Поетичні твори - Федькович Юрій

над ним банувать,

Та й стали вни над жовняром

три думці думать.

Оден каже: «Пане-браття,-

личко як папір,-

Мабіть, він же, молоденький

з тирольських аж гір».

Другий каже: «Пани браття,

урода, як жир,-

Мабіть, же він в Угорщині

токай-вино пив».

Третій каже: «Пани-браття,-

мальований стан,-

Мабіть, же він в Буковині

пшениченьку жав».

А я кажу, пани-браття,

що місяць зійшов,

А в цісаря віденського

на стільчику кров.

Пішов фрайтер молоденький

Стойку люзувати,

За ним іде облюзунок.

- Чогось мені, браття,

Так тяжко на серденьку!..

Щось, мабіть, не гарне

Складається… Ох, лишенько!

Іване! ліхтарні!

Мой, Іване!.. Чи так, серце?..

Не ждав єси люзу?

А я думав, що вернемо

Оба домів, друже,

Як і прийшли!.. Не ждав єси?..

Іване, Іване,

А як вийде Катерина

Та мене спитає,

Де я тебе подів, серце,-

Що буду казати?..

Іваночку, соколе мій,

Чом не глянеш, брате,

Тим поглядом тихим, щирим

На вірного друга? -

Виймив хустку, накрив личко:

- Послідня послуга,

Товаришу… Прощай мене! -

На смерть зажурився.

А тим часом дали знати,

Що шельвах убився

На цісарській таки брамі.

Ото препоганий!

Да не за те, що убився,

А за те, що браму,

Ще й цісарську, закривавив!

Мужицька натура!..

Не уставай, Іванчику,

Бо покрають шкуру

На ремені, серце моє!

Чуєш? На ремені!

«Не журіться, пани-браття.

Ні завтра, ні нині

Вже не встану з домовини!..

Святий супокою,

Звінчаюся, серце моє,

Навіки з тобою…

Без корогвей і без попа

Звінчаюся, друже!

У новенькій домовині

Цареві дослужу!»

Позбігались офіцери

Та спльовують, лають;

Позбігались товариші,

Сльози утирають.

Витесали домовину

З сирої кедрини,

Поховали товариша

За цвинтар під тином,-

Без корогвей, без подзвону,

Без доброї слави.

Добув єси, брате, долі!..

А ксьондзи лукаві

Ще й у пекло записали -

Пекельнії діти!..

От що, браття! Лиш їм самим

У раю сидіти

З кухарками! Та цур же вам

З тим турецьким раєм!

Держіть собі! Цего раю

Ми не дожидаєм.

Правди, волі дожидаєм

В тебе, батьку світа!

Твоє царство, твоя слава

Вовіки і віки!

У шпиталі молод фрайтер

на смерть да лежав,

Молодого товариша,

як бога, прохав:

- Подай, вірний товаришу,

флояру мені.

Най заведу, защебечу

хоть пісню, хоть дві!

Одна пісня голосная,

а друга німа:

«Розмовляли дві берези

в неділю до дня…»

Гой, став фірер молоденький

до цугу казать:

- Треба, браття, товаришу

кедрину тесать.-

…А кедрина - не калина,

я сам їй тесав;

Що зарубав яснов бардов -

як в серденько втяв!

А вни кажуть мені єго

ще й в трунву зложить?

Хіба мене молодого

у ню положіть!

До Велеса

Великий наш великих пісень боже,

О Велесе, о Місяцю, Королю!

Начати мою пісню ми негоже,

Аж прежде я тобі ся не помолю!

Прабожий сине, ти у синіх рожах

На голубім припочивая ложі!

Коли ж така свята вже твоя воля

Мя засудити на співацьку долю -

Подаждь же ми й орган, настрій ми й струни,

Навчи й гармонії небесні руни,

І віщі персти як на ні вскладати!

Й вооружи в огненнії прамуни

Ти мого духа, хай, як море, руне

І ме вовік ти славу рокотати!

До Бояна

Й до тебе, Бо́яне, времен Траяна

Віщуне, півче, творче, соловію,

Й до тебе клоню ніжну свою скраню!

До кого ж ї і склоню? Д кому смію?..

Душа, як море сине то, леліє.

По нему думи - як в неділю рано

Лебеді білі по тих фалях п’яних -

Порозсувались, а оно лиш мріє…

Як в срібній мглі запінене то море!

О Бояне, співацький наш ти княже,-

Десь Дажбога святі жемчужні двори

На тих шкляних леліють зорев горах?..

А хто ж же путь до них мені покаже?

Ти, Бояне, ти, вічна моя зоре!

До Ісаії 54

Й до тебе, князю скальдів, Ісаіє,

Коліно своє у покорі клоню!

Валгальськії тереми вже леліють,

І скальдів лик во златі арфи дзвонить.

А ти засів єси на княжім троні -

І Валдера-Дажбога піснь ся піє...

Як місяць, що в рожевій мглі він мріє,

О, так рину́ть їх віщії гармони!

А я лиш стою та й ся прислухаю...

О, так шкляне лиш ваше море грає,

Великий Тора-бога ти віщуне!

Ти віщі персти на живії струни

Поклав єси... Ожили давні руни...

А я лиш стою та й ся прислухаю!

До Ігоря

Тобі же, полюбовниче Боянів,

Що синього хотів-єс випить Дону,

Тобі ж коліно своє не приклоню?

Заграли в срібло-злато вельми рано!..

В неділю вельми рано, князю й пане!

Але не в похід вже й не пити Дону -

Во струни золоті бояни дзвоня

У твою путь, у світлу путь Трояню!

А ти пусти соколів десять, пане,

Соколів десять ясних вельми рано