Прийдімо, вклонімося - Мушкетик Юрій
Приходь ти. Неодмінно. Чуєш! — У голосі не прохання, а веління.
...Олег то зносився душею вгору, то падав у прірву, безнастанно думав про Лукію, молив, щоб приснилася йому, вона ж не снилася, але з мислі не йшла, а вився довкола неї серцем, любов заполонила його всього, й він ходив, неначе очманілий, те помітив Василь Гордійович, але приписав гайдамацькому літопису.
Селянський син, Олег не хотів їсти дармовий хліб, допомагав, чим міг, Чорним по господарству; рубав хмиз, засолили з Лідією Григорівною огірки, поливав капусту та помідори, бо засихали — воду довелося носити відрами від річки,— а також їздив з Василем Гордійо-вичем, на рибу (не вельми вдало, упіймали з десяток густірок та два чи три підлящі), а в душі всі ці дні танцювало, дзвеніло: "В неділю! В неділю! В неділю!> Від солодкої тривоги забивалося серце, водночас у нього гострою глицею поколював жаль за Іполитом, розум підсовував лиху втіху (до кінця боявся виповісти навіть у думці): він би не зустрічався з Лукією, не мав би надії на неї, якби не Іполитова хвороба... та смерть, і щось квилило й печалилося в ньому. Хвилинами аж ненавидів себе. Адже раніше жодного разу ніколи й нікому не сказав неправди. Це знали батько та мати, знали в класі, з тим йому кепсько жилося. Іноді перемовчить, якось од-мелеться... Але будувати щастя на брехні..— що з ним зробила любов!... Він мовби осліп, отерп душею... Сахався: невже щастя одних загнізджується тільки на горі інших?
...По річці ходили хвилі, падали долу й пружно зводилися очерети, дві ластівки летіли над Тясмином одна далеко від одної, в якійсь сув’язі, бо коли одна повернула на луки, повернула й друга, рибалка виймав попід ситнягом жаки, витрушував у човен рибу, човен гойдало, довге вербове віття летіло за вітром, здавалося, що й верби хочуть відірватися від землі, та не можуть, і в тому зеленому маєві він не одразу побачив третю Ластівку, вона постала перед ним, немов випірнула з вербового кипіння, й він відступив, бо Ластівчині кулачки були стиснені, очі палали палом, пропікали його аж до серця.
— Ти ниций потурнак, поганець... Він не поїхав до Києва, він помер. Це ти... ти... я хоч би провідала його... Згинь з моїх очей навік. Будь проклятий...— І побігла вподовж греблі.
Олег пізно отямився, кинувся за нею, вибіг на луку, але її ніде не було. Хвилювався очерет, хвилювалися лози, отавами котилися зелені хвилі, таємничі й грізні. Йому аж притемріло в очах, серце било пострілами, воно провіщало: сталося щось таке, що ляже чорним карбом на все його життя. Дві ластівки пролетіли поруч, одна з однієї сторони, друга з іншої, він ішов хитаючись.
Це кара йому... Кара за все. За всі переступи й недос-тупи, за гріхи його й не тільки його...
Не знайшов Лукії ні другого, ні третього дня, пантрував її на греблі, тулявся біля млина, поки його не прогнали звідти помолці, ще й трохи не побили, прийнявши за злодійського навідника.
...Олег вирішив шукати Лукію в селі. Ходив, розпитував, але люди тільки знизували плечима та розводили руками. Врешті одна жінка, яка везла на велосипеді з поля два мішки бур’яну — щириці (було видно через дірки в мішках), перевісивши їх через раму, здивовано глянувши на нього, сказала:
— Лукія? Та це ж, мабуть, Сичиха. Та, що під лісом, у кучі. Он отамо-о! Іншої в нас немає. Тільки вона.
