Чотири броди - Стельмах Михайло
— І Магазаник поліз до кишені по записника.
"Хіба ж ти людина? Бузувір, та й більш нічого, — в який уже раз повторив у думці Данило. — Та не один мовчить, і гнеться перед тобою, і годить тобі, неначе лихій болячці. Ну, не всякий може собі наплювати в душу. Коли маєш скидати шапку, то скидай перед богами, та й то з власної охоти. Добре так думати, а вже твоя душа, напевне, шеретується на папірцях цього самодура". Безмірна туга налягла на чоловіка, він похилив голову і ніби поменшав.
— Вечір добрий, Данило Максимовичу! — тихенько від лугових верб проспівав дівочий голосок. — Чому в присілок не йдете? — Псрод цим з граблями за плечима зупинилася смаглолиця Катря Лебеденко, місяць тепло грав на її зіницях, на вогких довірливих устах і косі.
— Ще встигну, дівчино.
— Устигнете? А хтось когось чекає — дочекатися не може, — наспівне струмком жебонить дівочий голосок, та і в цьому наспіві вчувається смуток.
— Може, і тебе хтось не може дочекатись, — приязно, з невеселою усмішкою оглянув доладну постать, наче вихоплену з вечорової імли.
— Мене вже не чекає, — здригнулася дівчина, і місяць погас у її зіницях.
— Чому? — насторожився Данило. — Кажи — щось трапилось у тебе?
Катруся похнюпилась, махнула рукою, під навскісними стрілками бровенят залягла печаль:
— Ет, краще не треба.
— Чому ж не треба? Може, чимось пособлю.
— Тут, надійсь, запомочі ніде шукати, — тополькою затремтіла дівчина.
— Говори, Катре! — вже наказує Данило.
— Ви ж знаєте, цими днями трапилось лихо з моїм рідним дядьком, — болем і довіром глянула на нього.
— То й що з того?
— А Стьопочка після цього відразу й відкинувся од мене... Бо він оце в район вискочив... Думає ще й далі піти, то й говорить, що дружба зі мною йому на характеристику ляже.
— А на серце йому нічого не ляже? — врізалась лиха складка в міжбрів'я Данила.
— Про серце в характеристиці не пишуть, там тільки дані треба...
— Тоді, Катре, добре, що він зарання відкинувся од тебе. Не запаршивлений заєць, а справжній орел знайде свою Катрю. Але як ще прийде Стьопочка до тебе, жени його чим попало: дрючком, кочергою, качалкою, що під руку попадеї Ти ж у нас як зіронька, а він каплун недорікуватий, і вообче... — перекривив Стьопочку.
Катря з подивом і вдячністю глянула на голову.
— А ми каплуном Ступача прозвали.
— Ступача? І за що його так прозвали? — аж повеселішало чоловікові.
— За безугавний крик. Тільки ви, Даниле Максимовичу, не заїдайтеся з ним — недобрий він чоловік. Це такий, що злобу і в могилу забере. Не рубайте йому все з плеча, бо не з його, а з вашого плеча кровця потече. А ви дуже потрібні нам. Так усі кажуть у селі і бояться за вас.
— Спасибі, серденько, — обома руками притримав дівочу руку. — Як ти гарно місяцем підвела свої уста.
— Ой, таке й скажете, — Катря соромливо посміхнулась, потім стулила уста і, несучи в своїй чистій душі перші дівочі страждання, пішла в сріблясто-зеленаву синь вечора.
"Чом тобі не царівна?!" — подумав Данило і, минаючи копиці, почвалав у поля.
Над притомленим завороженим степом стояла така тиша, що було чути, як знизу дихає колос, а згори випадають роси і місячна обніж. З настою одволоженого полину і жита гніздами пробивався дух заспулої березки, в її медвяну піжність впліталася пряна гіркуватість глухих ланів.
