Чотири броди - Стельмах Михайло

— В її голосі озвались не любощі, а материнська турбота...

Сон якось непомітно віддалив його від дівчини,, перекинув у притемнілий степ, у цвітіння соняшників і в луги з свіжими копичками сіна. А Мирослава довго-довго дивилась і надивитись не могла на свого Данилка, який навіть у сні сердився на свою долю. З такими жалямц-думками й вона увійшла в сон.

І незчулися, як на подвір'ї м'яко загупали чиїсь кроки, як вникнули росами наполохані черешні, як зашипіла земля. Казка июбові, молодості і ночі приспала обох, бо зараз на білому світі, на чорній землі їх було тільки двоє.

Але ось на вікно, як нічна птиця, опускається чужа рука, перелякано дзенькнула шибка.

— Ой, хто там? — скочила на долівку Мирослава. За нею місячним промінням метнулися коси.

— У вас Данило Бондаренко? — чує він знайомий голос і не розуміє: чого він тепер забрів сюди?..

Скочити у вікно? Данило підняв фіранку. З вікна біла ніч насовується на нього, наче вся хоче увійти в його очі.

Рука настирливіше дзьобає шибку.

— Громадянко Сердюк, у вас Данило Бондаренко?

— Хто це? — злякано дивиться на Данила.

— Напевно, з колгоспу хтось, — обдурює її.

— У мене, у мене, — полегшено зітхнула Мирослава.

— Хай вийде надвір.

— Що ж це, Данилку? — знову тривога вчепилась у дівоче серце.

— Нічого, нічого, — як міг, заспокоював її, а в голову гупала та сама думка: "Як же це?.. Невже найкращий друг заарештує його?"

— Не йди, Данилку, я боюся! — Мирослава охопила його, коли він став на поріг.

— Почекай, люба... Заспокойся, я зараз. Якесь діло є до мене. — Одірвав од себе дівчину. Вона, здригаючись, безсило притулилась до одвірка, а він, чуючи, як його знекровлене серце пропоїіскують холодні потоки, вийшов із хати.

В тіні біля порога насторожено стояв Гарматюк. Він, заскрипівши новим ремінням, ступив крок уперед і чужим, одерев'янілим голосом прохромив йому груди:

— Даниле, ти заарештований.

Гойднулось, вибухнуло небо, і шалено захугувала перелякана зоряна метіль, вона з небом налягала на нього, налягали дерева, і стріха, і тіні. Він хоче руками притримати їх, але це може здатися, що він підіймає їх угору; тому прикладає руку до серця, що опустилось донизу, але не чує його, тільки чув, що пусткою стала його душа.

— За що? — питає не голосом, а пусткою душі, що, здається, аж загуділа. — За що?

— Є санкція Ступача.

Навстіж розчахнулися дворі, і Мирослава упала на Данила.

— Скажи, чого прийшли по тебе, чого? Гарматюк одвернувся.

— Та заспокойся, Мирославе. Треба у місто поїхати, — навіть якось зумів посміхнутися їй і покласти руки на коси. Чи вже війнуть вопи колись на нього пахучим дощом?

— Уночі їхати? — заглядає йому в очі, і він ховає їх од пої.

— Уночі. Після Купала ніч переважає день. Ти не замикай двері — я скоро приїду. Чуєш: не замикай двері!

— Справді? — радість одразу висушила їй сльози. — А я так чогось налякалась... — несе йому винувату посмішку і поглядом, і устами... — То я буду ждати...

— Жди, кохана... Кожному потрібне чекання жіноче, — поклав руку на її міжпліччя і легенько підштовхнув у сіни. На що він сподівався? Коли за нею зачинилися двері, зітхнув і крізь зуби сказав Гарматюку:

— Ходімо.

Зразу ж аа хатою бриніла і солодко пахла росяна гречка, за нею, мов слов'янське військо — щитами на схід, — стояли соняшники, вони чекали сонця, і Данило позаздрив їм; він уже перед собою не бачив сонця — воно було позад нього.