То справді була не хата, а куча. Прикидана соломою, хмизом, якісь обаполи з двох боків — підпирали чи тримали хмиз та солому, одинока зозуляста курка на ледве помітному протоп.ті біля пнища порога, яка злякано за кудкудакала, зірвалася й полетіла-побігла в бузинові хащі. На те кудкудакання прочинилися двері, й на порозі стала... відьма не відьма, людина не людина — ста-ра-престара баба з розпатланим сивим волоссям, з єдиним зубом у розтуленому роті, з більмом на лівому оці. Йому враз згадалося: "Луків, в голові вітер віє?" — це за нею бігали з галасом діти по медведівському базарі, і їх прогнав Чорний. Стара мружилася проти сонця єдиним оком, й справді була схожа на сичиху, яка вилізла з дупла.
Олег відступив на крок.
— Я до ЛукіТ...— забелькотів, не впізнаючи власного голосу..— До молодої... мельникївни.
Стара стояла непорушно, а потім дивно, по-пташиному витягла шию, простерла до нього руки зі скрюченими пальцями:
— Це ти... ти... потурнак... Ти вбив його. Будь проклятий!..
Олегові на голові поп’ялося корчами волосся, холодною гадючиною обвинув груди жах, він тіпнувся, а далі рвонувся й, не розбираючи дороги, побіг через поле.
...Сидів на тапчані, втупивши в пітьму очі, десь двічі пугукнула сова і вмовкла, здалеку долинуло ледь чутне диркотіння мотоцикла — пізній тракторист або комбайнер вертався з поля. "Якщо це сон,— подумав Олег,— то що ж тоді таке ява?.."
Він увесь день пролежав на тапчані, почувався розбитим, стермосованим, спустошеним, майже хворим. Не розумів сам, що з ним було (було чи не було?), почувався пригніченим, постарілим. Щось пролетіло, промайнуло над ним, у ньому, забрало силу, згнітило серце, налило йому мукою і печаллю. І подумав, що надто перейнявся чужими долями, надто заглибився в чужі життя, й вони покликали-забрали його до себе.
...Наступного дня Олег вибрався в Київ. Міра його душі переповнилася, вже була нездатна щось вбирати, та й приспіла пора навчання в аспірантурі. Перед від’їздом вирішив ще раз поговорити з Чорним. Докази на те, що тому треба віддати літопис, виповідав млявим, безбарвним голосом, його яра переконаність перетліла в ту ніч у попіл оскарги та смутку, жалю за чимось таким, що має збутися й ніколи не збувається. Василь Гордійо-вич вислухав, спроквола загріб п’ятірнею сиву гриву волосся, яка спала йому на чоло, й сказав, ледь одвівши очі:
— Немає в мене літопису... Немає... А якби був, я все одно не віддав би. Гарний ти хлопець, Олегу, але... мало ще чого бачив і мало чого знаєш... Ну, в науці своїй знаєш. А в житті... нашім, оцім... У нім мало й смаленого Еовка побачити... Годилося б самому злупити з нього шкуру... Не обіжайся... Я бачив, як святі продавалися.
— Нащо ж він вам?
— Нема в мене його, кажу ж... А якби був — підождав би... Може, щось поміняється.— Й поліз до кишені по кисета.— Ти б ще погуляв... Ось-ось почне брати жерех... Білизна по-тутешньому, по-нашому.
Третього запідозреного, на прізвище Дядько, високого, гарного на взір, з орлиним носом чоловіка, декламатора, конферансьє філармонії "обробляли" випробуваним методом штурмового допиту, натиску, залякування. Щойно його заштовхнули до кабінету, капітан Клін, не давши Дядькові оговтатись, врізав по столу кулаком, аж підстрибнула чорнильниця, закричав:
— Ми все знаємо... Колись. Роззброюйся! Ким саме й коли завербований?
Хвилину чи дві Дядько сидів спантеличений, витріщивши великі сірі очі.
— Колись!.. Завербований в окупацію. Ми знаємо. Ким саме? Колись, сука...
