Прийдімо, вклонімося - Мушкетик Юрій

Ба ні. Одні істини наблизилися на відстань серця, інші ж віддаленіли, заплелися в клубок, який не розмотати. І сам Квач обснований тим плетивом. Хотілося донести людям правду, а мусив писати півправди. А правду приховував, переповідав чужими вустами. Інакше не міг? Так. Як не могли всі інші літописці — письменники — минулого віку. ' Сказати всю правду. Та, либонь, і нинішні. В усіх за плечима — тіні. Про це вже почав здогадуватися раніше. Від часів погрому "Любіть Україну". Хоч, може, подумав (чи вичитав десь у когось, та не пам’ятав де), що трохи винуваті й ми самі. Душа наша... споглядальницька. Розтікається по вербах і калинах, розбризкується струнами бандур, голосить скрипкою, плаче піснею, на мить закипає сльозою на лезі шаблі, зноситься голосним "Пугу, пугу!"— й знову сумує при чарці.

Квач не зовсім такий. Йому боліло, йому пекло, але сльозою по паперу не розливався. Пропав літопис, пропали і його болі. Загубиться — вже загубилося — і ім’я його...

Одначе над тим Олег не мав часу замислитись, бо його зір ухопив запис на звороті аркушів.

"До лісу ми не пішли. Щойно я вийшов за монастирські ворота, як почало гриміти над Мотронівським лісом, звідти, неначе кораблі, посунули хмари, вони наздогнали мене на Млиновій греблі, я втікав від дощу до млина. Лукія була там — у віночку з диких троянд — сиділа на східцях до води, опустивши у воду ноги, біля яких грали малесенькі рибки. Дощ сполохав і її, й ми сіли на довгій лавиці під хатньою частиною млина, де стріха напущена далеко-далеко; колесо не крутилося, млин стояв — неділя, та й помолців нині мало, в розпалі жнива, ось вони скінчаться, і всі повезуть збіжжя до млина — на пампушки та паляниці. Так сказала Лукія. Вельми посутеніло, грім ходив десь верхом — погуркувало,— а дощ ішов не рясний, але краплі великі, кльо-кали на воді; ми сиділи плече в плече і тепло від її плеча текло мені просто в серце. Я боюся дивится на Лукію й не можу відвести від неї очей, вона поглянула на мене: "Чого ти так дивишся?",— які в неї ясні та чисті очі... Хіба вона не здогадується, чого я так на неї дивлюся? І раптом над нашими головами затріщало, та так, що здалося, буцім розламався млин, ми обоє сахнулися, притиснулися одне до одного. Лукіїні плечі дрібно тремтіли, я накрив її дядьковим хутряним плащем, і божечки, як мені було гарно, так гарно, як ще не було ніколи, я міг померти, й те було не страшно. Померти в такому щасті! Я повернув голову й ледь-ледь діткнувся губами до її вушка... "Не треба",— мовила вона, але без гніву, й так тихо, що я ледве розчув. Як шалено, палко і ніжно я кохаю цю дівчину. Немає того в світі, чого б не зробив для неї. Скаже вона стрибнути у вир — стрибну".

Олегові стало жарко. Відчув, що й сам тремтить, що його плече діткається до чийогось плеча... До Лукіїного плеча. Він також кохав цю дівчину. Заплющив очі й бачив її білі ноги у воді, заглядав у сині-сині очі, у яких — срібні іскорки.

"Я взяв у руку її косу, вона не відняла, ми обоє дихали схвильовано, груди її здіймалися високо-високо. Я ще ніколи не доторкався до дівочих грудей. Тільки у сні... Не одважуся й зараз. А що — якби?.. А вона розсердиться й втече? Як би я хотів зробити цю дівчину щасливою... Одружитись на ній... Кудись поїхати. Любити її... Сиділи б вечорами отако в парі... Але вона не піде... По причині моєї важкої хвороби... Вона ж знає... Бачу — що знає. Бо коли дивиться на мене, у її очах появляється печаль. А може... Вже ось майже два тижні — жодної плямочки крові на хустині. Я — одужаю. З нею я одужаю. Це напевно... Дядько дасть грошей... Він багатий і добрий... Він все зрозуміє... Розкажу йому — й він зрозуміє. Він такого тонкого розмислу... Мені не треба нічого від світу. Я не важуся на високі верховіття — на посаду, на славу й ніколи не важився. Може, це погано. Але такий вже є... Оце — моє щастя".

