Чотири броди - Стельмах Михайло

— Ось хто мені характеристику дасть? Я вже думав ударити чолом Бабенку.

— Не поклоняйся постолу, коли можна вклонитися чоботу. — Якщо вийде по-твоєму, скажеш Мирославі, що в нас доволі є картоплі, бо дуже вона марна, ніяк не може відійти після наук, — і засміявся, а потім посмутнів: навряд чи виклепавться щось у чада, бо до голови його не прив'язав бог розуму.

З лісів Стьопочка вийшов у просторінь притихлих полів, у безмір'я похиленого колоса, що чекає не дочекається женців і косарів. Опереджагочи їх, над нивами зависла гаряча південна суховійність, сушачи стебло й колос.

"Ох і гарний та чистий хліб навколо! — здивувався Стьопочка, котрий не дуже придивлявся до колгоспних нив. — Це теж частка Бондаренка. Який лишень тепер ти сам матимеш хліб?!" — подумав зі злістю й одразу ж прояснів: поперед нього між пшеницями тихо йшла Мирослава.

Справді, вона була топоитка, мов горстка матірки, бо ;к мотається в тих полях од зорі іі до зорі, а потім ще й над книжками чманіє.

Стьопочка наздогнав дівчину, вопа обернулась па його кроки, і на обличчі її він побачив печаль стспопої юги, що висушує стебло, зорію чи й душу. І навіть пролазлиному Стьопочці стало нс по собі сід тієї печалі, що черкнула його, і uauin, у Стьопочья іюгадано прокинулося співчуття. Bin скипун картуза, вклонився Мирославі.

— Чого тобі, Стьопочко? — зітханням і журбою запитала вопа.

— У мепс, Мирославе Григорівно, аж душа заболіла, коли я почуп про таке...

— У тебе і душа заболіла? — перепитала неживим голосом, а сама вдивлялась в степи, мов щось вичитувала в них.

— Еге ж, Мирославе Григорівно, дуже заболіла, бо я знаю, що тепер може бути.

— Що ж тепер може бути? — мерзлякувато повела утлими плечима, на яких гойднулася хвиля місячного волосся.

— Як що?! — здивувався Стьопочка. — Хіба ж ви нічого це прикидали собі в голові?

— Ні, не прикидала.

— Так от, зараз почнуться шепоти, розмови, а потім що й оргвисновки будуть. Матимете пам'ятного. Це я достеменно знаю.

— Оргвисновки? Які?

— Мені по хочеться про це казати.

— Тоді не кажи, — Мирослава обернулася і, погойдуючи етап і погойдуючи коси, пішла у жита, що одразу зімкнулися за пою.

Стьопочка обігнав дівчину, став насупроти неї.

— Не втікайте, Мирославе Григорівно, бо вже, певпо, нікуди пе втечете від своєї долі.

— І від оргвисновків? — хоч трохи щось ікивого, в'їдливого пробилося їй в голосі.

— Це вже як поведетеся. Скажете одразу, що вирвали його з серця, то, може, й минеться.

— Ти, Стьопочко, сказав би так?

— Неодмінно! — аж скрикпув Стьопочка. — А як жо інакше, коли він ворог!

Юга в очах Мирослави стала темнішою:

— Виходить, він ворог, а ти друг?

Стьопочка відчув у голосі Мирослави зневагу до себе і відрізав:

— Не виходить, а вже вийшло! Ви, певне, за переживаннями ще не все зважили на вазі.

— Дай мені, Стьопочко, спокій. Важ, коли маєш що важити па своїй вагівіпіці, тільки не лізь із нею в чиюсь душу.

— Я, Мирославе Григорівно, шануючи вас, люблячи вас!

— Навіть люблячи? — гірко здригнулись дві риски навколо пересохлих уст.

"От у Катерний вуста завжди вогкі".

— А таки люблячії! — заквапився Сті.опочка. — Я люблю що з того дпя, як уперше побачив вас. Пам'ятаєте вечір, коли зустрівся з вами? Ви тоді пасмішочкою нагнали мене, та все одпо я ніколи вас не забував!

