Прийдімо, вклонімося - Мушкетик Юрій

После ранения, ваш сын". I—три літери "Дол..." та закарлюка. I дата 19‘/біб. І ще одна фотографія — вже інший чоловік, з печальними очима, але вельми схожий на того, з шаблею, з вусиками, у військовому картузі та військовому пом’ятому кітелі, а на звороті два трикутні штемпелі, один червоний, а другий чорний, угорі напис: "Россія, Киевская губерния", а далі всі літери вигоріли, лишився внизу тільки підпис, схожий на той, який на фото, де чоловік з шаблею, але писаний іншою рукою: "Дол..." й трохи інша закарлюка. Очевидно, фотографія надіслана з полону.

В одній купці Олег побачив три однакові фотографії, любительські: Василь Гордійович на ганку свого будиночка: без милиць—кучма волосся, пронизливі очі трохи примружені, в губах димить цигарка, в чорній сорочці, розстрібнутій на два верхні гудзики, з ножем і окоренком у руках — щось вирізує з дерева.

— Можна мені взяти одну на пам’ять? — показав фотографії жінці.

Та байдуже знизала плечима.

— Беріть.

— А де могила Василя Гордійовича? — вже з порогу, трохи не зачепившись за помийне відро, запитав Зайченко.

— А там, на кладовищі. Дідусева й поруч бабусина. Тут недалеко, по горі... Там і старе польське...

— Я знаю... — мовив Олег.

— По центральній доріжці... Та вона там одна. Ви побачите: пам’ятник з червоної цегли.

— З цегли? — здивувався Олег.

— Дідусь ще за свого життя вимурував.

— Сам вимурував?

— Атож. Сусідські хлопці підвезли тачкою цегли, й він склав. За два роки до смерті. Цегла вже трохи кришиться...

...Стежка поміж дерев’яних та залізних хрестів, один хрест великий, могутній, чорний, кілька гранітних пам’ятників і навіть один мармуровий, з вмурованим фото молодої вродливої жінки. І все ж — запустіння. На більшості могил — ні хрестів, ні пам’ятників, ні огорож, барвінок, мабуть, самосійний, повився з могилки на могилку, кущі калини та горобини, пообламувані худобою. "Непам’ять, непам’ять!" Ось і пам’ятник з червоної цегли, роз-садистий, трохи незугарний; біля підніжжя, в траві — червоні крихти цегли. Бур’ян на могилах випалено, й до-квітають чорнобривці. Внучка? Олег зняв капелюха. Вітер холодив пролисини на голові (пролягли затоками, що й мало статися), десь верещали сойки, будили спокій мертвих. Одягнув капелюха, майже без будь-якої думки побрів уподовж кладовища, стежка привела до низенької, поруйнованої, врослої в дерезу огорожі, далі вона ледве мріла в траві та бур’янищах. Це починалось старе польське кладовище. Тут уже майже не ховали — два чи три зарослі свіжою травою горбики, похилені хрести, пам’ятники у вигляді дерев з пообрубуваними гілками, поодинокі склепи й склепики, деякі поруйновані зовсім, деякі частково, здебільшого корінням деревець, які повчіплю-валися в камінь. Кинджалом вітру зрізаний листок упав до ніг. За ним знялася їх ціла зграя — жовтих, жовто-зелених — печально закружляли в повітрі — стояла суша, частина листя рано пожовтіла, відлітала в небуття. На "золотому дощику", занурений в осінню дрімоту, гойдався смугастий, неначе тигр, джміль. І враз в одну мить в Олегову душу пройшло прозріння — суті життя — спершу його молодої ярості, коли ми аж захлинаємося од його соків, його пристрасті й жаги, вбуравлюємося в кожну його пору, в кожну клітину, і його сумного фіналу, коли з нами прощаються і відходять від нас найдорожчі нам люди, а далі й ми починаємо прощатися з найдорожчими нам людьми, і з кожним листочком, з кожною травинкою, з кожною пташкою, з кожним сонячним променем.

Олег ковзав очима по стертих написах пам’ятників. І враз його очі прикипіли до одного напису: "Дол...", а далі камінь збито. Аж тепер Олег зрозумів, яка думка його мучить: а що, коли в роду у Чорного був хтось з Долен-чуків? Звичайно, той напис на фотокартках і оцей, на склепі,— простий збіг. "Дол..." — либонь зовсім не До* ленчук, та й Доленчуки-Залізняки не були поляками. Але інше... Чорний жив недалеко від кладовища. А що, коли він ховав літопис тут? Це вельми логічно. Адже був учений і мучений, сам, либонь, робив обшуки. Можливо, вельми можливо. І оце "Дол..." і вхід ось до цього скле-пика розмуровувано. Розмурування ледве помітне — щілина — просунути лезо ножа. А що, коли натиснути на дверці?..

...Вони тихо, без скрипу розчинилися. Темінь, затхлість. Три заглибини-сходинки. Добре, що в нього є сірники... Якесь шамотіння під ногами. Сухе листя. Щось загуділо. Він сахнувся, присвітив: порожня залізна бочка. Як вона сюди потрапила? Якісь дошки стійма в кутку...

Запалював сірник від сірника. Трун не видно. Ніша. У ній — камінна дошка. Вона не прилягає до мурування. Що це під нею? Якась книга? Пергамент чи папір... Не пергамент і не папір. Полотно... Але... воно струхло. Палітурки ще трохи цілі... Вони з двох полотняних листків... Та це ж він... ВінІ Літописний звід... Гайдамацький літопис! "Чому, чому я не приїхав сюди раніше? А, може, ще вдасться щось врятувати? Ні... Тлін... Тільки тлін..."

...Олег потер очі... З в’яза зірвався і впав йому до ніг жовтий листок. Придумалося... Примарилося. Немає... Та й не було його тут. Він — там, спалений опричниками за іншими мурами.

Перед самим обличчям пурхнула синиця з жовтими плямами на голові. Він ніколи раніше не бачив таких си-ниць. Високо вгорі майнула ластівка. Ще раз зупинився біля розсадистого, з червоної цегли пам’ятника. Ще раз зняв капелюха. Ще раз попрощався. З Чорним, з Лідією Григорівною... І не знати ще з чим... Стояв і слухав, як повз нього, крізь нього летить світ. Ось на мить спохмурніло, і враз знову роздніло — та мить відлетіла навіки, її вже не вернути. Як відлетіло все оте, що прочитав у літописі, що пережив біля Чорного, разом з ним, по тому...

Воно згинуло марно?