Данило зупинився на гінній дорозі, де сходилась сивина жита і перша, тьмяна при місяці, золотінь пшениці, одірвав од колоса одвислу квітку березки. На долоні її скручене, в рожевій одяганці, тільце підпливло сльозами, і така невтішність була в кожній її складці, що знову подумалось про людське горе.
Заворушились кляті питання, кляті думки і болі; вони звідусіль лізли в голову, справляли там і похорони, і поминки. І вже очей і серця не тішив ні дитячий шепіт колоса, ні тихий зоряний пил, ні місячне марево. А воно сіялось і сіялось на срібно-димчасті поля, на далекі хати, присипляло людей, яким не спалося, заспокоювало землю, коли мучилась вона...
"Бач, він мене кров'ю нагодує, бо я не пригнув своєї душ" до його ніг", — побачив ненавистю начинені очі, і недобрі передчуття зворушились біля серця. Стиснути б його, одірвати рукою всі болі. Та не ті ткачі Їх ткали, ох, не ті!
У житах щось зашаруділо, і незабаром на дорогу викотився їжак. На його оброшених голках дробилися місячні скалки. На мить він зупинився біля людської тіні, засопів, принюхався, оббіг її і зник у пшеницях.
"Ти, їжаче, маєш сотні голок од гадюки, а як рятуватись людині од своєї напасті? Навіть коли трапиться зі мною лихо, про нього заговорять, озираючись на всі боки... Еге, а дід Корній не озирається". Спробував Ступач настрахати й діда, викликав його до сільради, поставив перед собою, а сам, сидячи, повів допит.
Старий слухав-слухав, хитав головою, а далі й сам заговорив, наче суддя:
"Чого ти, чуєпт, розсівся перед моїми літами, перед моїм смутком і сивиною? Хіба для цього тебе вчені вчили, а держава на посаді витримує? І де ти такої непоштивості до людей нахапався? Думаєш, усе починається з тебе, з твоєї недоумкуватості, яку ти хочеш поверх розуму поставити? З недоумкуватістю та непоштивістю можна Йти не до людини, а в свинушник. Що? не подобається моє слово? А кому ж твоє, залякуванням начинене, подобається? І чому воно оплачується нашими грішми і сльозами? Але це до недалекої пори, до недалекого часу..."
Згадав про це Данило і охопив голову руками.
На розтоці, де закінчувалися землі його села, зачорнів старий хрест, поставлений ще в двадцятому році, коли тиф перетягував людське життя на кладовище. І зразу ж у долині за хрестом тихо-тихо жебоніла-завмирала степова криничка, її теж у двадцятому році, зразу після бою, викопав партизан Михайло Чигирин. Скільки про його відчайдушність було складено билиць і небилиць, навіть таких, що він знався з нечистою силою і тому був заворожений від кулі та шаблі.
Веселоокий Чигирин не дуже й журився такими вигадками, а коли його страхопуди питали про це, він, похитуючи головою, насочувався таємничістю і лише коли-не-коли ніби знехотя кидав:
— На нечистих можна і нечистого випускати, щоб свій свого боявся...
Добувши живого ключа, Михайло Чигирин почекав, поки перечиститься вода, набрав її у брезентове відро, підхопив його списом, скочив на коня і гордовито поїхав полями до вітряка, де після шалу битви під крилами спочивали його побратими...
Тепер постарілий Чигирин справно головує в сусідньому селі, інколи, хитро примруживши око, ганить Данила за непотрібний запал і прямолінійність, бо ж деколи треба пожаліти розумного лоба, щоб не відповідало дурне нижчеспиння.
Це повчання так гарно виходило в нього, що Данило, забувши свої прикрості, починав розпогоджуватись чи й сміятися, і вони разом їхали в поле або до партизанської кринички, за якою тепер потроху доглядає дід Корній. Він задернив її, викохав над нею плакучу вербу, а біля неї приладнав на двох стовпчиках ослона, по боках якого вниз головами звисали дерев'яні черпаки. Відрадно було старому дивитись, як б'ється серце ключа, як нерівно дихав вся криничка і наспівно перечищає води. Тоді приходили на пам'ять різні роки, навіть такі, що були чи й не були, і гори Болгарії, на яких він підтікав кров'ю, і його Меланка, що відійшла від нього.
