Прийдімо, вклонімося - Мушкетик Юрій
А її і не треба знати, — сказали йому,— там, як і всюди, викладання проводиться російською мовою. "Скоро все советские люди будут разговаривать на общепонятном языке — русском". Ясна річ, Олег не став сперечатися й пішов.
Він протинявся ще майже три роки в пошуках роботи, "сили на куцу вчительську зарплатню дружини, перебиваючись, як бувало в студентські роки, з помідорів на хамсу, врешті йому вдалося влаштуватися вчителем історії в одну з київських шкіл. І вже аж у середині вісімдесятих, коли в країні знову трішки-трішки повіяло віль-глим вітром, перейшов на роботу в Київський інститут культури. А в кінці вісімдесятих захистив докторську дисертацію, більше на втіху дружині, аніж собі — п’ятдесят вісім років, через два роки на пенсію. За весь цей час йому чи й вдалося прилаштувати в друк кілька куцих заміток інформативного характеру. Одначе наукової роботи Олег не припиняв, його не могли позбавити допуску до архівів, і він звершив велику дослідницьку роботу над архівом останнього Коша Запорозького й тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року опублікував її, зробивши сенсаційні відкриття в науковому світі.
...Того ж дев’ятсот дев’яносто першого року, передвечірньої пори Олег Зайченко стояв під густим маєвом жовто-блакитних прапорів і корогов у позолоті на Софійському майдані, й хоч Богдан на коні з похмілля ще показував булавою на Москву, хоч ті, хто виголошував з помосту палкі промови, ще послали молодиків у напіввійськових строях на дах будинку прогнати хлопчаків, які вивісили там гасло "Україна без Москви", хоч ще злякано оглядався на всі боки дідок у прим’ятому капелюсі, який стояв поруч Олега, а вже бані Софії в променях призахідного сонця розквітали золотими надіями, й не було там жодного променя майбутніх кольорів зневіри, й Олегові здалося, що в ньому самому засвітилася кров, а всі людські обличчя на майдані — це одне світле обличчя Свободи, й незвичними були акорди "Ще не вмерла", й безбоязненими вишиті українські сорочки та краватки на парубках, і ніколи раніше не бачені тризуби на лацканах піджаків, і розкута молода сила в грудях... А потім посутеніло, і всі разом, тугими, хоч і не шикованими лавами рушили по віру та відвагу до пам’ятника Шевченку {"мабуть, отако йшли перші гайдамаки" — майнуло в радості), і в присмерку йшли повз похмуру, застрашливу будівлю КГБ, і всі враз дружно, хоч ще й втягуючи голові* в плечі, засвистіли, загукали, загукав і Олег, бо свистіти не вмів, і йому здалося, що за затемненими вікнами стоять чорні постаті, й лютують, і біснуються, й обмирають від страху, і зненацька йому привиділося у вікні одне обличчя... І таким чином зрушилася думка... Думка про минуле.
Наступного дня вдвох із завідуючим відділом феодалізму Інституту історії вони написали листа до КГБ з про-ханням-вимогою повернути літописний звід, у якому, зокрема, є літопис гайдамаччини, а також усі пов’язані з ним матеріали. їм не відповіли, вони написали ще раз, і після цього отримали відповідь: "Комітету державної безпеки України нічого не відомо про літописний звід Миколаївського монастиря села Медведівки, ніякого стосунку до того литопису органи безпеки ніколи не мали, листи В. Г. Чорного й так звана "Приписка" були'знищені, оскільки ніякої цінності собою не являють".
Переживши в думках ще раз давню трагедію, ще раз перехвилювавшись, Зайченко вирішив поїхати до Медведівки. Він уже мав старенькі, куплені на руках "Жигулі", вони бігли не так весело, як новенький Василенків "Москвич" тридцять чотири роки тому, й мотор у грудях Олега Івановича давав перебої, а думки в голові то й ледве пленталися. Новенький білий вказівник показав Олегові гострим носом на дорогу до Медведівки, вона була заасфальтована, й міст через Тясмин проліг бетонований. Тільки ж...’леле, Господоньку мій! Олег не впізнавав ні широкої долини, ні Тясмина. По всій долині — жодного озеречка, жодної верболозини або очеретини, там, де вітер гнав важкі тугі хвилі густих осок, ситняку, високих очеретів, він куйовдив присохлі чубки миршавої кукурудзи — один качан на сто стебел, і в тім, либонь, жодного зерняти, — де стояло маєво чаїних крил, завис над полем одинокий сумний коршак, його зносив вітер, а він в кілька помахів крил знову й знову вертався назад, немов і собі впізнавав сплюндровану долину й не міг упізнати. Обіч дороги валявся старий щит з напівоблізлим написом: "Сделаем долину Тясмина краем изобилия".
Олег з важким зітханням знову сів за кермо. Дорога по підгір’ю — та сама, що й колись, вузенька, горбкувата, по бортах машини стьобало віття дерези та бузини, яка цього року розродилася буйним урожаєм, дорогу встеляли грушки-гнилички (давно повернуло на осінь, листя на вербах жовтіло, вишняки відливали бронзою). Ось і знайомий тупичок, де вони ставили машину з Васи-ленком, "Жигулі" уткнулися носом в самосійний "золотий дощик" і втомлено затихли. Олег випростав ноги. Фіксував усе в голові, неначе записував до конторської книги: Марусиної хати немає, там росте чийсь молодий яблуневий сад, маленької хатки Чорних теж, навпроти того місця, де вона стояла, червонів цеглою новий чепурний, критий шифером будиночок. Невисокий штахет, пофарбована в синє, в підтьоках розмитої дощем фарби, хвірточка.
