методи просвітительства для неї єдино можливі і чи немає інших методів, знаних у цивілізованих народів?

Постійне протистояння влади і народу!

Таке враження, що в російській історії весь час хтось готує "покушение на товариша Сталина", — і весь час за це хтось роз­плачується життям, і весь час є невмирущий Сталін, і весь час він боїться, що на нього готується замах, і, щоб знешкодити можли­вий чи уявний замах, — організовується терор. "Ленин жил, Ле­нин жив, Ленин будет жить!" Отже, проблема була, є, буде, — і як осмислити цю глибоку драму, як бодай намагатися розв'я­зати її?!

Забальзамований "Ленин и его шайка" (філософ Ільїн), за­бальзамована трупна ідеологія — усвідомлюють це чи не усві­домлюють нинішні апологети цієї трупної ідеології — водночас означає прагнення забальзамувати й самих себе, ще відносно живих, і самозвано покласти самих себе, забальзамованих і від­носно живих, у мавзолеї власних ілюзій, щоб задурманений нар­котиками брехні і фата-моргана комуністичної Білої Арапії народ бив їм поклони в їхніх прозорих індивідуальних мавзолеях, як ото бив і б'є у московському мавзолеї...

Або ж чи ви уявляєте собі гігантський мавзолей у масштабах усього так званого СНД, а в цьому космічних розмірів мавзолеї забальзамовані й водночас живі всі "народи Росії", як це було донедавна? Бо хоч і як протестує розум, бо хоч і якою фантазією це здається, але ж для наших комуністично-соціалістичних про­відників не тільки так було, а й досі так є: "живее всех живых!". То до якого ж це орвеллівського оскотиніння власної психіки тре­ба дійти й люто триматися за це своє оскотиніння психіки, щоб прах покійника (Великого Пса, як звістував у своїх пророцтвах Нос­традамус) був живіший за цілі живі покоління цілих живих на­родів, та що ж це за геть неможливий прах живих народів порів­няно з тим, котрий "живее все живых"?!

IV. У П. Вяземського є стаття "Взгляд на литературу нашу в десятилетие после смерти Пушкина" (1847, 1878). Тут сказано: "Возлюбив Россию, Карамзин должен был полюбить и пути, ко­торыми провидение привело её к той степени величия и могу­щества, которую ныне она занимает. Карамзин не мог не быть монархическим писателем в высшем и бескорыстном смысле этого слова, потому что Россия развилась, окрепла и сосредото­чилась в силу монархического начала... Некоторые обвиняют "Историю" Карамзина в том, что она не философическая; нужно бы наперед ясно и явственно определить, что должно признавать философиею истории".

Отже, Божий промисел, і тільки так, і не можна без нього: сама Росія, її історія — це Божий промисел, а з ним не побореш­ся, не переінакшиш. Фатальне, замкнуте Божим промислом коло, в якому, звичайно ж, ми сьогодні й бачимо вже нинішній день Росії, який півтора століття тому бачився П. Вяземським теж у "степени величия и могущества". Немає в історика Карамзіна філософії історії? Може и ема в тому вигляді, в якому вона мала бути вже тоді, и не тепгр, але є, мабуть, у тому вигляді, в якому її розумів історик Карамзін, і це — монархічна філосо­фія, коли за месіянство народу стоїть не тільки сам народ, а ще й монарх-месія; і навіть коли в чомусь помиляються чи щось за­важає, то однаково йдуть до своєї месіянської мети. Так, люблячи Росію, Карамзін повинен був полюбити і шляхи-дороги її так зва­ного поступування, а які це були шляхи-дороги, то ми вже більш-менш докладно зупинялися на цьому. Авжеж, не можна було лю­бити Росію — й водночас не любити її шляхів-доріг, це був би абсурд, не було б тут ніякої любові, отож тверезе розуміння цих шляхів-доріг не дозволив би собі щирий патріот, хіба що такий інородець, як Тарас Шевченко, за що й був засланий до Косаралу. Не без Божого промислу — чи не без царського, які в даному разі ототожнюються?

