Ментальність орди - Гуцало Євген

("О великий и могучий русский язык!" — як сказано класиком). Будучи до 1917 р. імперською мовою Росії, після жов­тневого путчу вона ще більше утвердилась як мова імперського народу, як його тотальна, безжалісна, безвідмовна зброя. Врод­жена агресивність російської мови тільки впотужнилась, вона стала інструментом як "ближнього бою" з усіма, без будь-яких винятків, мовами, так і інструментом, сказати б, "балістичної" дії, ба її оперативним простором ставали і ще в більшій мірі мали стати як мовні простори інших народів, так і їхня доля, культура, історія. За новітніх часів і новітніх технологій ця зброя вже не могла зоставатися якоюсь там архаїчною козацько-розбійницькою шаблею, хоч, звичайно, та шабля дуже нещадна й дуже ефективна, а тепер уже, з плином часу, видозмінювалася в на­палм, у нейтронну бомбу, які мали остаточно все випалити, особливо ж — психіку інших народів, щоб зоставити пустелю — для буйного розкошування російської мови, яка, звичайно, й піс­ля такої вікторії не втратила б якості "полуразбойничьей стихии русского языка".

Згадаймо, що після жовтневого путчу 1917 р. ця мова стала мовою ленінських декретів, ленінських анексій і контрибуцій, ленінської повальної брехні, мовою ревтрибуналів, і ця ленін— сько-троцька мова стала мовою знищення будь-яких свобод у будь-яких сферах, стала мовою чергового поневолення України, як і всіх інших державних утворень, що виникли на уламках Росій­ської імперії; ця мова стала мовою розстрілів і геноцидів, мовою тієї так званої революційної правосвідомості, що вбиває будь-які права, як і будь-яку свідомість; ця мова стала мовою концентра­ційних таборів усього неосяжного ГУЛАГу, котрий у такий спосіб моделював усю "безодню" (Ф. Достоєвський) російської душі, народної вдачі, це мова психушок, де здоровомислячим людям відповідномислячі експерти ставили діагноз божевільних, як то відповідномислячий цар колись оголосив П. Чаадаева, — й краї­ну було перетворено на грандіозну психушку з сотнями й сотня­ми Чаадаєвих різних національностей; це мова знищення не просто інших мов, бо, мовляв, така "полуразбойничья стихия русского языка", а й мова знищення філософської думки, мова знищення демократії і прав людини, мова знищення будь-яких понять про цивілізований шлях розвитку; це мова боротьби з такими науками, як кібернетика чи генетика, економіка чи фу­турологія; це мова боротьби з літературою, музикою, живописом, взагалі — з естетикою, з гармонією і красою, це мова фантастич­них дезінформацій будь у чому, це мова фальшу, брехні, окоза­милювання, холуйства; а що вже казати про те, що це мова вірнопідданства! Звичайно, з допомогою й рідних мов можна було засвідчити таке вкрай необхідне Кремлю вірнопідданство, але де­монстроване іншими мовами викликало підозру, накладало тавро неповноцінності й меншовартості в цьому вірнопідданстві, а от російська мова була універсальна, ця мова знімала будь-які підоз­ри з вірнопідданого, як і позбавляла його небажаних комплексів, і вже російськомовний вірнопідданий українець цінувався значно вище, ніж україномовний вірнопідданий, а російськомовний вірнопідданий Кремлю німець Хоннеккер там чи бельгієць Воло­дя Тетельбойм взагалі правили за зразок і приклад, здавалося б, планетарної вірнопідданості, яка з допомогою ось таких пред­ставників "прогресивного людства" мала неминуче і, звичайно, назавжди перемогти в усьому світі, а відтак би перемогла б у всьому світі й мова "межнационального общения", а інші мови тільки б заважали й невідомо куди повели й завели б саме від такого "межнационального общения"!.. Ну як тут принагідно не згадати мовознавця всіх часів і народів Джугашвілі-Сталіна, і як він законно, водночас і неповторно, вписується в цю "полураз­бойничью стихию русского языка", своєю постаттю значно ви­вищуючи над постаттю — це для логічного прикладу — такого теж неповторного й теж колоритного філолога та мовознавця як Єрмак... чи там Стенька Разін... чи Хабаров.

Мова російської нації — мова національна? Мова російської нації — шовіністична? Мова російської нації — інтернаціональ­на? Скільки ж у неї ликів, який — справжній? Мабуть, справж­ній — це таки шовіністичний лик, який маскується то під суто національний, то під інтернаціональний лик, бо є оця невит­равна потреба маскуватися, будучи такими за органічною сут­тю, а ця органічна суть таки в "полуразбойничьей стихии рус­ского языка".

А хіба російська мова не є мовою завоювання Чечні, мовою депортації чеченського народу і мовою нинішнього геноциду в Чечні?

А хіба російська мова не є мовою екстремістів комуністично­го штибу, які прагнуть відновлення Радянського Союзу, себто імперської Росії? А хіба українські комуністи, прагнучи відстояти офіційний статус російської мови в Україні, не є екстремістами— терористами, що використовують російську мову як зброю з ме­тою подальшого закріпачення в "братерських" обіймах? Росій­ська мова зостається як тактичним, так і стратегічним, далекого історичного прицілу, нержавіючим інструментом, який весь час перебуває на своєму "філологічному" марші, готовий до чергово­го "філологічного" штурму...