Олег відчув, що люто ревнує Лукію до Іполита. Якби міг... і засоромився. В Іполита Лукія — все земне щастя... А може, й порятунок. Одначе ревність гризла серце. Й трохи возвеличувався над Іполитом у думці. Він би не сидів, як пень... Він би обійняв Лукію міцно-міцно... Отак, як обіймав Чаріту. Ні, не так... Інакше... Ніжно... щоб аж спинялося серце. "Боже, я ще також нікого не кохав по-справжньому, це — вперше".

"Дощ майже перестав, та він тільки покрапотів, але громовиця не вщухала. Била й била, здавалося, за греблею хтось вбиває в' землю палі. А потім різонуло по очах, аж я заплющився, вдарило так, ніби поруч вистрілило сто гармат, в долинці за греблею спалахнув вогник. "Копи зайнялися",— скрикнула Лукія. "Ваші?" — запитав я. "Не наші... Однаково". "Треба бігти до села, покликати людей". "Поки вони добіжать... Там жита невижаті". И підхопилася. І побігла. І я побіг за нею. Там горів один полукіпок. Але від нього загорілася стерня. Лукія рвала якесь довге зілля й била ним по вогняних зміях. А вони повзли до неї. А я не знав, що робити. Спробував затопкувати вогонь ногами, але мені припекло... Я оглядався, шукав те зілля, яке рвала Лукія... "Нехворощ..." Тоді мене осінило. Я вхопив плаща й почав забивати вогонь ним. "Не з того боку,— гукнула вона.— Там межа, бур’ян, туди вогонь не піде". Я молотив плащем по червоних язиках полум’я, і ті язики опадали, корчилися, вмирали. В одному місці вогонь підступив до самого жита. Ми кинулися туди. Було страшно, бо спалахували блискавиці й гримів великий грім. Ми вже майже подолали вогонь, коли линув дощ. Неначе з цебра. "Тепер все, втікаймо",— гукнула вона. Ми взялися за руки й побігли до млина. Стояли захекані, в грудях у мене бурхало полум’я. Лукія розчервонілася, в її очах тріпотіли вогники, мабуть, це від пожежі. Вона така проста, добра, і водночас у ній якась гостра риска, яка й вабить і лякає мене. Мені чомусь захотілося розказати їй про гайдамаків. Як вони літали по оцих ось полях, як на отій он, сусідній греблі, на "Погибельній", Залізняк перейняв виїзди пана Думковського і панича Калинов-ського, який їхав на побачення до Ядвіги Молодшої. То була паничева остання поїздка, Ядвіги він вже не побачив. Не знаю, чому мені захотілося розповісти про це саме цієї миті... Не знаю навіть, ким я був — паничем Калиновським чи Залізняком... Мені хотілося почути, що на те скаже Лукія. Либонь, та розповідь була б не до місця, але її й не сталося. Лукія раптом засміялася й сказала: "Боже, який ти смішний, неначе в печі ночував. Дай я тебе витру..." І почала витирати мені щоку рукавом сорочки, а потім раптом вся якось стенулася... "Ти тремтиш... Ще застудишся". "А ти?" — "Я — звична... Та й я... Біжи". І раптом обпекла мою щоку поцілунком. "Біжи. Зустрінемось через тиждень тут, біля млина..." "Аж через тиждень?.." "Я жнивуватиму... А тоді... тоді... Омелян мене в ліс підмовляє, сережки срібні обіцяє, але я піду в ліс з тобою. Прощавай... До тієї неділі..." И побігла. А я пішов у протилежний бік до монастиря, мене заливав дощ, але він був безсилий змити її поцілунок".