Мовчки зупинились край дороги. Данило потягнувся рукою до соняшника. В його серцевині відпочивав після праці джміль, з його прозорих крилець стікала місячна роса.

— Де ж твоя машина? — кусаючи уста, кусаючи душу, з презирством поглянув на вчорашнього друга. У того холодний піт стягував обличчя, на скроні тіпалась і корчилась неспокійна жилка.

— Машина до твоєї хати поїхала.

— Мене там шукають?

— Очікують.

— Чого ж ти?..

— Ет, не питай... Хіба так думалось... Даниле, скажи, як на духу: ти не знаєш, не догадуєшся, за що тебе?..

— У вороги вписали? — різко підказав Данило. — Знаю, догадуюся.

— Справді? — ще більше спохмурнів Гарматюк. — Ти можеш сказати?

— А для чого це тобі? Веди вже до тих, що чекають на мою душу.

Гарматюк зітхнув:

— Ще встигнемо, нема куди поспішати... Аби ж можна було на якомусь рентгені просвітити людську душу... То за що?

— За те, що я не схотів дворушничати ні перед крикливим Ступачем, ні перед мовчазною землею, за те, що я хочу, щоб люди землі їли хліб, за те, що не кидаю зерно у мерзлу домовину, а жду тепла і зриваю графік Ступачеві, бо люди їдять не графік, а хліб. Та збайдужілим, промерзлим серцям головне не суть людяності, а криклива цифра. Ступачі ж знущаються над землею, видаючи оте знущання за новаторство. Не подумай, я теж за новаторство учених, а не вискочок, що зуміли на свою безплідність і невігластво натягти одяганку ортодоксальності і модних фраз. Така ліва одяганка немало нам наробить лиха, поки люди не побачать, що королі були голі. А я хочу, щоб на землі хліб ріс без людських сліз. Поглянь на моє поле, то й побачиш мою душу. Хіба таку пшеницю, таке жито, таку гречку, такі соняшники могла викохати ворожа рука? Ти віриш у це? Ти ж сам біля землі ходив! Віриш?

— Не вірю, Даниле, — тихо відповів Гарматюк. Він гойднувся, обняв свого друга, притулився щокою до його щоки, але не поцілував. — А тепер іди, Даниле. Іди, куди бачиш, куди знаєш... Ну, якщо спіймаєшся, маєш казати: не бачив мене. Ми розминулися. Не підведеш?

— Та що ти? — розгубився Данило. — Хіба я тебе коли підводив... хіба що зараз... А як же ти?

Гарматюк нахмурився, недобрий блиск майнув у його очах:

— Може, викручусь. Може... Хай ніколи між нами не ляже братовбивство. Іди.

— Подумай — голову закладаєш! Хлопець позлішав:

— Ет, помовч про голову... У село не заходь. І до Оксани теж, Іди, пора!.. Тільки ж куди ти підеш?

— До Ступача! — і стиснув кулаки.

— Навіжений! — обурився Гарматюк.

— Який уже є.

— І що ти будеш з ним робити?

— Витрушу мерзенну душу!

— Хапайся за трохи розумнішу думку. Даєш слово честі, що не підеш до Ступача?

— Мушу дати, — похилив голову Данило. Гарматюк обняв його і тепер поцілував у щоку. Вірячи й не вірячи, Данило, заточуючись, пішов до татарського броду, в якому сторч головою зависли хати і лелеки на них. Біля берега озирнувся. Коло соняшників уже не було його друга.

XIX

Ніхто пе знає, де його доля: попереду, позаду чи збоку. Він вірив, що попереду — в роботі, в невсипущій роботі, в любові до землі, до колоса, до людини.