Серце застукотіло швидше, погамував його рукою. Розглянувшись, чи не видно пса, й не побачивши будки, Олег зійшов на широкий (з претензією на веранду) ганок, постукав у двері. Йому ніхто не відповів, він натиснув на клямку, темну, стару ("може, та сама?"), перейшов сіни й, стукнувши коротко, кісточками пальців, відчинив двері.
— Добридень!
З диванчика у вітальні ліворуч підхопилася молода, висока, білява жінка з шитвом і сіла знову. Подивилася сполохано — людина незнайома. За нею сховалася також білява дівчинка років трьох. Вітальня не одгороджена від коридорчика, — сучасний стиль — як і кухонька праворуч, де стояли якісь баняки та бідони. Знову ж таки — претензія на новий стиль, але убога, з меблів у вітальні— тільки старий диван, круглий стіл, накритий голубою скатертиною, а на ній півдесятка краснобоких яблук, та шафа-сервант, на стіні простенький килимок з сільського базару — корзинка з ружами та кінська голова над нею. Такі килимки продавалися ще в п’ятдесяті роки.
— Не знаю, чи туди я потрапив... — мовив Олег.
— Кажіть, — вже оговталася жінка, й аж тепер відклала шитво. То була льоля малій. Мала тим часом ухопила мухобійку зі старої калоші, мати вирвала її й пожбурила під стіл, всунула в капці великі, не жіночі ноги, обсмикнула обстріпану знизу спідницю. Була висока, кістлява, з гострим худим обличчям і великими очима.
— Шукаю я... — чомусь відчуваючи порожнечу за словами, сказав Олег, — Василя Гордійовича Чорного та його дружину Лідію Григорівну,
— А хто ж ви будете? — поцікавился жінка й похопилася. — Проходьте, сідайте.
Олег пройшов до столу й сів на скрипучий стілець.
— Хто я? — чомусь зніяковів. — їхній знайомий з Києва. Гостював у них кілька разів. Давно це було. А тепер — проїздом...
Жінка зітхнула, Олег уловив — так зітхають по не свіжому горю.
— Немає їх... Дідуньо літ п’ять тому помер, а бабуня позаторік.
Олег не знав, що казати. Висловлювати співчуття мовби не випадало, розпитувати, чи не знає чогось про літопис— також. Подумав, а що, як Чорний виповів їй підозри на нього, Зайченка, що це саме він навів на Василя Гордійовича кагебістів? Та й що інше той міг подумати? Либонь, кагебісти стежили або за Чорним, або за ним, Олегом, прочитали їхнє ластування. А хіба не міг Чорний подумати так: Олег склав на нього донос? Не міг, інакше б Олег не приїхав тоді до нього. Певно, Василь Гордійович склав усю вину на Олегів язик. На його необережність, молоду дурість.
Олега вивів із задуми голос жінки:
—*• То ви розташовуйтесь. Ось прийде чоловік, він у РТС, повечеряємо...
— Ні, я, мабуть, поїду. У мене в Черкасах номер у готелі,— збрехав.
Жінка більше не припрошувала лишатися.
А Олег ще посидів кілька хвилин у мовчанці й запитав, більше, мабуть, для годиться:
— А як йому жилося, Василю Гордійовичу?
Жінка скрушно стулила губи.
— Та... погано. Вар’ював він... повставав...
— Проти начальства?
Схитнула головою.
— Писав... у всі кінці. А то був не захотів голосувати на виборах...
— Не пішов голосувати?
— До нього увесь день бігали з дільниці з ящичками. А він заховався у хлівці, зарився в сіно й досидів до дванадцятої години, поки й вибори скінчилися. Зірвав повний процент. Якось його були забрали, потримали два тижні й випустили... Город відрізували.
Знову запанувала ніякова мовчанка. її можна було витлумачити не на Олегову користь: мовляв, ось і ти ніколи не навідав.
Олег подумав, що, поїхавши ні з чим, потім шкодуватиме. Що вже буде, а мусить запитати:
— Скажіть, а не лишилося від Василя Гордійовича якихось паперів? Ну, книжки, од руки писаної. Була в нього така... Тоді він не міг її... оприлюднити. А тепер... Вчені заплатили б за неї гроші. Й немалі гроші. Може, десь у скрині, в старій шафі? — з крихкою надією.
Жінка подивилася на нього з підозрою, розвела руками:
— Нічого такого... Кілька листів фронтових, усілякі справки там — на штраховку, на самообклад... пенсійні документи, свідоцтва різні... Ми з чоловіком переглядали, чимало він попалив, каже, все те вже не потрібне... Книжка ударника — дідусева — ще довоєнна, він працював трохи в колгоспі.... Та ось воно все.
Вона підійшла до серванта, дістала великий, ще довоєнний, перев’язаний мотузком альбом з подертою обкладинкою, на якій лебідь плавав серед лілій, розв’язала, Олег перекинув три пачки документів — вони жодним чи-но не могли навіть нагадувати щось подібне,,до літопису, — погортав фотографії — також купками, не вправлені в прорізи аркушів альбому. Одна фотографія привернула його увагу: стрункий, високий, з кучерями з-під високої шапки хвацький чоловік, чимось схожий на Василя Гордійовича (але таки не він) біля колон (декоративних) з шаблею при боці й двома Георгіями на грудях... На звороті, де відтиснено жінку у вінку, яка дивиться в альбом з написом "Фотографія А. А. Сбоєва, Ельцъ за рекой Сосной, негативы сохраняются", написано від руки: "Из-вещаю вам, дорогие родители, мое почтение и мой глубокий поклон и желаю всем хорошей жизни.
