Чотири броди - Стельмах Михайло

Яку новину привіз йому? Як довго він порається біля коней, як довго оббиває чоботи на порозі, як довго вовтузиться біля дверей. Що ж ти несеш, хитромудра бестіє?

Нарешті Магазаник з харчовою торбинкою в руці заходить до хаги, скидає смушкову шапку, з снігом кидає на лаву.

— Хурделить. — А погляд в нього якийсь чудний, розгублений. — Василина дома?

— Не тільки дізнався, а й бачив, — навіть зітхнув чогось.

— Не може бути! — в тривозі і надії округлив облисілі очі.

— Виходить, може, — скидає лісник задубілу свиту, бере її за комір, щоб обтрусити сніг, і тепер вона стає схожою на обезголовлену людину.

— Говори ж! Не тягни!

— Скажу, — повісив одежину на кілок, підійшов до шафи, налив у чарки горілки, одну подав Безбородьку. — Замерз, — і одразу перехилив литво.

— Говори ж, нарешті.

— А що говорити? Бачив я в своєму житті одну красуню біляву, — і знову зітхнув. — А це побачив чорняву. Справді, на вроду — як зоря у ясну погоду.

— Не звітрилась краса?

— Виходить, не звітрилась.

— До ж ти її побачив?

— У райнаросвіті. Прийшов до завідуючого, щоб він, мовляв, вивозив з моєї ділники дрова, а тут а якоюсь учителькою нагодилась твоя Ольга Сергіївна. Ольга! Вип'ємо за ЇЇ вроду... — І ще більше посмутнів.

Уже вечеряючи, Магазаник запитав:

— Скажи, Оникію, як ти зміг привернути до себе таку князівну чи королівну?

— Не князівну і не королівну, а вдовину дочку, — затарабанив пальцями по столу і потягнувся до кінви.

— Вдовівна! Княгиня Ольга! Не могла вона за тебе спроста вийти. Не могла! А в чари, особливо твої, не повірю.

— Які там чари, коли маю носище, мов постіл.

— Розкажи. Хоч пожуримось, що мав і ти в своїй сіті золоту рибку.

— Таки справді допомогла мені сіть війни, — перехилив чарку. — Влітку 1918 гуляла наша карна експедиція на Полтавщині, а як гуляла — ти сам знаєш. І от одного разу, коли я в своєму кабінеті переглядав карні справи, на поріг стала дівчина, та така дівчина, що навіть мої убивці при дверях без слова дали їй дорогу. Мимоволі підвівся і я з-за столу.

— Що вам, панночко?

— Брата мого заарештовано, — глянула такими очима, що не забуваються.

— Сідайте, панночко. Як прізвище вашого брата? — шукаю не так свої списки, як її очі.

— Іван Дорошенко!

— Іван Дорошенко!.. — похитав я головою. — І прізвище гарне, і хлопець він гарний, тільки бунтар, заколотник, — на чужу власність і землю зазіхпув. А п нас, панночко, влада не більшовиків, а ясновельможного гетьмана та хліборобів-демократів.

— Пособіть звільнити: його.

— Не можу, панночко. І хотів би, так не можу.

— Чому ж?

— Бо він уже не під моєю орудою, а під владою повітового старости.

— І що ж загрожує братові?

— Шибениця, панночко.

Вона розплакалась, а я очима нагнав своїх душогубців і почав її утішати. А потім було майже так, наче в якомусь романі чи опері: я влаштував їй побачення з братом і пообіцяв, що доб'юся його звільнення, коли вона вийде за мене. Поплакала панночка-вчителька і над братовою, і над своєю судьбою та й дала мені слово, зажадавши тільки одного: щоб я зразу ж покинув державву варту. Отак воно й буває у життєвій веремії.

— І що ж далі?

— А далі я не покинув державної варти, і Ольга відкинулась од мене, бо не могла її правдивість сусідити з убивством.

— Ох, і дурень ти! За таку красу я не тільки задрипану державну варту, а й велике князівство покинув би.

— Бо в тебе не було чи навіки заснув голос ідей! — одразу розізлився Безбородько. — Ти — лише виконавець у житті! Спалахнув і Магазаник:

— Аз твоїми ідеями тільки ходити до свиней, а не до людей.