До цього страшного вечора він мав дуже багато любові: і до вірних дівочих очей, що чаїли в собі знаду і чари, і до сивої мудрості, в надбрів'ї якої сходилося два віки, і до материнства, що біля персів несе не білі вузлики, а наше майбутнє, і до того далекого орача, що під обрієм ішов за плугом, і до тієї жниці, що тримала на руках снопи і літо, і до тих лелек, які вдосвіта будили його або він будив їх.

Данило любив, як, вигинаючись, б'ючи на сполох, аж до самого неба половіли ниви, і мав радість, коли червень клав сивину на жито, а золотінь на пшеницю; він любив, коли вдосвіта липень клепав коси, коли серпень цілими днями тиховійне сіяв у рахманну землю зерно і надії, а вересень стишував напівсонну пісню джмеля; він любив, як літні вечори бриніли маківками, а осінні — тримали в підволохачених гніздах зорі; він любив пахощі свіжого хліба і золоту задуму соняшників; довірливий і вразливий, він бентежно прислухався до чийогось життя, і до плину води, що жебонить і грає у корінні, і до всієї своєї хліборобської сторони, що трималась на сивому житі і добрих спокійних орачах.

Ось і зараз заграла вода в корінні, але він не зрадів — здригнувся. Це все, що було його, — вже не його, і вже не господарем він іде по своїй землі, а сполоханою тінню, яку лякає спів води в корінні і сплеск весла в татарському броді. Гей, броде татарський... Два береги, два місяці тут, а життя одне, та й те неповне...

Велика образа, великий біль і перша втома духу скволили його тіло, роз'ятрили серце, тьмарили мозок. От і ввірвалась у твою молодість туга осені, і не викинеш її, і не спекаєшся її.

Жаль було себе, жаль було ділечка і задумів своїх, жаль було світа всього, па який ще й надивитись не встиг. Знав тільки одно: за цей світ, за рідну землю зумів би достойно вмерти. І на полі бою він був би косарем. Так чому ж Ступач робить його ворогом? Оте копито, що звикло вбивати свої примітиви в голови та цвяхи у вітряки? Будь-що-будь, а він повік не стане глиною в таких руках... Як же не станеш, коли тебе вирвали з землі, мов стеблину з лану, що тільки-тільки почав красуватися.

Скошеними від болю очима, очима прощання він поглянув на татарський брід, де горбкувата вода бавилась у піжмурки із місячним промінням, на долину, за якою імлилося болото. Ось туди йому, певне, мандрувати: якщо и буде погоня, навряд чи хто зважиться поткнутися в це гибле місце. А може, й справді треба було не господарем, а потакачем тихо сидіти в своєму дуплі й усе робити з чужого голосу й наказу, хоч би яким він був. Ні, він не завинив ні перед людьми, ні перед державою. Оце тільки й може бути його виправданням. Але як мало цього Ступачу, котрий забув, що минули часи колінкування. Що ж у тобі, Ступаче? Ложка підлості, ложка догідливості й відро шанолюбства! Так невже ця суміш має нести комусь загибель?

Завія думок. Темна завія думок. Данило борсався в ній і виборсатися не міг, він ішов із нею, із болями і скалками холоднечі й остраху. А над ним, на блакитній оболоні неба, висяював місяць і срібними вервечками підтягував до себе й погойдував обезлюднілу землю та її тіні, погойдував, як і тоді, коли Данило, падаючи від утоми, повертався з матір'ю додому. Тоді місяць сідав на плече матері, де погойдувався серп, тоді руки матері віяли доспілим житом і материнкою, а на її устах лежав удовиний смуток.

— Утомилась дитина? Ось ми зараз додому прийдемо, вечерю зготуємо... — На хвилину повернувся до свого дитинства, до материної руки, побачив її плече, на яке сідав місяць, почув її пісню, в якій жив собі журавель та журавка...

Неждано за соняшниками, де стояв ячмінь, Данило почув шаржакання коси, і це пе порадувало — сполохало його. А він так любив косовицю й косарів. Коли бачив білий косарський ключ, йому завжди здавалося: він виходив із лона самої історії.

Данило зупинився, прислухався.