Чотири броди - Стельмах Михайло

Я не помішав, І вообче?

У Данила біля уст зморшками вибилась огида.

— Що тобі? Якийсь папірець на торг?

Стьопочка заграв млинками вій, підійшов ближче до столу.

— Та ні. Який тепер улітку торг? То осінь своє візьме. Характеристичку мені справну треба, бо вже, по суті, поволеньки перебрався на службу в район.

Бондаренко насупився:

— Поки я буду головою, для тебе пером не поведу.

Стьопочка не дуже збентежився відповіддю, а діловито розстебнув внутрішню кишеню піджака, вийняв спочатку англійську шпильку, а потім згорнутий учетверо аркуш паперу:

— Тоді, може, підпишете? Я сам написав, не перебільшуючи та й не применшуючи своєї ролі й заслуг.

— І цю підпиту, і по дам!

Тільки тепер молодий Магазаник найоржився і мимоволі стиспуо ісулаки.

— Інтересне виходить кіно. Це ж по якому праву, чого і як ви не дасте мені довідочки?

— Отак.

Стьсшочка позлішав, витягнувся, иигриза бризнула з очей і слова:

— Тепер, Даниле Максимовичу, дасте! Ще й зрадієте, що дасте, бо такий час!

— Ти всім гендлював, то не гендлюй часом: він ще помститься за себе.

— Це ми побачимо, кому він помститься! То ніяк не дасте?

— Ні!

— Тоді наше вам! — Навіть торкнувся рукою кашкета і позадкував до порога. — Ви ще не раз згадаєте цю годину! Я вирву собі свій завтрашній день, та не знаю, де опиниться ваше завтра! — І Стьопочка хряпнув дверима.

Данило зиркнув на старого:

— Бачили такого виривача? І як цього тхора могла полюбити Катруся?

Сгарий похитав головою:

— Любов спочатку любить, а роздивляється пізніш. Ти ж куди?

— До жита, до пшениці, до зірок, до вітряка.

— Ех і доля в тебе...

— Нічого, діду. Нашу долю, хоч і нелегко їй, Ступач не заб'в цвяхами!

XVII

На синіх долонях вечора темним смутком горбатився старий вітряк і в благанні простягав завмерлі руки чи то до неба, чи то до людей: звикши до драпі, до гурту, він німотно карався без них, і тихі сльози скапували з його крил, що вбрали в себе дух борошна, дух степу, материнки, усіх чотирьох бродів і чотирьох вітрів. Скільки приходило і скільки відходило людей од цих крил?! А як славяо під ними підіймались і вихрили пшеничні коси Мирослави!

Згадавши той вечір з вечорів і ті коси, що назбирували ще раннє місячне проміння, і вологі з довірою, з тривогою й очікуваииям очі, і того джмеля, що забринів їм на довгі роки, Данило нодобрішав і від крил пішов до висячого ганку вітряка. Ось він: зараз вивільнить зацвяховаці двері, скине гальма, засипле кіш і хоч на якусь часину стане мельником — добре, що знав й любить усі ті роботи, які починаються з зерна й закінчуються зерном. Напевне, йому для душі треба було стати мельником. Та, окрім своєї душі, в обов'язок перед людьми, перед землею і перед тим, що зветься часом.

На східцях ганку темніло кілька мішків: видно, привезли хлібороби зерно, покружляли біля мовчазного вітряка та й у надії, що розум переважить дурість, залишили свою працю на скрипучих, із слідами ніг східцях. Ще, здається, так недавно по цих східцях він, малий, підіймався з матір'ю, яка несла на плечах свою вдовину ношу. Із сонцем на плечі змалювати б її. Із сонцем, а не з вдовиною ношею... Був собі журавель та журавка... І не стало їх. А тобі дісталася інша ноша. Тільки б не зігнутися, не впасти під нею.

Неждано біля самих дверей вітряка щось заворушилось, а потім звелася постать людини, і по-старечому заскрипіло, на щось поскаржилось дерево ганку.