XVI

За що вопо тільки робиться?.. Село, немов чуми, сторонилося Семена Магазаника, який тепер чорним вороном налітав зі своєю шомполівкою на людську безпомічність. Правда, це він старався лише при Ступачеві, коли той приїжджав робити рознос, а без Ступача і Магазаник притихав, ще й Стьопочпі наказував не дуже розшнуровувати варги, бо кожний час має свої ваги. Вже й так за ті виступи, яких вимагав од нього Ступач, люди перестають здоровкатися, а старий Ярослав Гримич при зустрічах самою їддю допитується, коли він устиг із простого чорта зі свічечкою перешерститися на підпомогача самому дзяблу?

Тоді жорнувате обличчя лісника відразу напухало кров'ю і гнівом:

— Не варнякайте, дідуі Ви знаєте, які тепер міжнародності й внутреності?!

— Де вже нам знати внутреності, коли ти в них заліз, як щур у борошно, — глузував старий. — Я знаю тільки одне: хто дияволу служить, той з чортом дружить. Ге ж, правду кажу?

— Це я служу дияволу?! — несамовитів Магазаник і хапався за шомполівку.

— І служиш, і служив! Не тільки сьогодні парша роз'їдав твою душу, — на щось натякав Гримич.

Від цього "щось" холонуло нутро лісника. Що ж знає про нього старий?

І знову його розтривожену пам'ять бичами молотили нашмаровані сірим солдатським милом петлі, а між небом і землею коливалися молоді, із вітром чуби. Цю минувшину не зітреш і теперішньою запопадливою пильністю.

А коли Гримич бачив Магазаника із Стьопочкою, то презирливо бурмотів:

— Який біс печений, такий і варений.

І дивно дивнеє: скільки Магазаник не ставав цапки на старого, однак не вкинув на нього жодного доноса, чим немало дивував Стьопочку.

— Ви ж чули, тату, що він галамагає про нас: який біс печений, такий і варений. То доки йому давати попуст? Чи не пора уговкати його, і вообче?..

Магазаник, зітхаючи, вбирав голову в плечі, виморщував на чолі глибокодумність.

— Не будемо підшукувати приключку на чиюсь старість, бо й так вона скоро відділиться від світу гробовими дошками. А от товаришу Ступачу треба допомогти: треба ще підпустити підшопоту про Данила.

— Мені ж у нього характеристику доведеться брати.

— Це одне одному не завадкь. Він уже, вважай, у мішку, тільки треба зав'язати...

— Зав'яжемо!..

Сьогодні передсвятковий день. Бондаренко ще зранку повіз себе в район на догани, бо вже не має того захисту, що мав, го й стружуть з вьото стружку ступачі. Шкода хлопця, але що поробиш?

— Коли ж приїде Данило? — зітхав в кабінеті голови мельник Микола Костянтинович, яквй прийшов посумувати до Ярослава Гримкча. Ще вдосвіта Ступач забив на цвяхи двері вітряка, і тепер мельник мав достогябелі нудного й непевного часу.

Старі сидять собі біля столу, прислухаються до вулиці, до вітру, що мінив та й мінив білі розкуйовджені хмари й погоду.

— То цвяхами забив двері? — журпо перепитує Гримич.

— Забив, як домовину. Гатить він цвяхи " дерево, а мені здається — мене цвяхує. Опустився на східці, посидів, та й уже не своїмж ногам почав, обходити вітряк. Підійшов до крил, а вони плачуть. Поки крутились — не бачив їхніх сліз.

— Отак і людина — зупини її працю, мимоволі заплаче.

— І звідки цей бісів ненависник узявся? І як він думав жити поміж людьми?

— Ось уже й літечко маєм, а внутрі холоднеча.

— Літа.

— І літа, і журба.

Мельник похитує головою, підводиться.

— Десь піду я собі до вітряка.

— Так він же зацвяхований.

— Хоч біля крил посиджу, хоч їхній скрип почую. А може, Данило ще вивільнить вітряк? Ти скажи йому.

— Скажу, як не доконає його Ступач.

— Не дай бог... Як тяжко на душі, коли крила мовчать, — журно каже мельник, безнадійно махає рукою й чоломкається в Ярославом, бо хтозна, що буде завтра. Щось воно не тев. І все одно треба йти до крил, які стільки напрацювалася аа свій вік і стали сизими від часу та иегоди.

