Прийдімо, вклонімося - Мушкетик Юрій
Які красиві голови... І дуже цілющий... Від живота, від печінки... Мене бабуся навчила. Раніше я ходила з нею... А зараз вона майже нічого не бачить... Тільки розказує, що до чого, й на смак куштує вариво.
Олег почувався біля неї трохи дурником і гнівався на себе, на свою несміливість, незугарність. Ну, що б розказати щось... розсмішити... й отако легко, жартом обняти... Кинути за пазуху жменю ягід шипшини. "Оддай, це моє". Вона безборонно, але якось так, що в Олега аж отерпло в грудях, підставила пазуху: "Забирай". Рука опустилася сама. Олег збагнув: переступить він хоч на цяту оте бажане замежжя, й дівчина відрине від нього назавжди. Він уже знав: у світі є дівчата приступні (це не означає, що вони приступні до кінця), такі, які вдають недоторканість (й це таки відчувається, відгадується), а є, які хочуть, щоб їхньої ласки домагалися: випрошували довго, вперто й настирливо, а є такі, в яких строгість у душі, в серці, а не в мислях, вони вмить можуть віддати все, але тільки тому, кого вподобають душею і серцем. Такою була Лукія.
Аж під обід розгодинилося, сонце прорвало облаву хмар, бризнуло променями в кленову кипіль, позолотило яблучка-кислички, засвітило жовті й білі свічки лілей на лісовому озерці. Лукія пригощала Олега грушка-ми-лісівками, не гниличками, а якимись іншими, довгастими, на вигляд всі вони були зелені, але вона якимось чином вибирала серед них спілі, солодкі, вони аж бризкали соком. Ліс стояв німий, жодної пташки, жодного щебету, жодного звуку. Те безгоміння впало Олегові на серце смутком, Лукія помітила, сказала:
—— Не треба. Така днина. Прийдемо іншим разом — Іполит, ти і я — побачиш, як тут все шумує й лящить. У світа теж є печальні дні. Як і в людей.
Увесь цей час Олегові муляла в голові одна думка. Вирішив її перевірити.
— Омелян, коли підмовляв тебе в ліс... мав щось на мислі?
— Кожен парубок хоч трохи собі на мислі.
— А я?
— І ти... Хоч не зовсім.
— Чому?
— Боїшся, що зразу прожену.
Олег зніяковів.
— А Іполит?..
Лукіїні очі стали задумливі.
— Він — ні. Один він. У нього... душа світиться.
— А в мене?
— Трішки-трішки. Як ото вода під льодом. Ти... і щирий, і хитрий. Сам не знаєш, який ти.
— А ти знаєш?
Лукія закусила нижню губку.
— Цур їй, такій розмові... Негарна вона. Серце знає само... Ходімо вже.
Верталися назад, Олег ніс натоптану зелом корзину та мішок, Лукія — кілька торбинок та шаньок. Ступала поперед нього пружно та в’юнко, й здавалося, стежка сама стелеться їй під босі ніжки. Олег задивився на її стан, грайлива думка ворухнулася в голові й пропала сама по собі. Дівчина подобалася йому неймовірно, згадав Чаріту, інших університетських дівчат — красунь з романо-германського, й подумав, що жодну б не поставив поруч Лукії, ті дівчата тільки на вечір, а Лукія — на вік...
Вона попрощалася з ним біля млина:
— Ти йди. Мені ще треба поприбирати в млині.
— А коли ми... підемо в ліс ще? — запитав, затинаючись.
— Коли одужає Іполит.
— А як ми тобі дамо знати?
— Прийдете до млина... Тато порядкує на току... Я поки що за нього. А в середу в нашій церкві храм...
