Чотири броди - Стельмах Михайло

Шестеро, немов сонцем перекупаних, красенів-орачів народила йому дружина то в полях, то в лузі біля бродів, то в хаті, у вікна якої завжди заглядали чи соняшники, чи сонце. Війни переполовинили їхніх синів, а журба забрала дружину на цвинтар, і найбільшою втіхою стали на старість йому дзвони та онуки. Добре, що хоч у них, поки малі, менше клопоту, аніж у синів. І чи то далекі роки, чи колос, чи хата обізвалися йому:

Ой колишу колисочку,

Ой колишу колисочку

Яворову,

Щоб у ній росла,

Щоб у аій росла

Дитина здорова.

Він простягнув руку над полем так, неначе в ній було зерно, і сказав далині: "Ростіть, діти, здорові, ростіть гарні, ростіть працьовиті й добрі".

Ниви вбирали в себе тиху мову старого, як вбирали колись його посів, і вбирали посів місяця, і голос перепілки, що комусь радила заснути на ніч, а йому назавше. Та хіба це страшно, коли ти чесно звікував свій вік?

Хлібами старий вийшов до татарського броду, що спав і не спав під сплески хвилі і риби. Отут колись ординці гнали ясир до Криму та й до одного загинули від війська Івана Сірка, як має гинути все жорстоке у світі. І досі в негоду стогнуть оці береги, бо тяжкий час ходив по них і втиснув свої сліди у пам'яті землі.

Од татарського броду Корній добріз до дівочого, де на лузі чи то стояли, чи то потроху ворушились ошатні копиці сіна. А на плесі, немов діди, сивіли й шш.шш за течією віхті туману. Ось у цьому броді під новий рік він перестрів свою долго — свою Меланку, що поверталася від рідні з присілка. З несподіванки вона скрикнула, потім засміялась, наче срібло розсипала на підсинене срібло снігів.

— Ти чого смієшся? — не знайшов кращого спитати, а в душі щось тенькнуло і зупинилося.

— Бо тебе побачила, — такою посмішкою окинула його, ніби весна стала поруч із нею.

— Такий я гарний тобі?

— Як місяць молодий.

— Умієш ти сказати, — забурмотів розгублено і взяв її за ручата, вони здригнулись, шарпнулись, а далі притихли в довірі, в чеканні.

— Замерзли?

— Замерзли, Корнію.

— Тоді я шапкою погрію їх, — скинув свого високу бирку. Дівчина почала віднікуватись, та він втиснув її руки в шапку і пішов кригою до берега. А в березі, біля засніжених вербичок,

Меланка так славно заспівала йому:

Ой учора ізвечора

Пасла Меланка два качора.

Ой пасла, пасла — загубила,

Пішла шукати — заблудила.

Ой вийшла у чистеє поле,

А в полі Корній плужком оре.

Ой оре він, оре ще й сів,

А за ним рілля зеленів...

Наорався і насіявся він за свій вік. І чорніла, і зеленіла, і сивіла перед ним і за ним рілля, а тепер уже й він посивів, як довгий вік. То й пора прощатися зі світом. І очима прощання подивився на ті старі верби, що були вербичками, коли біля них стояла його Меланка.

"Спать підем, спать підем..."

З шелестом ниви, з шелестом старих верб, зі співом перепілки він дійшов до села і попрямував до дзвіниці, в якій і тепер дрімали і святкові, і скорботні голоси його дзвонів. Корній відчинив двері дзвіниці, і враз така слабість охопила його, що мусив, тримаючись їа. варцаби, опуститися на східці. Невже оце прийшло воно?

Місяць падав йому па сиву голову і випадав з очей, в леваді озивався деркач, а над головою не дзвеніли, а шелестіли дзвони, та все одно їхні голоси почали заходити в тіло, і все воно озвалось гудінням. Тоді скоріше, скоріше до внуків, бо й попрощатися не поспееш..

