Мартин Боруля - Іван Карпенко-Карий

служ­би, як граж­данська! Здається, як­би ме­не оп­ре­дi­лив був по­кiй­ний па­пiнька на граж­данську, то вий­шов би пер­вий чи­нов­ник! Ко­ли ж по­кiй­ний i не ду­мав про це - все дбав про ха­зяй­ст­во. Па­сi­ка, чу­мач­ка го­ло­ву йо­му за­мо­ро­чи­ли, а те­пер дру­гий свiт нас­тав: тре­ба чи­на, дво­рянст­ва; а по­ки-то ви­лi­зеш в лю­де, ста­неш на дво­рянську но­гу, то ба­га­то кло­по­ту! От си­на оп­ре­дi­лив у земський суд, та ще ма­ло знає, не на­тер­ся, а, бог дасть, нат­реться, то­дi по­вi­ре­но­го не тре­ба - са­мi всi iс­ки по­ве­дем! Ко­ли б ще доч­ку прист­роїть за бла­го­род­но­го чо­ло­вi­ка. Щось Сте­пан ме­нi ка­зав про од­но­го чи­нов­ни­ка… Тре­ба з ним по­ба­ла­кать.

Входе Сте­пан.

Степан. Я вже зiб­рав­ся, па­пiнька, в до­ро­гу.

Мартин. От за­раз ко­нi зап­ря­жуть, та й з бо­гом! (У две­рi.) Омелько! Зап­ря­гай ко­ней, та на­та­чан­ку пiд­ма­зать не за­будь! Я хо­тiв з то­бою ще по­ба­ла­кать про то­го… як йо­го? От що був у нас з то­бою на мас­ни­цi…? А, дай бог пам'ять… чи­нов­ник. На ги­та­рi доб­ре грає.

Степан. На­цiєвський.

Мартин. Еге-ге! На­цiєвський! Ти, здається, ка­зав, що йо­му Ма­ри­ся упо­до­ба­лась?

Степан. Вiн пи­тав ме­не, чи ба­га­то за нею при­да­но­го дас­те, то, пев­но, упо­до­ба­лась.

Мартин. А вiн же сам має який чин чи так ще - кан­це­ля­рист?

Степан. Нi, вiн уже гу­бернський сек­ре­тар.

Мартин. О, чин має не­ма­лий!

Степан. Дав­но ве­де iс­хо­дя­щу.

Мартин. Iс­хо­дя­щу? А що то за шту­ка та iс­хо­дя­ща?

Степан. Та­ка кни­га. Че­рез йо­го ру­ки всi бу­ма­ги iс­ходять: вiн їх i в роз­нос­нi за­пи­сує i пе­ча­та па­ке­ти. Без нього нi од­на бу­ма­га не вий­де з ра­ту­шi.

Мартин. Ви­хо­дить, важ­на пти­ця.

Степан. Ско­ро i всту­па­ющi йо­му по­ру­чать.

Мартин. Всту­па­ющi?!

Степан. То­дi вже всi бу­ма­ги i в ра­ту­шу, i з ра­ту­шi бу­дуть iти че­рез йо­го ру­ки.

Мартин. Яка ж це долж­ность?

Степан. Ре­гiст­ра­тор.

Мартин. Гу­берський сек­ре­тар, ще й ре­гiст­ра­тор?!.. Як­раз для на­шої Ма­ри­сi же­них, а за при­да­не не­хай не тур­бується. Ска­жи, щоб приїздив. Ко­ли хо­че, то не­хай на на­ших же ко­нях i приїде, я йо­го i звiд­цi­ля од­ве­зу в го­род на своїх. По­ба­ла­кай з ним… так, знаєш, по­лi­тич­не, i, ко­ли те­пер не при­їде, то на­пи­ши ме­нi, що ска­же.

Входе Ма­ри­ся.

Марися. Та­ту, Сте­па­не, iдiть: ма­ти кли­чуть!

Мартин. Ма­ри­сю, скiлько раз я вже то­бi при­ка­зу­вав, не ка­жи так по-му­жи­чи: ма­мо, та­то. А ти все по-свой­ому… Ти ци­ми сло­ва­ми, мов ба­то­гом, по уху ме­не хльоскаєш.

Марися. Ну, а як же? Я за­бу­ваю.

Мартин. Он як Сте­пан ка­же: па­пiнька, ма­мiнька…

Степан. Або: па­па­ша, ма­ма­ша.

Мартин. Чу­ла? - па­па­ша, ма­ма­ша… тре­ба так ка­зать, як дво­рянськi дi­ти ка­жуть.

Марися. Я так i не ви­мов­лю.

Мартин. Прив­чай­ся: ти на та­кiй ли­нiї. (До Сте­па­на.) Хо­дiм! (Обнi­ма йо­го за стан.) Кан­це­ля­рист!

Пiшли.

ЯВА IV

Марися, а по­тiм Ми­ко­ла.

Марися (одна). I що це з батьком ста­лось, все пе­рена­чу­ю­ть! Па­пiнька… Ма­мiнька… Аж чуд­но! Па­па­ша… Ма­ма­ша… ще чуд­нi­ще! Ха-ха-ха! Не мо­жу я так ба­ла­кать. Вхо­де Ми­ко­ла.

- А ти чо­го при­тис­ся?

Микола. Хi­ба не мож­на?