— Миколо Костянтиновичу, це ви? — вражено знизу запитав Данило.

— А хто ж іще може тут човпіти? — журбою поскрипує голос старого мірошника. — Оце на ганку серед мішків і ночувати зібрався.

— Чому ж не вдома?

— Треба ж комусь бути і тут — біля хліба, біля людської праці. Та й не можу я без вітряка, ніяк не можу — він мені в усіх снах шугає крилами. Я, чусш, навіть раю пе хочу без вітряка.

— Ой дядьку Миколо! — Данило вибіг на ганок, навхрест обняв старого, і той притулився до нього, німотно прохаючи захисту. — Міцно ж забив двері Ступач?

— Та ні, — мельник навпомацки відшукав долонею оті гніздечка, які пробили цвяхи, — бо дерево крихке, старе, як мої кісточки, потягнеш до себе — то й повискакує залізо.

— А ви вже торгали двері? — посміхнувся Данило.

— Потроху торгав, а крепко — сумнівався, бо нема в руках влади, — уже лукавить мірошяик і скоса поглядає на Данила.

— Хитруєте чи підсміюєтесь?

— Та ні, більше журюся, — зітхнув старий. — Давно ніхто не гримав на мене, поважаючи мою працю й старість. А сьогодні Ступач котив на мене і громи, і блискавки, і все страхав, що я відриваю від праці робочі руки. Чи ж знає невіглас, скільки він, коли зупиниться вітряк, озлобить рук на жорнах? Як не має людина чим думати, то думає сідалом, заздрістю та злобою.

Слухаючи мельника, Данило втиснув пальці обох рук у щілину між обшивкою і дверима, потягнув їх до себе раз і вдруїе;

шорстке дерево вп'ялось у тіло, вигнулось, відскочило від обшивки, і в темені вітряка забовванів старезний король.

— Ось і маємо радість чи параграф, — знову зітхнув мельник. — Життя! Так що тепер: постоїмо перед порогом чи підемо до крил?

— До крил!..

І от у щем і невпокій приходить радість чи подоба її: поволеньки, ще вірячи й не вірячи собі, заскрипіли крила, заскрипів король, задзвеніло зерно на стінах ковша і зашелестів несмілий теплий струмочок борошна, на якому тримається хліборобська доля. Мельник підставив під нього руку й сам собі сказав:

— Життя!

"Таки життя, яке воно не є", — в думці відповів йому Данило.

Та не встиг мірошник ще взятися за дерев'яну згрібачку, як знизу, на східцях ганку, швидко загупали чиїсь нетерплячі крокм й незабаром на синім отворі дверей чорним хрестом розіп'явся захеканий Ступач. Певне, від обурення на ньому ворушились торбннп галіфе. Відхекавшись, він витріщився на мельника:

— Діду, як ви посміли? Під суд захотілося? Хто дозволив пускати вітряк? Хто?! Чого мовчите!

— А коли я не хочу говорити з тобою? — несподівано відрізав сумирний мірошник. — Бо що ти мені і людям? Ти вже скоро не тільки з людьми, а й з богом будеш позиватися { все, навіть йемлю, на безплідність зведеш.

Ступач отетерів, і навіть у сутінках було видно, як осінньою водою гусли його очі. А Данило раптом почув у вітряку жалісивгудіння бджоли. Чи то заблукала вона сюди, чи, відробивши своє, забилася на останній спочинок.

— Діду, іще раз питаю: хто дозволив тобі молоти? — вже лиховісним сичанням запитав Ступач.

— Господар.

— Який господар, коли я наказав?!

— Це я дозволив, — спокійно обізвався від коша Данило і почав сходити вниз.

— Ти?! — Ступач на мить оторопів. — Для чого?

— Щоб декому нагадати: вітряк має крила, людина — теж.

— Знову за своє? — трохи притих Ступач. — Залізти б рукою в твою душу.

— Залазити в чиюсь душу — це таке ж злодійство, як залазити в чужу комору.

— Тобі ще мало було в районі?! Тебе ще мало вчили розуму за ці дні?

