Прийдімо, вклонімося - Мушкетик Юрій

Ще реготілися отамо біля воріт.

Дитячий голосок кликав Марію з хати:

— Бабо, де ти? Бабо...

Олег пішов, забувши попрощатися з Марією.

Зайченко повернувся до Києва у неділю, а у вівторок його покликали до начальника спецчастини Академії полковника Базарова. Упродовж всього с$ого навчання в університеті та аспірантурі Академії Зайченку тільки тричі довелося побувати в спецчастинах, двічі — університету й один раз — Академії. Усі три рази з приводу уточнень та змін у військовій обліковій картці. Отож подумав, що й зараз його покликано з подібного приводу.

У кінці коридора в малесенькій, на одне віконечко, приймальні за залізними дверима не виявилося нікого. Постукав у другі, дубові, двері, прочинив їх на голос "Заходьте". Зі здивуванням побачив за столом не Базарова — важкотілого, пузатого, з задишкою, а молодика— трохи старшого за себе чорнявого красунчика, акуратно підстриженого, чисто поголеного, в сірому, пошитому за останньою модою костюмі, з червоною краваткою на білосніжній сорочці.

— Сідайте, товаришу Зайченко,— ввічливо показав той на стілець біля столу.— Це я попросив покликати вас сюди. Моє прізвище — Богомаз. Я працівник органів безпеки.

І, давши Олегові трохи оговтатись, впоратися з хвилюванням, казав далі:

— Нам потрібно, аби ви розповіли про ваші стосунки з Чорним Василем Гордійовичем. Усе — від початку до кінця. Ви палите? Ні? Похвально. Помрете здоровим, як кажуть жартуни. Що ж... Або давайте сядемо он у ті м’які крісла. Там зручніше. Тільки не засніть, — пожартував ще раз. Олег утямив умить, що мусить відповідати на запитання цього чепуруна, оцього красунчика, майже ровесника, й саме мусить — за якимось чи то законом, чи вищою волею (праведна вона чи не праведна, про те навіть не думав), що ці люди володіють правом запитувати, а він — тільки відповідати. "Січкарня і капуста", — на мить майнуло майже безглузде.

Красунчик дивився незмигним поглядом, усе в ньому, на ньому — зачіска, одяг — було модне, ультрасучасне, тільки погляд наче з того світу, під яким мовчати було не можна.

Олег розповідав з годину. Богомаз дещо уточнював, поставив кілька запитань, ні до чого не доскіпувався, ні в чому Олега не звинувачував, а на кінець сказав:

— Прийдіть сюди завтра о третій годині. Захопіть із собою всі листи Чорного й отой зошит — "Приписку". Захопіть обов’язково.

Олег довго не міг заснути цієї ночі. Вона сповнила його страху та злоби, він і сам не знав, на кого злиться. На себе? Десь далеко закричав паровоз, наповнив увесь простір тривогою, а коли вмовк, ніч зімкнулася над головою, наче вода над потопельником. Сотні очей світилися в ній. Віднині він знав, що світ, який довкола нього, не повітряний чи безповітряний простір, він промацується й прослуховуеться, й душі не блукають у ньому, де хочуть— їх пасуть. І це страшно. Бо до того ж ще й не знаєш, який тобі попадеться пастух і що він хоче.~"Бать-ко казав правду". Неначе й не зробив нічого поганого, а душу почував запаскудженою. її ж потрібно зберегти будь-що. Бо інакше як жити? А ніч, безодня, страшна, погрозлива, вона не прикриває, не ховає, а видає. І ніхто, жодна душа в світі, не може порятувати тебе в чорну го-дину. Тихо сопуть його співжильці, й вони такі ж беззахисні й безсилі, як і він.

Порятувати себе людина може тільки сама, але таких людей дуже мало. Олег з гіркотою відчув свою непричетність до них.

Наступного дня Олег знову стукав у ті самі двері.

І цього разу Базарова в кабінеті не було, у його кріслі за столом сидів високий худорлявий чоловік у костюмі напіввійськового крою, з манерами сибарита — сидів розкинувшись у кріслі, постукував пальцем по кришці блискучого, мабуть, срібного, портсигара, поруч нього, збоку, примостився Богомаз. Чоловік у кріслі відрекомендувався Афоніним. Він взяв у Олега листи та зошит, листи повиймав з конвертів, пробіг їх очима. Зошит погортав і віддав Богомазові. Той поклав усе те до папки й вийшов з кабінету. Невдовзі вернувся без папки. А Афонін повів розмову з Олегом, розмову довгу, доскіпливу, дуже часто перебивав його, просив повторити, уточнити, пригадати, вертав до попередньої оповіді, увесь цей час Богомаз писав щось у блокноті. Розмова, а чи допит, тривали дві з половиною години. Спочатку Афонін намагався розмовляти українською мовою, а потім перейшов на російську ("мне так легше"), й Олег мимоволі, підкоряючись якомусь хисткому пруїжкові в душі, також перейшов на російську. Афонін розпитував про Василя Гордійови-ча, про те, як Олег з ним ловив рибу, хто до Чорного ходить у гості й про що розмовляють, але найбільше — про літопис, як Чорний його добув, що про нього думає, а також що думає і говорить взагалі. Олег розповів усе, однак утаїв кпини й репліки Чорного на адресу органів безпеки і влади, утаїв, внутрішньо зіщулюючись, потерпаючи зі страху, щось мовби витягувало те з нього, виштовхувало, йому хотілося сподобатися Афоніну, догодити, аби тільки все закінчилося добре, аби швидше відпустили, і соромився себе. Душа тремтіла, не зовсім підвладна йому — супроти розуму, совісті й волі.