"Життя..."
Данило підійшов до забутого хреста. Давно вже на ньому нічого не було, окрім сірих печаток лишайників. А тепер тут він помітив рушника з вишитими голубами. Чия змучена душа принесла його на перехрестя глухих доріг?..
— Не спиться, сину? — обізвався позаду глухий, із тютюновим хрипом і з задавненою простудою голос. Од партизанської іфнппчкп до нього, похитуючись од ваги років, підійшов дід Корній. Він подав голові обплетену жилами і до блиску протерту чепігами та мотуззям дзвонів руку.
— Не спиться, — вклонився старому. Дід Корній одним смутком глянув на рушника, потім на Данила.
— Звідки ж, дитино, така зловісність упала на нас? Ти не думав над цим? Чи за планами заготівель, виконання і перевиконання не було часу думати?
— Ох думав, діду, вже думки й голови не тримаються.
— А хтось, певне, не дуже боліючи і думаючи, вхопився за чорні папірці, за крик, за мітлу залізну й заробляє на цьому видвиженіє. А дурість на видвиженії наробить нам достогибелі лиха: одних людей причавить, других поверне до бога, третіх — до злоби, розумним пригасить розум, і вони замовкнуть у журбі, а нахабним примножить нахабства, і вони підуть красуватись, як мухомори. То чи ж прийде, сину, через таку скруту справжня мудрість до нас?
— Неодмінно прийде, діду Корнію, неодмінної Інакше не може бути, — з вірою і мукою глянув на старого... — От побачите! Дід сумно похитав головою.
— Може, й так, може, й так, вам, молодим, видніше. Це мені і Михайло Чигирин казав. А я, чуєш, уже духом надломився — людина єсмь, стара людина. Думаю і журюся: чого ж те добро має йти по наших смутках?
І на це Данило нічого не зміг відповісти. Мимоволі потягнувся до старого, обняв його і, боячись зрадливої сльози, швидко пішов до своєї Мирослави.
А старий ще довго, похитуючи головою, дивився йому вслід, потім глянув на рушника, перехрестився на голуби кохання та й почав думати і про житейське, і про те, що вже зазирнуло йому в притомлені мудрі очі, кликало в останню дорогу.
"І напрацювались, і надзвонились ви на віку, — поглянув на свої роками підсушені долоні. — Час, щоб і над вами хтось задзвонив. Тільки хто? Не всякий тобі розуміє тужливу душу дзвонів. Чи не пора сходити до вербівського дзвонаря? Напевне пора...
Далекі світи, і зорі, і місяць, і рухливі поля, і луки з копичками сіна, і дзвіниця підступили до старого; прислухаючись до нерівного подиху землі, у думах, у тривогах, у гірких сподіваннях поволі пішов верстати свою останню путь дід Корній.
Ось він вузенькою стежиною увійшов у безгоміння червоних пшениць, стебла яких тримали на собі і вбирали в себе імлавість петрівчаиського сну. До старого звідусіль потяглися золоті сережки одволоженого колоса, потяглася і дрімота, і в тіло поволіповолі почала всотуватись пряжа далеких-далеких років. Аж оглянувся довкола, чи не побачить їх. Та побачив тільки тіні, що крадькома переходили з поля на поле.
Хіба ж не цими полями жнив'яної пори він повертався додому зі своєю проворною чорнобривою дружиною, на руках якої то плакав, то агукав, то спокійним снопиком засинав біленький вузлик? І тоді не треба йому було ні маминих грудей, ні маминої колискової, бо її шепотіло колосся, шепотів білочубий сон, шепотіли чотири броди, і припнуті, і неприпнуті човни на них, і верби над ними.
— Ти тільки поглянь, як воно спить! — щасливо оберталась до нього дружина, і вони обоє нахилялись над сном дитини.
— Гарний буде орач, як знайдеться для нього земелька.