16

Після "проколу" з Нестором Просяником МГБ вирішило операцію спростити, й другого підозрюваного, Ме-довія, арештувати та допитати штурмовим способом. Його арештували пізно увечері — він щойно повернувся з гастролей — взяли на алейці, коли він безмрійно тюпав від автобуса в готель — четверо оперативників вискочило з кущів і вхопили під руки,— "випадково" прищемили в машині дверцями руку, дали кілька стусанів під ребра, привезли на допит. Допитував капітан Клін — майстер своєї справи, на перший взір непоказний офіцер — середнього зросту, вузький у плечах, білобровий, білочубий, з безколірними очима. Але тільки на перший взір. Безколірні очі, а в них — неначе більма, декому й здавалося, що то більма, що капітан — сліпий, хоч і розуміли, що того не може бути, що ті очі не тільки дивляться пильно, а й затягують, неначе болотяна трясовина, очі-опари, "вікна" на болоті, які не замерзають і курять туманом навіть взимку. А ще Клін мав гострий, неначе ніж, голос, щось було в тому голосі до жаху моторошне.

Заарештованого вштовхнули у вузький, майже порожній— стіл, два стільці, металевий сейф, грати на вікнах — кабінет, Медовій і сам був непоказний, навіть миршавий — маленький, кругленький, невеличка голова з м’ятим льняним чубком.

Він стояв перед слідчим, маленький, і здавався жалюгідним.

Клін витримував довгу паузу. І враз різонув громовим голосом:

— Ну! Ми все знаємо... Ведемо тебе давно. Колись... Колись, сука!

Слідчому в подив — Медовій не шарпнувся, не сполотнів, не остовпів, навіть не знітився, а ступив два кроки до столу й сів на стілець.

— На скільки? — запитав. По його викривлених губах пров’юнила посмішечка.

Клін отетерів і від того несамохіть запитав сам:

— Що на скільки?

— На скільки колотися? На двоє, на троє?

Широко розтуленим ротом слідчий хапонув повітря.

— Ах ти... падло... Ми все знаємо...

И знову кутики тонких губів заарештованого опустилися насмішкувато.

— Це дуже добре, коли знаєте. Тоді мені нічого розказувати.

Очі Кліна з білих стали жовтими. Він звівся над столом, його рука конвульсивно потягнулася до масивного прес-пап’є. Але в ту мить підвівся й Медовій.

— Ну, ти... Поклич когось розумнішого.— І враз зовсім іншим голосом: — Начальника поклич!

Слідчий, наче загіпнотизований, підняв телефонну трубку. Зайшов Гопаков, який керував усією операцією. Увійшов швидко, і його зачісаний з лівого боку на правий чуб на круглій, з червоним обличчям голові розвіявся, відкривши велике плесо лисини.

— Що тут таке?

Медовій мовчки взяв ручку, яка лежала перед Клі-ном, і на чистому аркуші паперу написав семизначне число, подав аркуш Гопакову:

— Подзвоніть по цьому номеру в Москву.

Гопаков вийшов, а коли за хвилину повернувся, вигляд у нього був зніяковілий і знічений.

— Ми приносимо вибачення... Сталася помилка. Ви можете йти. Але ж ви розумієте... Наша робота...

Медовій нічого на те не сказав, він вийшов, не попрощавшись.

Клін запитував поглядом Гопакова, в яку халепу вони вскочили, хоч майже здогадався й сам. Оскільки Гопаков мовчав, мовив:

— Він що... по іншому відомству?

— Еге ж... Напряму. Може, й на нас стукає.

— Сказитись можна,— Клін запалив цигарку, його очі вже прибрали свого природного водянистого кольору.

17

"Сьогдні мені було зовсім погано...