Та все закінчилося добре, і його відпустили, одначе листи Чорного та "Приписку" йому не повернули. Богомаз двічі виходив і клав перед Афоніним якісь листочки, той прочитував, ховав папірці до кишені напівфренча. У кінці сказав:

— Ви зв’язалися з дуже непевною людиною. Радимо далі цих зв’язків не підтримувати. Що ж до "Приписки" та інших матеріалів — вони будуть долучені до справи. Дуже серйозної справи. Вам вони не потрібні. Ніякої наукової цінності вони не становлять, написані тенденційно, очорнительськи, в антиінтернаціональному дусі. Посилатися на них не радимо. Та їх, власне, й немає. Пишіть свою дисертацію на принципах інтернаціоналізму, дружби народів, радянського патріотизму. Пишіть правдиво. У вас... прекрасне майбутнє радянського вченого. Тримайтесь партійної лінії.— І враз зовсім інакше, голосом суворим, застережливим, погрозливим.— Попереджаємо: про ці матеріали, про нашу розмову, про все це — ніде "жодного слова. Пам’ятайте: це, насамперед, у ваших інтересах. Розпишіться ось тут, — і підсунув папірець, який Олег бачив неначе крізь туман і на якому поставив свій підпис.

Олег вийшов, радий, що відбувся хоч так. А тоді дійшов до скверика з фонтаном у вигляді великої чаші, сів на лавочку й заціпенів. На тій самій лавочці, з іншого краю сиділа молода вродлива жінка в рожевій сукні й однією рукою погойдувала коляску, двоє малюків кришили булку голубам, старий у береті читав газету... Життя плинуло далі, а він ледве його бачив.

Допіру, коли виходив із спецчастини, почував у своїй спині погляд емгебіста, неначе переламані вила-двійчата, вийшовши ж за двері, уявив себе Одісеєм, котрий під черевом барана вибрався з печери і врятувався від циклопа. Але вже тут, на лавочці, збагнув, що циклоп дивиться на нього, й від того погляду не сховатися. Оглянувся, його опанував страх. Навіть місто видалося не таким, яким його знав раніше, воно стало іншим, похмурим, похнюпленим. А основне... осягнув втрату. Дивився перед себе, як господар, який зненацька побач'ив свій лан, спалений до тла. Донедавна тут хвилювалася достигла пшениця, а тепер вітер перегортає чорний попіл.

Підвівся. Побачив біля ніг кілька зжовклих листочків. Вітер поворушив їх, з шурхотом погнав по асфальту... Листочки... Листочок! Не розумом, а порожнечею в серці відчув, що може пошурхотіти з ними. Вітер — він дужий і безжальний... Треба йти. Але куди йти? Куди не піде, щасливим вже не буде. І все це — через літопис. Якби не літопис, з ним би нічого не сталося, він би не знав оцих шматувань душі, мук совісті, плутанини в голові та в серці. Воднораз із кожною хвилиною дужче й дужче осягав обшир утрати. Втрати літопису для науки, для нього самого. Неначе потримав у руці хвіст жарт-птиці, й ось її в нього забрали (кудись поділи чи вбили!), ще почуває шовковий шелест пір’я у руці, медовий звук її голосу, лагідний помах повітря на обличчі від її крил, і вже її немає. Немає й не буде, її замкнено до сталевого сейфу, і невідомо, чи той сейф колись відчинять.

А може, великої, крилатої, схожої на барвисту райдугу жар-птиці вже й зовсім немає, може, на дні' сейфу лежить тільки купка сірого попелу?..

Епілог

Тридцять чотири зими збігли з високих круч каламутними ручаями в Дніпро, тридцять чотири весни прошуміли над землею, вони принесли Зайченкові багато радощів, утіхи, й не менше прикрощів та смутку. Він захистив дисертацію по тій таки темі — Коліївщини — і в тому ж ключі, в якому писали та захищали свої роботи десятки радянських науковців до нього. Отримав ступінь старшого наукового співробітника, працював у відділі історії феодалізму Інституту історії, отримав від Академії двокімнатну квартиру, в яку привів молоду біляву дружину, студентку філологічного факультету університету.

Одначе...

Одначе ніщо в світі не минає без сліду. Лишився він від читання уривків літопису, від розмов із Чорним, від власних тяжких роздумів у душі Олега. І коли трохи за-прозоріло небо, він надрукував кільканадцять заміток, статей і статейок, розвідок з української історії, у яких не все влягалося в чіткі, тверді, одшліфовані ідеологічним гемблем, визнані за сорок років розвитку радянської науки єдино правильними, рамки. З ним делікатно сперечалися колеги, його кілька разів підправляли на відкритих партійних зборах інституту, відвертої крамоли, антирадянщини в його писаннях не знаходили, а тільки "помилки", "відхилення", "нерозуміння", йому пощастило, бо хоч і знався з деякими шістдесятниками-дисидентами, особливої дружби з ними не водив, на їхні зібрання майже не ходив — трохи з обережності, а трохи від нікольст-ва (народилися одне за одним син і донька)', отож на допити його не викликали й репресивних заходів до нього не застосовували. І все ж 1967 року його, а з ним ще четверо науковців відділу феодалізму (серед них двоє жінок— докторів наук), "скоротили" з роботи. І ні на яку наукову, викладацьку вузівську роботу його ніде не брали; одного разу запросили до відділу науки ЦК КПУ й запропонували високу посаду завідуючого кафедрою історії в педінституті... в Пржевальську, одначе він не захотів міняти синю Дніпрову воду на голубу Іссик-Куль-ську, пославшись на те, що погано знає історію Сходу і зовсім не знає киргизької мови.