Утомлений, спітнілий, він ледве дочапав до свого двору, а з двору до садочка, де, розкидавшись, спали білочубі внучата, як колись спали його сини. Надивившись на те, що звалося життям, він нахилився до дітей, торкнувся до них устами, а дзвони, що затоплювали тіло, почали підіймати його вгору. Він випростався, рукою, паче землю, поблагословив онуків:

— Ростіть, діти, здорові, ростіть гарні, ростіть красиві й добрі. Прокинулась його . наймолодша невістка, що мала спокійну, дрімливу красу, глянула на батька, скрикнула:

— Ой таточку, що з вами?! — Дрімливість звітрилась з її обличчя, продовгуватих очей і довгих вій, а руки хрестом лягли на груди.

— Нічого, нічого. Не тривожся, донечко. Це вже моя непевна година за деревами стоїть, — і оглянувся, ніби міг її побачити. — Не буди дітей. Може, до ранку перебуду біля них...

Та дзвони, що були в ньому, зойкнули і почали згортати крила...

VIII

За татарським бродом молода ніч темнила і висвічувала присілок. Уткнувшись у тепло пагорбів і долинки, він спросоння погойдував підсинені оселі, чорні тополі і сизі од старості журавлі. Біля присілка білояра пшениця була молода і вища, а горді соняшники стояли, як слов'янські вої, — щитами па схід. У плесі ворушились затонулі тіні хат, на них сторч головою дрімали підгонисті лелеки. Десь у густих тінях саду воркували молодята — любов, як і злочин, шукає темноти.

У Шляхових скрадливо скрипнула хвіртка, насмішкувато обізвався дівочий голос, і у відповідь йому бадьоро пролунав надтріснутий тенорець:

— Наше вам! І ти — того, усякої обмови на мене не слухай... Стьопочка не підведе — Стьопочка усю культуру понімає... — Показавши руками, шиєю і поглядом, як він розуміє всю культуру, Стьопочка хвацько вискочив па велосипед, для форсу дзенькнув дзвоником і гордовито виїхав на вулицю.

Побачивши Данила, він спочатку по-заячи пригнувся біля руля, скособочив погляд, а потім підняв руку і покивав нею і головою у стилі начальника своєї контори:

— Наше вам, Даниле Максимовичу! І хоч як невесело було Бондаренкові, та він зупинив недалекого, але спритнуватого жовтодзьоба:

— Ти, Стьопочко, не заблудився часом?

— Я? Хі-хі... А чого мені? Вроді дороги не знаю, — опустив одну ногу на землю, розвів по боках чижикувато-хитренькі очі.

— Ти ж наче топтав стежку до Катерини Лебеденко. Стьопочка через плече обережно зирнув на хвіртку Шляхових, приклав палець до вуст і перейшов на шепіт:

— Бачите, з Катериною, теє, неув'язочка вийшла. Вона, Даниле Максимовичу, конешно, з якого боку не подивись — дівчина, і на рівні щодо симпатичності, і прочее. Але самі, як ділове керівництво, розумієте: вона може кинути тінь на анкетку. А на даному етапі анкетка — неабияке діло для мене, бо Стьопочка ідейним стає.

— Уже прикинув, значить! — недобре подивився на округле, —насочене награним оптимізмом обличчя Стьопочки. "Цей гноєвоз найсвятішу ідею забруднить. І чим тільки міг він Каїрі закрутити голову — ні виду, ні стиду!"

— Ви не сумнівайтесь, я правильно прикинув, — довірливо заспокоює Стьопочка.

— Тоді не буду сумніватися, — примружився Данило. — ІІу, а Шляхові, думаєш, не кинуть на твою анкетку тінь?

— Ні, тут усе перевіреної — бадьоро, з чийогось голосу проспівав Стьопочка.

— Може, й так, а може, й ні. А ти часом не чув, як Шляхових по-вуличному звуть-величають?

— По вуличному? Цар! Абощо? — В Стьопочки від якоїсь думки з обличчя враз зіскочила хитруватість, воно стало розгубленим. — Абощо? — вже злякано повторив.

— Та нічого, взагалі. Але пішла чутка, що це пов'язане з династією Романових.