— І Катерину Лсбедонко, і Марію Шляхову тож ніколи не забував?

— Так то ж не любощі, а флірт! — скрикнув Стьопочка. — От щоб повірили мені, я й прийшов у цю важку годину до вас: тільки одно слово — і я одружусь, візьму на себе всю оту неславу і наругу, що може піти за вами. От бачите! Як ви па цеє?

Мирослава відповіла не йому, а житам:

— Як ти можеш говорити таке, коли я люблю його?

— І що з того? Ця любов накине па вас чорпу тінь, поговір і обчикрижить молоді літа, а моя — захистить вас.

— Коли б ти, Стьопочко, знав чи хоча б догадувався, що таке любов, — не грішив би криводушним словом, — та й пішла поміж колосками, зіщулена, болюча, але неприступна.

Стьопочка розгнівався, стиснув кулаки, знову забіг наперед:

— Ще подумайте, Мирославе Григорівно! Подумайте, поки не пізно!

— Думати ніколи не пізно, навіть перед смертю.

— Хай він думав перед своєю смертю, а ви станьте перед своїм весіллям!

— Геть, негіднику! — не скрикнула, а так прошепотіла Мирослава, що парубок поточився од неї.

— Я негідник?! — У Стьопочки зсудомилось обличчя, а в розріджену синьку очей вступила блідавість. — Тоді як назвати того, хто захищає ворога?.. Ви ще, певне, тішите себе тим, що він утік від закону. Так не втече од мене!

— Що ти, мерзенний, хочеш робити? — застогнала Мирослава.

— Зараз я кинусь перетрушувати його рідню й сусідів — і таки витрушу вашу любов, коли не скажете мені свого останнього слова.

— Дочекаєшся й ти свого останнього слова, — і, мало не стусонувши Стьопочку, дівчина швидко пішла поміж хлібів.

Стьопочка довго дивився їй услід, розмірковуючи, що, може, це й на краще, бо ти не будеш ломити її норов, а вона поверне все на свій триб. Таке мізерненьке, непоказне вагою, а скільки характеру! І водночас біль смоктав його середину, як ніколи раніше пе смоктав...

Як зцііждп, земля багато говорила Мирославі і виходячи зі сну, і входячи в соп, як часто вона розмовляла з нею — із яблуневим цвітом, і зеленою травою, і сипьою хвилею, і дзвонами колосся. Це все ввійшло в дівчину з самого дитинства, ще відтоді, як одяого разу взяв її, малу, батько па жпииа, підняв у полі на руки й сказав:

— Дивись, донечко, яка гарна селянська доля, коли навкруги є колос. Та завжди дбай про колос.

Отой колос, земля і стали її долею.

Та мовчить тепер її доля, не дивиться у вічі ні колосом, ні волошкою, пі квіткою маку, тільки болісна юга щемить під віями. Великий світ, а де подітись у ньому людині зі своїм горем? В яку піти сторону, в яку югу? Була людина — й не стало людини. Чому?!

Та мовчить земля, ладнаючись віддати людям увесь урожай. А чи людина віддає людині увесь свій урожай, відділивши від нього непотріб?.. Оргвисновки! Любов і оргвисновки!.. Яка гарна селянська доля, коли є навкруги колос. Та й колос нині запечалений, бо пе стало біля нього ще одного хлібороба. Де ж ти? Де?

Мовчить земля, ох як тяжко мовчить земля. Упасти б на її груди, заридати, заголосити. Та не стане голосу на це, тільки сполохаєш ним перепілку чи жайвора, що й тепер в'ється над тобою.

До самого вечора проблукала Мирослава в степу, побродила і по тих полях, де вперше побачив її Данило, підійшла й до вітряка, де зародилася їхня любов. Чого ж і ти мовчиш, сивий вітряче? Ось привезуть до тебе хліб, і ти весело загомониш, замахаєш своїми крилами, а хтось у мовчанні згорне свої крила. Невже це й зветься життям? Ні, ні, життя — це вгору підняті крила, як у тої чайки, що летить ночувати на степове озеречко. А Данилові ворота кигикають чайкою, і він їх любить за це. А як йому страшно було, коли постукав у своє віконце і не почув із хати материних кроків... їй теж страшно без його кроків.