Схожі на більма очі капітана диміли туманом, втягували в себе, неначе трясовина. Білочубий, білобривий, капітан мав вигляд білої чуми. Одначе знову сталося неочікуване. Дядько підхопився й собі, заволав:
— Сам ти сука... Ніхто мене не вербував, я не дався б завербувати. Я — радянська людина...— Кулаки стиснені, в очах — сльози.
У Клін а в голові на мить майнуло: "Може, й цей, як отой..."
— Радянські люди не йшли до німців...
— Не був я у німців. Я колгоспний скот вигонив аж за Волгу... На Іргіз... Добровільно... Мобілізації не підлягав по хворобі. Туди й назад — пішки... Під бомбами, під кулями... Літаки отако — над головою, з хрестами...
— А хреста тобі німці не дали? — єхидно, крізь в’юнкі губи...
— Не вийде... не навісите... Минулося ваше... Партія не дасть... Я — комуніст... Два брати загинуло на фронті, сестру німці замордували...
На крик увійшов Гопаков. Спокійний, витриманий, зачесав з ліва на право на лисину пасмо жовто-рудого волосся, сів на стілець, закурив.
— Товаришу начальник,— повернувся до нього всім тулубом Дядько...— Що це таке? Що він хоче... "Завербували, окупація"... Я тих німців у вічі не бачив... Тільки плєнних...
Гопаков затягнувся цигаркою:
— А в нас є інші дані...
— Дані? Які дані? — запитав ошелешено.
— Ну, такі... З двадцять першого листопада по двадцять дев’яте грудня... Вісім днів.,.
Дядько спалахнув, відтак побілів, стух, неначе проколотий м’яч. ґ
— Я— відстав від валки... Доганяв...
— І німців не бачили? Не потрапляли до них?..
У голосі — впевненість, слова сказані не просто так... Дядько відчув це.
— Я... ну... був у них... з півгодини. Навіть менше.
— О, вже півгодини е. І це добре,— глумився Клін.— Що ж, давайте про ці півгодини...
Дядько розповідав тремтячим голосом:
— Стояли ми в полі під скиртою. Пішов я шукати коні... Запряжні... Ми гнали й табун лошаків... Але це — запряжні. На дорозі стояла валка... Я підійшов до неї... І тут враз як затріщить... Мотоциклісти німецькі з яру. А по тому й дві машини... Гиркають, клацають автоматами. Я сховався під воза... Ну, а тоді вони погнали валку до села... Це була якась редакція...
— Не знаєте, яка? — Гопаков.
— Не знаю.— Дядько ковтнув в’язку слину, великий, наче яблуко, борлак підскочив на горлі.— Мене витягли з-під воза. І німець у сідластому картузі махнув рукою. В расход, значить. Усі поїхали, а той один остався й повів мене в кукурудзу. Йдемо ми, він — позаду, курить сигарету, вітер од нього... І так мені... та сигарета... Терпкіша за смерть. "Дай, показую, покурить". Він кинув сигарету на землю, відступив, я підняв її. Затягнувся... Світ обертом... Ніколи цигарка не здавалася такою... А він тоді махає рукою... Біжи, мовляв... Ну, я й побіг. Щодуху. Прямо, а далі вбока. У кукурудзу. Позаду дирк-нуло раз, а тоді вдруге. Не знаю, стріляв він у мене, та не влучив, а може, стріляв уверх або вбік.
— Кіно,— скривив у посмішці губи Клін.
— Кіно і німці,— сказав Гопаков.— Було і в книжках не раз. Примітив. Артист, а не міг вигадати чогось свого.
Дядько розгубився, знітився і враз з великого, важкого, красивого чоловіка зробився маленьким, скрюченим і жалюгідним. Дихав важко, витер рукавом спітніле обличчя...
— Справді... не так...— голос йому тремтів.— Мене витягли... И ще вхопили кілька чоловік. І повезли в машині до села. То була редакція районної газети з Вінни-чини.
