Поетичні твори - Федькович Юрій

* * *

Sang was ein Vöglein, sang in den Tag hinein.

O, dieses Vöglein, das, das wollt’ ich sein!

Von früh bis Abends thät ich mich zersingen spät’

Der Allerliebsten mein tagaus, tagein.

* * *

О dass ich/s wüsste, wo hier ein Schreiber ist,

Der auch schön schreiben thät’. Ja, wenn ich’s wüsst’!

Gäbe ihm, was ich hätt’, auf dass er schreiben thät:

Was du doch lieb mir bist… Ja, wenn ich’s wüsst’!

* * *

Seh’ ich ’ne Blume, denke für mich so hin:

Wenn ich dies Blümchen war’ und schön thät’ blüh’n;

Thät’st du vorübergeh’n, thät’ ich dich bitten schön:

Steck mich an deine Brust, mein’ Herzenslust!

* * *

Oft thu’ ich denken: alles nach seiner Art!

Doch wenn mein Liebchen stürb’, war’s gar zu hart.

Nicht leben könnt’ ich doch, und sterben minder noch,

Denn sah dich einmal wer, stirbt nimmermehr!

Троянди, як ти їх не називай,-

Трояндами залишаться, і край:

Не зневажай, молю, закоханість мою,

Кохання ж бо, клянусь, ніколи не зречусь!

* * *

О, скільки й в небі гасне зір ясних!

Якби ж я стати міг одною з них,

Ото б я засіяв, до любих ніг упав -

Світити їй, володарці моїй!

* * *

Весь день пташки співають у гаю.

Якби ж я став подібним солов’ю,

Прославив би як стій у пісні голосній

Любов свою, бо так її люблю!

* * *

О, хто б мою кохану описав

Словами ніжними? О, коб я знав!

Про те, як много мрій таю в душі своїй,

Йому б я розказав… О, коб я знав!

* * *

Як чічку десь побачу, далебі,

То подумки все тішуся собі:

Якби я квітом був, довірливо б шепнув:

Зірви мене, зірви, на грудях приколи!

Переклав Володимир Лучук

Я не дивуюся, що ми

Нічого в світі не умієм

(Звичайно, бідні гречкосії);

Але дивуюся, що ми

Нічого вчитися не хочем,

Хоть нам наука коле в очі.

Хоть нам при кождому лучаю

І верби ю проповідають.

Не цурайтесь, не цураймось

Ми науки, браття!

Роздивімся поусюду,

Заздрім в кожду хату,

Щоб навчитися з чужої,

А не свої хиби,

Що нам вчитись ще, а що нам

Забувати треба,

Й до котрого поберіжжя

Нам би кермувати,

Щоб до мети ся добити,

В пристань ся дістати.

Бо та руська наша мета

Світла і велика,

Але путь до неї строма,

Прикра і далека.

І ніхто ю нам не справить,

Як свята наука;

Задля того ж, руські браття,

Книжку, книжку в руки!

23 н. ст. новембра 1886

«Лиш пес старий,- так кажуть люди,-

А чоловік все молодий».

Се, може, й правда у людей;

А в нас, у русинів, на чудо,

Ще в пеленках, а вже «старий»,

І вже - о божа мати, крий! -

Уже учиться, собака,

Нарід продавати

І за руські, людські душі

Карбованці брати,

Як за Христа невинного

Іскаріот Юда.

А доки ще й на них впадуть

Жасні божі суди,

Як на того предателя,-

А нас розпинають

І терновими вінцями

Щоднини вінчають,

І привалюють камінєм

У новій могилі,

Бо бояться, щоб не вскресла

Божественна сила.

Але та сила вже й ожила,-

Од гроба камінь відвалила

І засіяла на ввесь світ.

Щез нечестивих скверн совіт,

А фарисеї невсипущі,

Як пси на ярмарку де сущі,

Пропали без вісті, як тьма.

Неправді жизні-бо нема!

Отаке-то й ваше буде,

Старі ви собаки!

Пес гавкає і на бога,

А бог все однакий,-

Не боїться ваших пащей,

Ні вашого зуба;

Бо неправда сама себе

Самов себе губить,-

Як той шкорпій їдовитий

Себе собов тратить,

Засадивши своє жало

В грудь свою прокляту.

О, схаменіться уже раз

Ви, обскуранти, ідіоти!

Бо ми вже люди, а не скоти,

Бо правда з нами і за нас,

А з вами лож одна мерзенна,

Та Абля кров свята, невинна

На ваших каїнських руках!

І буде Каїна вас жах

Всім на покай, усім на диво,

Гадюки, гнати аж у Не́ву,

А фурії - за вами вслід!..

Се божий суд і наш завіт.

18 н. ст. декембра 1886

I

А я собі стрілець!

А я собі - та й ще мені ся хоче!

А я собі стрілець!

Б’ю серни та й куниці -

Свист як у лист! як у гаю-гаю-гаю!

Бо зух си молодець

З своїм кресом!

А в мене, браття, кріс!

А в мене, брє,- та й ще мені ся хоче!

А в мене, браття, кріс,

Як локоть макогона!

Свист як у лист! як у гаю-гаю-гаю!

Так ходжу в чорний ліс

З своїм кресом!

Та йду я спізна раз!

Та йду я раз - та й ще мені ся хоче!

Та йду я спізна раз!