А може, оглянешся — і побачиш його?

Мирослава оглянулась і справді побачила в полі чоловічу постать з маховими вилами і граблями за плечима. Це з лугів повертався золотовусий дядько Лаврін, якого завжди так приємно стрічає тітка Олена: "О, військо йде, короговки мають". Так, маяли короговки вояцькі, мають і похоронні...

Дядько Лавріп теж побачив Мирославу і журавлино пішов до неї, несучи на виду золотавість літа і передосінній смуток. Ось він, зітхаючи, кладе край стежини своє знаряддя, опускає руки па плечі Мирослави, пальцями перебирає її сніп волосся.

— Зсохлася дуже.Дитино, журись, але й не вбивайся так — побережи себе й для діток своїх, щоб вони здоровішими були.

— Ой що ви кажете, дядьку Лавріне! — стримала себе, щоб не заголосити.

— Мушу й таке сказати, бо матері не маєш, вона б тобі це краще сказала, — він пригорнув її, поцілував. — То зцов те саме прошу: не вбипайся так. От ходімо додому, я тобі косарську вечерю зготую.

— Спасибі, дядечку, я ще полями пройдуся.

Вже поночі, мов сновида, Мирослава підійшла до Данилової хати. А може?.. Вона підважує ворітця, і в них прокидається чаїне кигикання. Як би добре було, аби за цими ворітцями на подвір'ї зустріли її мати і Данило. Та матір уже ніколи не стріне. А він?..

Дівчина, скулюючись, підходить до віконця, що тримає в собі місячний смуток, і стукає так, як завжди стукав Данило. Та нема кому їй відчинити двері, як не було кому відчинити їх і Данилові. Тоді вона біля призьби знаходить старий дерев'яний ключ, вставляє його в темне око отвору, і двері, ніби чекаючи її, відскакують од порога. Навпомацки Мирослава заходить до хати й тихо кличе Данила, а їй у відповідь зітхає хата, зітхають торішні снопи різної пашниці. От і прийшла вона сюди не господинею, а страдницею, не знаючи, чого в неї тепер більше: любові чи болю?

Засвітити б світло, так не можна, бо ще прилізе Стьопочка і почне варнякати про любов і оргвисновки. При місячному меві вона знаходить фото Данилоної матері, здіймає з стіни, підходить до вікна. До неї усміхнене придивляються добрі селянські очі, що все життя турбувалися хлібом насущним та невсипущою працею.

"Хіба ж ви, мамо, могли народити лиху людину?" — мовчки питається в матері, яка не дочекалася її.

Посміхаються селянські очі, що тримають у собі задуму степів, посміхаються для тебе і для дітей наших, прощають нам наше недосконале, сподіваються на наше краще.

"Я буду вашою донькою, як не розлюбить мене Данило, — говорить не голосом, а сльозами і згадує його пісню в години осмути: "Мати, наша мати, де тебе узяти? Може, тебе, мати, та й намалювати? Наїхали малярі із чужої сторони, змалювали матір на білій стіні. Змалювали очі, змалювали брови, та не змалювали тихої розмови..."

А хто і де змалює тепер твою розмову?

І раптом вона чує тихий шепіт:

— Мирославе, Мирославе.

"Звідки ж він?" — не може второпати дівчина й ставить фото на стіл.

— Мирославе, ти тут?

— Хто це?

— Знайшлася, — чує полегшене зітхання, обережні кроки, — і з сіней виходить Яринка. — Я всюди шукала тебе.

— Пащо я тобі тепер?

— Таке скажеш! Ти так налякала мене, і маму, і тата. Коли я оббігала всі поля, то й здогадалась, що ти пішла до Данила.

— А Данила нема, — сказала так, начеб про це не знала Ярина.

— Він повернеться, неодмінно повернеться!

— Ти віриш у це чи заспокоюєш мене?

— Вірю, Мирославе.