— Щось я не помітив розуму в одного із своїх навчителів.

— Так скоро помітиш! — скипів Ступач. — Досить уже панькатись із тобою, бо ти надто зарвався. В печінках сидять твої підозрілі дії!

— Орати, сіяти, жати — це підозрілі дії?! — не витримав тону Данило, безрозсудство прорвалось у його слово, і він, як ножем полоснув по живому: — А як зрозуміти дії декого, хто їсть наш хліб-сіль і толочить наші душі?

У Ступача затремтіли губи й важке підборіддя.

— Конкретно: це про мене?!

— Вгадали.

— Чим я толочу їх? Чим?!

— Своєю абсурдною підозріливістю і примітивізмом виконавця. Землі виконавця мало. Селянинові — забагато.

— Он як!.. — на якусь мить розгубився Ступач, зиркнув на мельника, потім на Данила. — Вийдемо звідси.

Киплячи обоє, вони вийшли з вітряка, і синя чаша вечірнього степу облягла їх пахощами літа і шуганням крил. Чи це крила вітряка, чи недосяжні пташині крила, що пролітають над нашим віком? Помовчати б у цю тиху годину, подумати б про життя.

— То я, по-твоєму, лише виконавець? — клекочучи від обурення, запитав Ступач.

Ну, щоб на цю хвилю прикусити, проковнути язика чи якось схитрувати у слові! Та ба, ніякої тобі хитрості, обережності.

— Не просто примітивіст, а ще й гірше, — Бондаренко поверх Ступача глянув на край світу, що саме з-під землі видобував першу скибку місяця.

— Ще й гірше?! "Ось коли ворог обізвався". Який я ще маю злочин? — запитав ніби глумливо, хоча весь аж тіпався від злості.

— Один з найбільших: ви своєю підозрою четвертуєте віру в людину. Ще в перші дні революції великий поет сказав, що вій хоче слухати музику революції. А ви все думаєте не про життя, не про музику, а про подзвіння над людиною.

— Йому ще віри й музики захотілося в такий час! — їв грудях Ступача забракло повітря. — Оце ти, враже, і скажеш на своєму суді! — видихнув задуху.

— Навіть на страшному.

— А він і буде страшним! — ошалівши, вигукнув Ступач погрозу. — Я тебе, розумнику, нагодую кров'ю!

— Хлібом, хлібом треба годувати людей, бузувіре! — обернувся Данило й навмання пішов у луги.

Ступач схаменувся: "Що я сказав? Що?! Невже це осліплення розуму?.. А коли не ворог він? Але чого так багато папірців на нього і чого він сам такий? Певне, й дідько не розбереться в цій круговерті".

І в цей час хтось обережненько торкнувся його рукава.

— Стьопочка?!

— Еге ж, Прокопе Івановичу, це я. За вами прийшла машина з району, то я й мотнувся шукати вас... От чули, що Бондаренки сказав у вічі! А знали б, яке позаочі говорить! І найбільше, що ваша посада вища за ваш розум! Ох, як я боюся ситуації: коли не ви його, а він вас... А як я залишуся без вас?

— Стьопочко, ти набріхуєш на Бондаренка? — І Ступач схопив нашіптувача за груди.

— Отакої! — ображено похитав головою Стьопочка, ображено покліпав віями. — Він теж мене і улещав, і хапав за груди, коли я приходив по характеристику. Все хотів, щоб я подав голос проти вас.

— Це правда?

— А який Стьопочці інтерес говорити неправду? Проявляйте, Прокопе Івановичу, ініціативу сьогодні, бо хтось проявить її завтра, то й спізнитесь на свій поїзд.

Ступач здригнувся і, не прощаючись, швидко пішов до села.

— Оце так. Наче ошпарений півень побіг, — знизав плечима Стьопочка і задумався. — А чого він сам так пізно бродить, по лугах та полях? Це, про всякий випадок, теж треба взяти на заміточку, бо що буде, як не він Бондаренка, а Бондаренко його сколупне? І гарний чоловік, а все може бути...