— Невже є такий слушок? — причмелено запитав Стьопочка і вже з недовірою і острахом зирнув на хвіртку та й проволік трохи далі од неї велосипед.

— Гляди, а то ще в царенки вскочиш, порадуєш увесь закордон. Йому таких кандидатів тільки подавай.

Стьопочка скривився, поліз рукою до потилиці, а Данило не витримав — розреготався.

— Я так і анав, що ви жартуєте, — ожив, догідливе хіхікнув Стьопочка. — Натає вам! — і поїхав до татарського броду, роздумуючи, як і чим укусити просмішника. О, на самоті Стьопочка так міг відповісти своїм напасникам, що їм і не снилося. Та й почерк у Стьопочки на щось пригодиться: жизнь на даному етапі — це боротьба, а не дурні насмішечки. Стьопочка гордо нажабився, губи його від злості витягнулись і потоншали.

На подвір'ї Мирослави дрімають стіжки сіна. Біля перелазу з чорних черешень одвисали важкі краплини ,роси, і земля озивалась на їхній перестук. Скрипнули двері, на порозі застигла гнучка дівоча постать з косами русалки.

— Данилку, чого так пізно? — ображено і радісно прошепотіла вона, погойдуючись на порозі, за нею погойдувались розплетені коси.

— Ніби скучила?

— Безсовісний, — відкопилила вуста, обернула голову до лутки дверей.

— Справді безсовісний?

— Скучила за тобою, так скучила, — з довірою потягнулась до нього.

І чи то від пережитого за щ дні, чи від чогось іншого — до грудей Данила підкотилася така хвиля вдячності до дівчини, до її віри і любові, що аж защеміло під повіками... Невже не розуміє, що тінь уже лягає чи й лягла на їхню любов... Чим воно тільки закінчиться?.. І дивився на свою дівчину, як на світанкову зорю, а далі, немов шукаючи захисту, так пригорнув її, що Мирослава перелякалась:

— Данилку, рідний, що з тобою? Так перед смертю обіймають... Ой, що я, дурна, сказала? Налякав ти мене.

Він задумано подивився в нічну далечінь і насилу стримав зітхання.

— Не говори про це, бо ніхто тепер не знає, що воно робиться!

— Хтось, може, й знає, але хто? Ти вечеряв? — заспокійливо поклала йому голову на груди, а він вплів руку в її коси.

— Вечеряв з косарями.

— І знову галушки?

— Галушки.

Вони зайшли до хати, її долівка димілась місячною курявою. Данило легко підняв дівчину на руки, бережно поклав на ліжко, застелене паеманистим рядном, і схилився над нею.

— Як добре, коли ти в, такий дужий, такий славний, — посміхнулась і зітхнула Мирослава, і зітхпулп її вузькуваті грудп. Він торкнувся до них рукою. А в цей час почулося гудіння машини. Чого воно так насторожило його? Гудіння наростало, у вікна вдарило світло, і перехрестя рам, переломлюючись, злякано шугнуло на стінах і столі. Данило скочив з ліжка.

— Ти чого занепокоївся? — здивувалась Мирослава.

— Нічого, нічого, — тупо глянув на вікна, що деренчали від двигтіння машини. "Зупиниться чи ні? Пішла далі. Що це зі мною?" Він знову схилявся над Мирославою, зазирнув у її напівприплющені очі. — Як добре, що й ти е на світі. Найкраща!

— Так уже й найкраща?! — Від щастя у неї пробились ті низенькі звуки, які завжди нагадували таємничість материнства і так хвилювали його. — Тільки без цього! — відкинула парубочу руку.

— Можна й без цього, — пробурмотів, пригортаючи її до себе ї задихаючись од пахощів її кіс. — Чим вони пахнуть у тебе?

— Степом, любий.

— Євшан-зіллям теж?

— Напевне. А в тебе чуб — столочене жито.

— Аби тільки столочений чуб...

— Засни трохи.

Він поклав руку на її перса, і вона не відкинула її, а знов повторила:

— Засни, любий.