Ментальність орди - Гуцало Євген

Бідна "матерь": якби реалізувалась подібна маячня — в голові у "матери" не зосталося б навіть надії на воскресіння.

По-різному цивілізуються народи, а от чи можна сказати про нашого великого північного сусіда, що він цивілізувався? Сумні­ваюся. А чи він, як і колись, зостався ловецько-бродячим наро­дом? Мабуть, так. Ось як про свій ловецько-бродячий народ пи­сав російський прозаїк Артем Веселий у романі "Гуляй Волга", де йдеться про Єрмака — завойовника Сибіру.

"Закормили, задарили Строгановы казаков. Разделившись на малы отряды, несли казаки по острожкам сторожевую службу и показывали свою казачью правду .

Бунтовали на Каме черемисы и башкирцы, задавленные непо­сильным ясаком. Казаки к ним сплавали — самых пущих перевеша­ли, остальных всяко настращали и обложили двойной данью.

Таясь, как волк, по чащобам, приходил под Чусовской городок и под Сылвенский острожок мурза Бегбелий с вогулами и остяка­ми. Казаки тех налетчиков перебили из головы в голову, а самого Бегбелия поймали и в земляной тюрьме ему жить указали.

Украдом, пустясь на многие хитрости и козни, приходил под Пермь мурза Кихек с тюменскими татарами и косвинскими зы­рянами. Казаки и этих находцев переловили, перебили, а самого Кихека сотник Черкиз застрелил на приступе в припор ружья.

Согнали казаки с дедовых стойбищ иранских и сылвенских татар и остяков. Строгановы на тех землях расселили своих людей, приставив их к соляному и пашенному делу.

Жители одного лесного аула не захотели уходить с обжитых мест и, усоветовавшись, нарыли земляные норы, укрепя их жер­дяными подпорами, и спрятались туда со всеми животами и со всем имением своим. К храбрующим казакам жители выслали одетого в смертную одежду древнего старика, он пал на колени и сказал:

Мы живем тут с искони веков и крепко привержены к бо­лотам, к лесам и травным удолиям своим...

Казаки дивились тишине точно вымершего аула и стали вы­спрашивать старика, много ли у них богатства и куда попрята­ли девок.

...в озере рыбу ловим, по лесам зверя бьем, тем и кормимся. Мы злодействуя не ходили на войну, и к нам злодействуя никто не приходил войною.

Иван Задня-Улица опрокинул его пинком, — носок сапога Ива­нова был окован медью, — и взревел:

Глаза нам не отводи! Кожи, где чего есть!

Старик бормотал свое:

Обираем по лесу дикий мед да лубья дерем, смолу гоним да пиво варим, молимся...

Илюшко Чаграй за волосы поднял его с земли.

Сказывай, коли хочешь жив быть, где ваши девки, где зве­робойная снасть, где всякая хурда-мурда?

Посол понял, что кротостью их не возьмешь, и начал пле­ваться, ругаться и выкрикивать заклятья и наговоры косвинских и кондинских колдунов:

Захлебнуться бы вам своими грехами, горячие угли вам в гла­за, сосновые иглы в печень, в кости ломота!.. Тьфу, тьфу, тьфу!.. Камни и пеньки вам и брюхо, муравьи с семи полей в глаза, рак в бороду! Тоскою, как дымом, да застит и разъест глаза ваши!

Ну, будя, старый, шуметь, — сказал Чаграй и, накинув ему веревку на шею, повел к сосне.

Старик подал условный свист, и лесные жители, возрыдав, вышибли жердяные подпоры и погребли себя под землю со всеми животами и со всем имением своим".

Дуже цікавий цей роман "Гуляй Волга" Артема Веселого, де один з героїв каже; "Мы народы гулевые, народы тертые, не лю­бим на одном месте сидеть". Цікавий цей роман і сьогодні. Чи щезли ловецько-бродячі інстинкти? Ні, не щезли. Але в зовсім іншу історичну ситуацію потрапила сама ловецько-бродяча імпе­рія, що розпадається, як її змушують розпадатися інші народи. Які, коли їх завойовували, приречені були на своїй рідній землі чаїтися, "как волк по чащобам". Яким вказували жити в "земля­ной тюрьме". Яких стріляли "в припор ружья". Бо ж хоч в різних місцях одної шостої земної кулі перманентно чинилась націо­нальна наруга, а в комуністичному лексиконі — скріплювалася інтернаціональна дружба ("самых пущих перевешали, остальных всяко настращали и обложили двойной данью"), бо ж хоч постій­но відбиралася в цих народів "всякая хурда-мурда", але вони, четвертовані й колесовані, таки не захотіли вмерти, помагаючи "народам гулевым" ще й своїм самогубством ("и лесные жители, возрыдав... погребли себя под землею со всеми животами"), а тепер, при кінці двадцятого століття, захотіли стати самі собою ("мы живем тут с искони веков и крепко привержены к болотам, к лесам и к травным удолиям своим"). Захотіли повернути собі національну гідність і національну гордість (бо ж притаманні ці риси не тільки "великоросам"), захотіли відродити культуру, дер­жавність (а таки ж була українська державність — і ще в ті часи, коли самого російського народу в зароді не було, коли росій­ською державністю й не пахло, коли московського князівства ніякі волхви-оракули провістити не могли).

Чи властиві народам — великим і малим — національний со­ром і національна спокута? А чи вже коли є "національна гор­дість великоросів", то вона геть чисто виключає і сором, і спо­куту?