...У середу він бачив її у церкві. У розкішному вінку з чорнобривців, мальв, цар-бороди... І всі інші дівчата в багатих вінках. Але її вінок був найкращий і лежав на її голові найліпше, й сама вона... була найвродливіша. Строга, далека, молилися гаряче... За кого вона молилася? За тата, бабусю, за братика та сестричку? А може, за Іполита? І ревність куснула серце. Ревність... до мертвого чи живого? Він знав від Чорного, а той ще від когось, що Іполит помер у монастирі... Коли саме — невідомо. Очевидно, тоді ж... його вже немає... Як бути йому? Сказати їй?.. А може, обдурити: мовляв, поїхав до Києва, про неї й не згадував. Обман невеликий... Іпо-лит все одно не прийде. Йому вже з Лукією не бути, отже, вона вільна... Вона й була вільна... В кожного своя смерть і своє щастя...
А в грудях щось гірчило й пекло, й ставало прикро. Суперничає з Іполитом?.. Якби той був живий... Не має права? Чи має? А що ж йому робити? Іполита немає. Чи ось-ось не буде. Чому має втрачати своє щастя він, Олег? Воно одне, на все життя. Справжня любов — одна... Вона всесильна... Про це стільки сказано, стільки написано. Вона має свою волю.
І щось опадало в серці. Він так і не знайшов рішення.
Всі ці дні Олег ходив переповнений Лукією. Навіть таємниця літопису на якийсь час відступила, певніше, вони злилися в одне в оцьому старовинному містечку-селі, де все дихало давниною, споминами тяжкими, кривавими й чимось манливими, де кров була надто солоною, а любов надто солодкою, де Залізняк спізнав насолоди помсти, слави, солодощів любові з Оленою Черемшиною і в одночасся втратив усе те, й це він, Олег Зайченко, вступив у його сліди й не прийшов нікуди, і ступав в сліди хворого на сухоти Іполита, запалився від нього коханням, яке тепер пекло, • радувало й мучило його.
Любов дає людині крила, робить її добрішою, спочутливішою, з ним сталося навпаки, його добре, спочутливе серце не мало сили ділитися любов’ю будь з ким, він це розумів, страхався цього й нічого не міг з собою вдіяти. Він почував, що в останній час взагалі перемінився дуже, щось стало в ньому проти нього самого й проти світу також. Він почував себе спорідненим з Іполитом (чим — Лукією?), й воднораз таким далеким від нього, відчув це радісно й жахно водночас — сам такий здоровий, дужий, сповнений живої крові, буяння життя і... худий, неначе скіпка, вощаної блідости Іполит, який пряде на тонке... А власне, і він пряде туди ж, тільки в поки що не відчутній, і навіть не уявній далечині, й через те може мовби вивищуватися над ним... як всі живі вивищуються над мертвими, не в змозі збагнути, що вони — одна космічна субстанція. А пристрасть Іполитова жива, може, вона навіть більша за нього... Тоді, може, й Іполит живіший за нього... Бо ж що ще таке людина, як
не пристрасті, пал серця і жар душі... Все інше— тлін.
Не діждавшись неділі, в п’ятницю над вечір пішов до млина. Млин молов, хлюпотіла вода в лотоках, погукували помолці — біля млина стояло кілька високих возів і маж, за греблею на оболоні паслися випряжені воли та коні, горіло два багаття — помолці щось варили чи смажили на вогні, вітер доносив запах розпареного пшона та підгорілого сала. Обсипаний борошном дядько носив з млина на воза мішки, на палубу вийшов мельник — Лукіїн батько — невеликого зросту чоловік у короткій, без рукавів чузі й щось гукав до помолців біля багаття. Вони посхоплювалися й пішли до нього. Поспішав мельник, поспішали помолці, всі хотіли ще до Маковія, до Спаса намолоти свіжого борошна — немає нічого смачнішого від пампушок і паляниць зі свіжого помелу з цьогорічного зерна,— й намолоти на короваї та хліб до недалеких весіль.
Олег спостерігав усе те, сховавшись у вітті верб посеред греблі. Хотів уже піти геть, й саме тоді побачив, що на палубі млина майнула дівоча постать, і він зачаївся, чекав. Ось на сходинку ступила одна боса нога, друга... Дівчина йшла греблею.