Але невже все — так безрадісно, так безнадійно? Авжеж, ні. Хоч і "полуразбойничья стихия русского язика", яка видається за "черный хлеб на богатом столе", але ж, скажімо, таки є бага­тий стіл, а на цьому багатому столі, наприклад, О. Блок, уже ци­тований. Прекрасна поезія:

Русь моя, жизнь моя, вместе ль нам маяться?

Царь, да Сибирь, да Ермак, да тюрьма!

Эх, не пора ль разлучиться, раскаяться...

Вольному сердцу на что твоя тьма?

Знала ли что? или в Бога ты верила?

Что там услышишь из песен твоих?

Чудь начудила, да Меря намерила

Гатей, дорог да столбов верстовых...

Лодки да грады по рекам рубила ты,

Но до Царьградских святынь не дошла...

Соколов, лебедей в степь распустила ты, Кинулась из степи черная мгла...

За море Черное, за море Белое В черные ночи и в белые дни Дико глядится лицо онемелое, Очи татарские мечут огни...

Тихое, долгое, красное зарево Каждую ночь над становьем твоим... Что же маячишь ты, сонное марево? Вольным играешься духом моим?

Хіба ж не висока поезія? Висока. Отже, мова штурмів та розстрілів, ГУЛАГів і психушок може бути великою мовою святої поезії? Щойно цитований О. Блок відповідає цілком схвально. "Но до Царьградских святынь не дошла..." Й це чудово, що не дійшла, бо дійшла до святинь Криму — й де ті святині?! За море Черное, за море Белое... дико глядится лицо онемелое, очи татар­ские мечут огни...". Висока поезія, фантасмагорична правда вчо­рашнього дня і дня сьогоднішнього, одне й те саме "лицо онеме­лое", одні й ті самі "...мечут огни ...очи татарские", тільки це вже татарські очі таки російського народу. А хто відмовить цій мові у красі, коли читаєш і перечитуєш: "Тихое, долгое, красное зарево каждую ночь над становьем твоим"? Таки щоночі — і колись, і те­пер, вдивляєшся бодай у Чечню, видно добре з України "долгое, красное зарево".

І цією ж мовою постійної агресії — хіба не справедливий заклик болісного сумління: "Эх, не пора ль разлучиться, раска­яться..."

Вірш датовано 19 липня 1910 р.

Минуло мало не ціле століття. Хтось учора чи сьогодні в Росії захотів розлучитися з такою Росією, хтось покаявся?

І як оце у О. Блока "Эх, не пора ль разлучиться, раскаяться" перегукується зі сказаним академіком Д. Лихачовим, що треба "уйти от самих себя", але ж — "нельзя уйти от самих себя..."

Отож звідси й "лицо онемелое", яке весь час дивиться "за море Черное, за море Белое", бо так його вже, здається скрутило на віки вічні, отож звідси й "долгое, красное зарево каждую ночь над становьем твоим". Послідовно й одноманітно, казка про біло­го бичка, але ж — і висока поезія, дідько б її взяв... ні, хай не бере, бо ж висока поезія!.. Як то сказано московською критикесою Н. Кримовою — "богатый стол".

Є в академіка Д. Лихачова праця "Заметки о русском", повністю цю працю присвячено мові народу, й тут уже в пер­шому абзаці заявлено, що ми, мовляв, не знаємо про себе най­простіших речей і не думаємо про ці прості речі. Здавалося б, "полуразбойничья стихия русского народа", мова ГУЛАГу і психушок, саме оцей аспект її універсального застосування в таких небачено колосальних розмірах повинен був би теж знайти своє відображення і свій аналіз в цих "Заметках о рус­ском", адже це — не найпростіші речі, над якими мимоволі не задумаєшся, забудеш, адже слова з пісні не викинеш, та й уче­ний — це обов'язковий вчений, але, виявляється, можна й сло­во з пісні викинути, й "Заметки о русском" можуть бути без отакої "заметки". Й з якої б то причини? Чи не з тієї причини, що Д. Лихачов веде полеміку? Яку полеміку? Як заявляє він сам, це — "Полемика с чрезвычайно распространившимся и у нас и на Западе представлением о русском национальном ха­рактере как о характере крайности и бескомпромиссности, "загадочном" и во всем доходящем до пределов возможного и невозможного (и, в сущности, недобром)". Звичайно, ці його "заметки" суб'єктивні, як він сам наголошує, водночас під­креслюючи значну частку об'єктивного в суб'єктивних суд­женнях, наголошуючи й на тому, що індивідуальне сприйняття національного не суперечить іншому індивідуальному сприй­няттю національного, ці різні сприйняття неминуче доповню­ють одне одного, але в такому разі — й хіба це не логічно?! — коли ти сам шануєш свої власні зусилля індивідуального сприйняття національного, які доповнюють інші індивідуальні сприйняття національного й тут важко сперечатися, це справді так, то чого ж раптом виникає необхідність вступати в полемі­ку з тим "и у нас и на Западе представлением о русском на­циональном характере как о характере крайности и бескомпро­миссности", з яким чомусь необхідно "тихо" полемізувати, а не вважати це "представление" саме таким, яке доповнює "пред­ставление" академіка Д. Лихачова? Чи там не витримана та доза суб'єктивності, яка таки дорівнює суб'єктивності су­джень Д. Лихачова, а в нього кокетливу міру цієї суб'єктивності дотримано, чи в цьому випадку, коли йдеться про російський національний характер, одному дозволено якусь одну міру суб'єктивності в сприйнятті цього характеру, а комусь зовсім іншу? А комусь і зовсім не дозволено? Тут мимоволі загубиш­ся в сприйнятті подібного аналізу.