Те, що російські патріоти називали і називають "єдиним євразійським простором" (себто Росією, себто Радянським Сою­зом) — це в різні часи загарбані Російською імперією землі, дер­жави й народи на неоглядних просторах від Балтійського моря й до Тихого океану, від Півночі й до Паміру! Скільки розтопта­но народів, традицій, культур, державних утворень — розтоп­тано на довгі віки безнадії і відчаю. Та ще ж і сплюндровано природне середовище, в якому жила незчисленна кількість на­родів, народностей, племен: зброєю і смертю відбиралася "вся­ка хурда-мурда" (золото, алмази, красний звір, червона риба і т. д.) й віддячувалося споюванням, виродженням, повною втра­тою історичної перспективи. І не тільки в давнину, а й тепер: варто лише порівняти чотири острови Курильської гряди, що зазнали радянської окупації з поблизькими японськими остро­вами, або ж згадати, якою була Пруссія (Столипін мав її за мо­дель для реформ у Росії) і якою стала на її місці Калінінградська область (щось не чути, щоб хтось її брав за модель для реформ у будь-якій з країн СНД) .

Прекрасний російський поет Максиміліан Волошин, який жив у Криму й дуже любив цей край, писав у Коктебелі в 1926 році у вірші "Дом поэта":

Каких последов в этой почве нет

Для археолога и нумизмата, —

От римских блях и эллинских монет

До пуговицы русского солдата!..

Здесь, в этих складках моря и земли

Людских культур не просыхала плесень — Простор столетий был для жизни тесен. Покамест мы — Россия — не пришли.

За полтораста лет — с Екатерины

Мы вытоптали мусульманский рай,

Свели леса, размькали руины,

Расхитили и разорили край.

Осиротелые зияют сакли,

По скатам выкорчеваны сады.

Народ ушел, источники иссякли.

Нет в море рыб, в фонтанах нет воды.

Но скорбный лик оцепенелой маски

Идет к холмам Гомеровой страны,

И патетически обнажены

Ее хребты, и мускулы, и связки.

Но тени тех, кого здесь звал Улисс,

Опять вином и кровью налились.

Максиміліан Волошин — гордість російської поезії, і важко запідозрити його у відсутності патріотизму чи в необ'єктивності, коли він пише: "...покамест мы — Россия — не пришли. За пол­тораста лет — с Екатерины мы вытоптали мусульманский рай". А таки витоптали. Й не могли не витоптати, очевидно, в силу своєї ловецько-бродячої вдачі і ловецько-бродячого характеру своєї державності. Такий обопільний фатум. Винищення мусуль­манської цивілізації в Криму нічим не відрізнялося від винищення своєрідних цивілізацій "малих народів" Півночі і Сибіру. Адже смисл завоювання-підкорення завжди зводився до сплюндру­вання, до винищення, до нівеляції, до русифікації — саме та­кий характер і носила нав'язувана силою зброї чи фальшиво— лицемірних договорів чужа цивілізація. Ідеологи російського імперіалізму могли стверджувати в недавні й давні часи, що мало чи не на кінчиках багнетів царські війська несли вищу культуру. Це куди — в Україну, яка впродовж століть була доно­ром російської культури? Це куди — в Бухару й Самарканд, які мали взагалі тисячолітні культури? Це куди — в Крим?..

Торік видавництво "Просвіта" у Львові надрукувало книгу Юрія Липи "Призначення України" — без сумніву, дуже цін­не видання. У розділі "Динаміт археології" він, зокрема, згадує: "...від початку історії Москви величезні міста, столиці розквітлих держав, як Новгород Великий, Перм, Вятка, були стерті ордами московитів, а їхнє населення вимордоване".

Але — про Крим. Усі ми знаємо, що поблизу Севастополя — в Херсонесі — давно ведуться археологічні розкопки, перед очи­ма дослідників постають руїни великого міста, рештки значних архітектурних споруд. Час невмолимий — минули тисячоліття. Але чи тільки невмолимий час? Юрій Липа посилається на подорожнього-очевидця Е. Д. Клерка, професора з Кембриджа, який описав завоювання Тавриди московською армією у XVIII ст.

"Ось москалі приходять до Херсонеса, повного тисячолітніх еллінських і римських будівель, статуй і храмів, не торкнутих досі ані татарами, ані навіть гунами".

"Руїни Херсонеса ще були тривалі і скрізь були ще навіть двері. Як лише прийшли москалі, все було відразу здемольоване. Ці варвари зайнялися своїм улюбленим заняттям — плюндруван­ням. Перебивали, розбивали, закопували і нищили все, чого лише досягнули і що послужило б до висвітлення старовинної історії цеї країни" (Клерк, т. II)".

Росіяни, як описує Клерк, що бачив на власні очі, закладають міни під античні храми, гаками розтягують мармурові блоки. І то все роблять систематично, з наказу згори.

Ось приходять до Бахчисарая, де були не тільки арабсько— татарські, а й готські, силінські й руські (старокиївські) будівлі:

"Росіяни задовольнили свою варварську насолоду руйнуван­ням, знищивши цілковито цю столицю. Місто було колись поділене на багато частин; грецька колонія сама займала цілу широку долину. Нові завойовники знищили її цілковито, не зіставивши каменя на камені" (Клерк, т. II).

В Керчі, місті Мітрадата Великого, Картагені Евксинського моря, повного пам'яток з тритисячолітньої історії, росіяни пове­лися найжорстокіше. Там, зустрівши стрункий мармур слави й величі, показали себе:

"В Керчі, зрівнявши з землею п'ятсот будівель, вони дозволи­ли збудувати серед руїн близько тридцяти вбогих бараків" (Клерк, т. II).

П'ятсот античних будівель одночасно були знищені росіяна­ми!

Мимоволі в холоднокровного шотландця-глядача при ноту­ванні своїх спостережень виривається увага:

"Коли б грецький архіпелаг потрапив під панування Росії, не зосталося б там теперішніх прегарних пам'яток старовинної Еллади.