V. Терор панував і в часи Годунова, наводячи страх на всіх, і легко було вислужитися з допомогою брехні та доносів на своїх близьких. Варто було, скажімо, матері князя Пожарського донес­ти в царський палац, що мати князя Ликова зустрічається з дру­жиною князя Василя Шуйського й веде з нею лихі розмови про царицю та її дочку Ксенію, — й донощиці було забезпечено полі­тичні дивіденди. А осіб, які спілкувалися з Шуйською навіть тоді, коли вони користувалися царською милістю, було піддано торту­рам і допитам. До терору вдавалися не тільки верхи, а й низи. Болотников, у минулому холоп і галерний невільник у Туреччині, очоливши повстання, пообіцяв бунтівникам волю й багатство. За­клик не залишився без відгуку, знайшлося багато любителів лег­кої наживи та розбою, закипіли експропріація та терор по-народ­ному, жертвами стали пани та воєводи. Терор неминуче вів до зрадництва — й зрадництво закипіло в народі. За Василя Шуй­ського появилися... "сини лейтенанта Шмідта"... себто самозванці, які видавали себе за синів Івана Грозного і Федора Івановича. Самозванство — одна з нескінченних акцій народу, який, постій­но виношуючи ідею народу-месії, автоматично виношує ідею на­роду таки самозванця, бо ж ніхто не висвячував і не збирається висвячувати його на месіанство, хіба що він сам. Як свідчать істо­рики, варто було самозванцю оголосити селянам, щоб ті з них, чиї пани перебували на службі в Шуйського, забирали їхні помістя, вотчини й женилися на їхніх дочках, — і зразу ж появлялася велика кількість охочих служити в них (так що Ленін був ніякий там не жидомасонський оригінал, кинувши лозунг "грабь награб­ленное", він просто знав традиції, звичаї і ментальність народу, й не помилився: на розбій відгукнулися широкі народні маси — душі їхній був не чужий історично традиційний розбій). Деграда­ція, моральний розклад сягнули апогею. В часи тушинського само­званця родичі збиралися на всілякі п'яні застілля, домовлялися між собою, кому з них служити царю, а кому — самозванцю, щоб мати заступників-охоронців у одному й другому стані у разі перемоги того чи іншого. Вони їздили з табору в табір, і це нази­валося перельотами. Як свідчить історик, одержавши жалування в Москві, вони вимагали жалування і в Тушино. Язиками мололи що попало, а чинили прямо протилежне, й зрадництво стало нор­мою. Це все, звичайно, дуже фрагментарно... й на цьому тлі хтось осмілювався чи осмілюється говорити про зрадництво україн­ського народу, українців!

VI. З-під пера О. Герцена в 1862—1863 роках вийшла праця "Концы и начала". Масштаб міркувань — широкий, я ж торкнувся одного аспекту, а саме вдачі росіянина, його ментальності, на­родного характеру. Йдеться, як сказав Ф. Достоєвський, про "безодню", а перефразовуючи — про дев'ять кіл не так пекла Дантового, як пекла "загадковості" єства, що не піддається, здається, ні контролю, ні самоконтролю, хоча й прагне самоусві­домлення. "Несмотря на нашу наружность, мы все же варвары. Наша цивилизация накожна, разврат груб, из-под пудры колет щетина, из-под белил пробивается загар. У нас бездна лукавства диких и уклончивости рабов. Мы готовы дать плюху без разбора и повалиться в ноги без вины..."

О. Герцен пише, що росіяни в Європі зажили слави найроз— пусніших людей. Це пов'язано з безцеремонністю поведінки і з поміщицькими звичками-вихватками. Росіяни переконали весь світ у своїй порочності. Росіяни за кордоном не тільки без толко­во живуть, а й хвастаються своїми дикими й розгнузданими звич­ками. Переїхавши кордон, росіяни, як взагалі недовиховані люди, перестають ніяковіти й церемонитися, розпускаються ще більше і в такому задерикуватому стані приїжджають у Париж і Лондон. Великі майстри покірності і витяжки "во фрунт" удома, вони не хочуть підкоритися місцевим звичаям. Росіянина впізнають у ве­ликих готелях, тому що він кричить у спільному залі, регоче на всю горлянку й неодмінно протестує, що не можна палити в їдальні. Все це амбітність офіціанта, який вийшов за ворота панського будинку. З цим нерозривно зв'язана хвалькуватість. О. Герцен: "Нам хочется, как четырнадцатилетним мальчикам, не только напиться, но и показать всему свету: "Вот, мол, как я нализался". А весь свет рассуждает иначе, — он, глядя на то, что русские обнажают, думает, качая головой, что же после этого скрыто-то у них? А там — ничего, как в ранце солдатском на параде, только вид, что туго набито".

Ну, хіба ж не та сама буслаєвщина, коли чомусь весь час хо­четься скакати не вздовж каменя, як скачуть усі і як радила ска­кати рідна мати, а неодмінно впоперек каменя, як не скаче ніхто й мати рідна не радила?

Про цю саму буслаєвщину О.