Поетичні твори - Федькович Юрій

На тих лебедів стадо - мої думи!

А ні - то я їх пущу, мій соколе!

Червоним щитом переложу поле!

А ти благослови ми, Осмоуме! 55

- Куда ти йдеш, єдиний мій?

- Я й сам не знаю, де!

Хіба ж та доля вповіда,

Куда вна нас веде?

Одних веде у райський край,

А других у Сибір,

А тих в пани, а тих в попи,

А тих знов до жовнір;

Одних веде на битий шлях,

А других манівцем.

Але куда? Де мета їм?

До кого ми ідем?

Не знаю, брате, ти сказать…

Да видиш - оддалік

Яка висока та сумна

Могила там стоїть?

А так, як чистий діамант,

Та зіронька сния,-

Там також, може, хто живе?

Коли - то буду й я.

Іду з шинку, потикаюсь,-

З свойов долев зустрічаюсь!

Хитаюся - вітаюся,

Про здоров’я питаюся.

А вна мені відповіла:

«Коли хочеш, хлопче, жити,-

Треба дома спати вчитись…»

Хіба долі яке діло?..

У неділю дуже рано

Легінь кресак обшиває

У золоті огальони,-

Кому він ся ним поклонить?

Чи цареві, чи дівчині?

Чи на новій домовині

Побратимки го покладуть

Та й до церкви пишно зладять?..

- Єдиная, коханая

Дівчино моя,

Скажи мені вірну правду,

Чи будеш моя?

- Це лиш знає воскарочка 56

Та той в небесіх,

А може, й той, що приходить

В новім кожусі!

- Скажи мені, моя мила,

Де місяць днує́,

А я тобі скажу правду,

Де правда та є.

- Хіба в церкві на коверці!

- Ой ні, душко, моє серце!

Бо та правда - сама в собі:

Лиш в колисці та у гробі.

В неділеньку вранці

Ідуть новобранці,-

А мій милий чорнобривий

У білій катанці.

- Чекай, милий хлопче,

Май припну ти рожу!

- Не чекаю, серце моє,-

Чекати не можу,

Бо ті твої рожі

Сльозою зрошені!..

Вповідав ми тарабанчик,

Що ми розлучені.

Але як уб’ють мня -

Коби посадили

Ту червону твою рожу

На моїй могилі.

Та рожа прийметься,

Мая розцвітеться,-

Під зеленов муравою

Серце стрепенеться.

Як шум і грім по небесах,

Як гук і буря по лісах,

Розлягся голос по Дунай:

Хто осокотить руський край?

О руський край, спокоєм будь,

Бо твоя страж єсть руська грудь!

Тя жог татарин, бісурман,

Пив твої крові ляцький пан,

Та ще й донині він не сит,

Бо ще й донині рад би пить!

О руський…

А білий цар, як змій, стоїть,

Та рад би зжерти цілий світ,

Та рад би разом всіх слов’ян

Закути у оден кайдан.

О руський…

А єзуїт ввесь світ би рад

Перестроїть на римський лад

Та й ту святую нашу Русь

Заколотити в свою грузь.

Святая Русе - без тривог,

Бо твоя страж - сам господь бог!

Сторонець, 20/6 1874

Сонце заходить, лідо 57 леліє,

У сріблі луни лагуна мріє,

А гондоліре, кращий Аполля,

Пустився барков долів на море…

«О, де ж ти правиш? О, де гадаєш?

Дожів чертоги 58 чого минаєш?»

«Що мені дожі? Що їх коруна?

Поуз Ріяльти 59 - там моя дума!..»

- О сеніора, чи ти не чуєш,

Чи вбогим Марком уже гордуєш?

Ах, сли гордуєш, то хоть спогляни,

Як вірний Марко в море потане!

Аж тут втворяєсь стиха віконце,

А в нім являєсь красна, як сонце:

- O caro mio! 60 Де ж так барився?

Чи не на зорю де задивився?

- О нє, мадонна! Зорі сіяли,

Доки у твої не заглядали,

У твої очі, кращі від зорі,

Кращі жемчуга, глибші дна моря.

...Місяць заходить, море леліє,

Порожнов барков по фалях віє.

Де ж молод Марко, що нехав барку?

Чи в сеніори, чи на дні моря?..

20/12 1874

У нас у горах, пани-браття,

Раз виводились соколи́;

Тепер не мають і коли

Про теє люди споминати…

Минув наш давній тихий рай,

Минула давня наша воля...

Але ще кажуть, як соко́ли

Назад повернуться в наш край,

То ще гаразд на світі буде.

Не вірю я - най вірять люде!

Бо в нас було колись добро

І славно в нас було,

Доки наші не приймили

За короля круля

Краківського. Пропав і круль,

І ми з ним пропали,-

Єзуїтські колегії

Лиш повиростали,

Як гадярки капанисті

Слотавого літа.

А ми усе питаємо,

Чо лихо на світі?..

Покажімо єзуїтам

У Рим лиш дорогу,

Відберімо чортам царство

Та віддаймо богу!

Тогді у нас і соколи

Вестись назад стануть,

А ті гори свою волю

Соколю дістануть.