Поетичні твори - Федькович Юрій

Що з трємбітов та в могилу!

Де ж надія, що тримала? 76

Віра, милість, що хрестили?.. 77

О, такий-то гуцул в світі:

Люди плачуть - він їм грає!..

Втер си очі, втер трембіту,

І нової зачинає.

- А спиш ти, сину? - Нє вже, нене!

- Може, водиці би подать?

- Не хочу,- а зголов’є зладь!

Високо, як д домовині!..

- Ти що се знов, сину?

Хочеш мене осиротить?..

- Нє, моя єдина!

Я не умру... Бо ось мені

Що снилася доля...

А се, мабуть, таки моя!

- Яка ж вна? - Соколя!..

Як у того легіника,

Що він мені снився.

- Уповіж ми! - Я уповім:

Той місяць зарився

Геть десь в хмари… Аж оглухло!..

Лиш молня десь грає

Та на Довбуша могилі

Дуб з кедром дрімає.

Аж тут легінь набігає,

Обдертий, невбутий,

Неначе він на сім світі

Від долі забутий.

Ноги кровйов закипіли,

І руки кроваві...

І верг, 78 нене, каманаком 79

В шовкову мураву,

І впав лицем на могилу,

Неначе без сили,-

І обіймив кровавими

Кроваву могилу.

«Довбущуку, наш ватаже! 80

Учуй мене з ями!

Ні я - щастя, ні я - долі,

Ні батька, ні мами...

Як журавель туманами,

По світі сім б’юся...

Подай мені іншу долю,

А нє - возьми душу!

Хай не дражню вже тільки пси

Чужими хатами!..» -

«Долі, хлопче? Царем будеш! -

Обізвалось з ями.-

І ме ти світ поклонятись,

Як сонцю в промінню...

Отак, друже! так, гуцуле!

Отак, мій легіню!..» -

«Царем, батьку? Я не хочу!

Царем я не буду! -

Я за ката не придався».-

«То Довбушем будеш! -

Обізвалось з-під могили,

Аж вжахлися гори.-

І заграє та кров чорна,

Уража, як море!

І будеш нев всіх дукарів 81

Поганих поїти!» -

«Я - Довбушем? Нє, калфо мій!

Ніколи у світі!

Тебе ж, може, не убила

Та нешта 82 лукава?

Та гуцули не прокляли

За свою неславу?..» -

«То кобзарем мені будеш! -

Гукнуло утретє,

Неначе грім, аж йойкнули

Всі гори-рокити.-

Коли не хоч в світі бути

Ти людям за бога,

О! то здихай псом голодним

У їх ти порога!..»

Та й тільки, ненечко моя!

З-за кичер 83 червоно зоряло -

З-за кичер сонечко вставало,

Закерекорив 84 ліс... а він -

Плаями в долини та далі!..

А вслід за ним та доля гнала

З торбами, нене, навздогін!..

Зацвіла - світ увеселила!

Про віщо ж ти, питаю я,

Ох боже, рожечко моя,

Лиш свій цвіточок терном вкрила?

О, красна моя ти та мила,

Я знаю чо!.. Та що й казать:

Такий вже в сему світі лад,

Щоб кожда рожа в терню цвіла

Та з терня світ сей веселила!..

- Се що за новітна знов гія?

Та ж завтра, сину мій,- Ілія! 85

Я з кліті ти кресак подам,

Та підеш в Шипіт 86 се на храм

До тети 87 твої Аксенії.

Там дівці дві, як ті лелії...

- Так, дві їх там, мамо!

Дві берези на цвинтарі...

Неначе руками

Та білими ширинками 88

Махають на мене,

Аж той місяць в хмарі втонув -

А вни обі, нене,

Перекинулись дівками...

А білі вже, білі!..

Знай то срібло, такі білі,-

Аж в очах мриїло. 89

І в кождої в білих руках

Срібна, мамо, чара.

І неначе вни се з Гіндов 90

Сидя при вечері

Та моргаються до него...

А він невеселий...

А вни єго принушкують

З усієї сили.

«Нумо, Юрку! нумо, сизий!

Вино се - з Сучави!

А ти, сестро Оленочко,

Чого така стала,

Наче сріблом подунена? 91

А нумо - всі троє!..»

І випили... геть аж до дна…

Ох, ненечко моя!..

Геть аж до дна!.. І стали се

Вни витись-звиватись,

Знай дві гашечці, дві срібні,

І вділ повалятись,

І витися... Так, як нині!..

Ти ж не видиш, нене,

Як хиляють, як хитають

Ті срібно-зелені

Свої віти, свій стан гнучкий,-

Неначе у столу?

А той місяць утік, нене,

Далеко - десь в доли!..

- Ох, братику ж ти мій, соколе,

Чого ж ти поломилась воля?

Чого ж голівоньку склонив

На ти́совий отсе ти стів,

Ще й зашумів, 93 як та тополя?

Я побіжу за воскарков...

- Так, моя сестричко,

За воскарков!.. Нехай мені

В одно вна не сниться,

Та дівчина божевільна:

Як ходить, так ходить

Понад Черемуш глибокий

Та дивиться в воду

Єго, чорну та непевну...

А сама, як пава,-

У віночку з горицвіту,

Та з рути, та з блаву. 94

Та все дивиться у воду…

«Марку мій, соболю!

Вийди, вийди