На дзвіниці тривожно загув дзвін. То старий дзвонар Корній справляв подзвіння по чиїйсь душі. А Ступач і оо вітрякові справив подзвіння. То мав він серце чя замість нього ворушиться там жаба?

Залишившись на самоті, Ярослав Гримич дістав з-під лави вербовий кошик з пахучим купальським зіллям, понюхав його і почав розтрушувати по підлозі. Оці трави, чи їхній дух, чи та земля, де росли вони, навівають на нього різні думки, і їх стає стільки, що починають проситися вголос:

— От чого тільки не повигадує природа? І татарське зілля, і чебрець, і м'яту, і лисохвоста, і шелихвостів, і дурнів заодно.

Поринувши в думи, старий уже не помічає, як на лутку вікна спирається Василь Гарматюк, а за ним пряде вухами вірний кінь.

— Еге ж, і дурнів заодно. Але якось дурень у давнину не вмів ні читати, ні писати і відсиджувався на печі. А теперішній дурень, ох, як навчився і читати, і писати, і когось штовхати під бік чи під печінку. Це ж колись пришелепуватий кричав собі, як хотів, та ніхто й вухом не вів. А тепер він за крик має зарплату — раз, командировочні — два, добові — три, преміальні — п'ять. Піднявся дурень у ціні. От якби ліквідувати грамотність дурнів — і знову їх із посади на піч! Подумати;; яку б економію мала держава!

— Ви, діду, чогось не тримаєте на прив'язі слова, — сумно похитав головою Гарматюк.

— Коли ув'яжеш слово, ув'яжеш серце, — чотириногим станеш, — не поліз до кишені за відповіддю старий. — Ти до нашого Данила приїхав?

— Заскочив по дорозі. Як він?

— Погано йому, ой, погано стало, відколи виїхав з району товариш Мусульбас. Тепер Ступач нашому Данилу печінки переїдає.

— А він мовчить?

— Аби ж мовчав! Як вріже правду без недомовок, так не знаєш, під який грім попаде. Після цього Ступач має роботу — подавати сигнали. А в Данила одна робота — поле та ми, неперероблена стихія. Це ж отак Ступач говорить. Теоретик! Ти ще не вискочив у такі теоретики?

— Поки що ні. Де ж ваша Яринка?

— На лузі з громадільниками. Маємо не дівчину, а віхоть огню. Що то з неї буде, як ще зустріне любов? Василь одвів обличчя від старого.

— Діду, а що таке, по-вашому, дюбов?

— Любов — це той солодкий дар, з якого люди роблять гіркість.

— Оце сказали! — журно посміхнувся Гарматюк. — Передасте Данилові вітання. Та й будьте здорові! — пригнувшись, вискочив на коня, і той з копита взяв чвалом на дорогу.

А Гримич знову почав говорити сам із собою і про зілля, і про врем'я, а далі здійняв з стіни аж чорну від старості кобзу, провіг. підсушеною рукою по струнах і заграв свою улюблену:

Ой Морозе, Морозенку,

Ти славний козаче,

За тобою, Морозенку,

Вся Вкраїна плаче.

Він незчувся, як до кабінету ввійшов Данило й тихенько став біля дверей, слухаючи пісню. От і віджурилася вона, і на Данила глянули сумовиті очі. старого. Він поклав вироблену руку на струни.

— То як, сину, здіймали з тебе стружку?

— Стружку столяр здіймає, а мене по-плотницьки "обтесували".

— Ступач найбільше старався?

— Він.

— І вітряка згадував?

— І нітряка, і хлїб, і сіно, і слово.

— А хто ж йому загадав, що він удосвіта забив вітряка на гри цвяхи?

Давило відразу нозлішав.

— Таки забив?! Зараз же піду повириваю!

— Хіба тобі ще мало?

— Напевне, мало.

— Не доливай собі лиха.

І в цей час хтось обережненько-обережненько постукав У двері.

— Заходьте! — гукнув Данило.

На поріг, поштиво усміхаючись, став у святковому одязі Стьопочка Магазаник.

— Драстуйте вам.