— Лукіе!
— Ой, хто тамі
"Ой" таке кругле, таке сердечне, таке миле, аж йому на мить зупинилося серце.
— Це я, підійди сюди.
Підпірнула під віття. Вона вся аж світилася любов’ю. Але він бачив, що те світло призначене не йому. Він відбивав його, як місяць сонячне сяйво. Вдовольнявся й не вдовольнявся тим.
— Що ти тут робиш?
— Та... пасу качки...— і показав на качку з каченятами, які шупцяли біля греблі, то ставали сторч головами, то пірнали зовсім, добуваючи з дна собі якийсь корм.
— Ну, то паси...
Сіаме цього, що вона піде, боявся найдужче. Не знав, як і чим затримати, й аж отерп. І враз йому сяйнуло в голові.
— Ото, Лукіе, бачиш — Бочковий міст, а то Писарська гребля. Колись вона називалася Погибельною.
— Погибельною? Чому? — Лукіїні брови вигнулися крутими дугами.
.409
15. Ю. Мушкетик
— Через гайдамаків. Там вони часто робили засідки. На купців, на панів. На княгиню Яблуновську. Вона була зацна пані, в панцирі, на коні, при шаблі... Водила свої сотні на Залізняка. Але він був. ще валечніший, хоробріший. А отамо в узвозі — бачиш? — Залізняк скарав пана Думковського і панича Яблуновського, той саме їхав свататись до княгині Ядвіги-молодшої,
— їхав свататись? І його порубали?
— Він сам наштрикнувся на лезо кинджала. Не зміг дивитись в очі Залізнякові.
Лукіїне обличчя вигострилося, в очах зайнялись вогники цікавості.
— А який він був, Залізняк?
— А ось який: "І дуба став незвичайний кінь, нарет на нім золотий, то й зна креше копитами і фриска ніздрями як звір, поодаль, бич хрест кладу перед престолом святим, чолом б’ю, то сокіл, то витязь, в плечах аршином не перекрить, лицем першого бачу, очі горять як оливки в лампадах, вуса вуста не перекривають, як барвінок зовсім молод, чолом високий та не рум’яний, а як бронза на стольниках блищить, собою статен і силу, видать, має не людську..." Отакий був Залізняк.
Лукія вся подалася до Олега, в очах горіла синя напруга, нижня губка була прикушена. Так робила, коли вельми хвилювалася.
— Ой, гарно як... "Фриска ніздрями..." І який же козак... "Як барвінок..." Таких тепер немає,— з сумом.
На мить Олег аж подосадував, що той козак, Залізняк, отако враз разом з конем стрибнув у Лукіїне серце, накрив тінню його самого.
— Звідки ти все це знаєш? — допитувалася дівчина.— У нас тепер і згадувати про гайдамаків не можна. Щось таке був розказав на колодках Кіндрат Плиска, так одразу й прилетіли жандарми й забрали його. Немає й понині. А ти... не боїшся?
— Не боюся! — мовив Олег.— Я також був з ним.
Засміялася.
— Який ти...-— сказала з повагою.— І все знаєш про Залізняка?
— Все. І про нього самого, й про наречену його Олену Черемшину...
— Розкажеш?
— Розкажу.
У монастирі задзвонили до вечерні, Лукія тричі перехрестилася, за нею невміло перехрестився й Олег.
— Я зараз поспішаю. Приходь у неділю сюди, підемо разом у ліс. Приходь з Іполитом.
— Іполит... він виїхав.
Олег сам не відав, як зірвалося з його язика. Крутилося всі ці дні на мислі, він його затопкував, затовкував кудись у глибінь, і ось воно випорснуло поза його волею. Мабуть, надто прагла того душа.
— До Києва. Справи там якісь у нього.
— І він?.. Нічого не сказавши? — її очі зблиснули гнівом.— Ну й нехай...