Марися. Та не­ма ча­су й по­ба­ла­кать з то­бою: Сте­па­на ви­ряд­жаємо в го­род. А я люб­лю з то­бою си­дiть i роз­мов­лять так, щоб нам нiх­то не за­ва­жав i нiх­то нас не ба­чив.

Микола. А ме­нi вже об­рид­ло ждать i хо­ваться од лю­дей. Сьогод­ня ска­жу своєму батько­вi, щоб по­ба­ла­кав з твоїм, а пiс­ля про­вiд i по­же­ним­ся. Чи так, Ма­ри­сю?

Марися. Ав­жеж так, чо­го ще ждать?

Микола. Пок­лич ме­нi Сте­па­на, я хо­тiв з ним по­ба­ла­кать.

Марися. За­раз.

Микола. А йо­му ска­зать?

Марися. З якої ре­чi?

Микола. А щоб на ве­сiл­ля приїхав.

Марися. Пос­пiємо ще. (Iде.)

Микола (огля­дається). Ма­ри­сю!

Марися.. Чо­го?

Микола (пiд­хо­де). Не бу­деш сер­диться, я те­бе по­цi­лую?

Марися. Ну, мер­щiй!

Микола цi­лує її раз, хо­че ще, Ма­ри­ся од­во­дить йо­го.

Годi! (На вiд­хо­дi.) А то ти до ве­сiл­ля на­цi­луєшся, а пос­лi об­рид­ну. (Пiш­ла.)

ЯBAV

Микола, а по­тiм Сте­пан.

Микола (один). I нi­ко­ли бiльше ра­зу не хо­че, тiлько ос­ко­му наб'є!.. Стри­вай же, я же­нюсь. Завт­ра батько по­ба­ла­ка­ють з дядьком Мар­ти­ном, а че­рез два тиж­нi Ма­ри­ся бу­де моя жiн­ка! Жiн­ка моя!.. Тiлько по­ду­мать - та й гар­но, а як оже­нюсь? О Ма­ри­ноч­ко моя ко­ха­на, ти, моє со­неч­ко, i свi­тиш ме­нi, i грiєш ме­не.

Входе Сте­пан. Здрас­туй, Сте­па­не!

Чоломкаються.

Сьогодня вже й їдеш? Т до нас не зай­шов. Мо­же, гор­ду­єш?

Степан. Та знаєш, не че­рез те, щоб там що… а вiд то­го, що… той… якось ча­су не бу­ло - ко­рот­кий от­пуск. Неп­ре­ме­ний за­сi­да­тель од­пус­тив ме­не на ма­лий срок з ро­ди­те­ля­ми по­ви­даться… А тут бу­ма­ги про дво­рянст­во… то все з па­пiнькою чи­та­ли… А ти ж як по­жи­ваєш?

Микола. Нам що? Вдень на­ро­биш­ся, а вве­че­рi, ра­зом з со­ло­вей­ком, ще­бе­че­мо по сад­ках!.. От у вас, ма­буть, скуч­но там у го­ро­дi?

Степан. Чо­го нам ску­чать? У нас є бi­лi­ярд, бульвар чу­дес­ний, пан­но­чок скiлько хо­чеш: у не­дi­лю бульвар ни­ми цвi­те, мов ма­ком всi­яний… А то збе­реться ком­па­нiя, та поїде­мо на Су­гак­лей, ва­ри­мо ка­шу, ло­ви­мо ри­бу, пе­че­руємо ра­ки iлi за­пи­ваємо трехп­роб­ною i спi­ваємо крам-бам­бу­лi!

Микола. Що ж то: трехп­роб­ная i крам­бам­бу­лi?

Сте­пан. Ха-ха-ха! Трехп­роб­ная - вод­ка, а крам­бам­бу­лi - ро­манс! I ску­чать не­має ча­су: у нас щод­ня бу­маг при­но­сять з пош­ти по мiш­ку…

Микола. Що ж ви з ни­ми ро­би­те?

Сте­пан. За­пи­суємо у дi­жур­ну, а по­тiм у всту­па­ющу, спи­суємо ко­пiї.

Микола. На­вi­що ж то?

Степан. А якi є бу­ма­ги? Ай-ай-ай! Особ­ли­во як за­ве­де­ть­ся пре­ре­ка­нiє: ко­му дi­ло тре­ба зро­бить. Тут один дру­го­го бриє так… що аж пальцi знать!.. Наш сек­ре­тар пи­ше:

"Прошу не вда­ваться в из­лиш­нюю, об­ре­ме­ни­тельную, без­полез­ную и для вре­ме­ни ра­зо­ри­тельную пе­ре­пис­ку, ибо 215, 216 и 217 статьи XV то­ма II час­ти из­да­ния 1857 го­да по­уча­ют, как сле­ду­ет сие де­ло нап­ра­вить…" А нам зно­ву от­вича­ють: "Если ка­те­го­ри­чес­ки внык­нуть в ука­зан­ные статьи, то оные к де­лу не от­но­сят­ся, ибо…" Чу­дес­но!

Микола. Ти їх, як мо­лит­ви, знаєш…

Степан. На­пам'ять за­учую. Ме­нi Ан­тон Спи­ри­до­новнч со­вi­ту­ють ви­учу­вать бу­ма­ги на­пам'ять. Вiн то­же ви­учу­вав, а те­пер сто­ло­на­чальни­ком по уго­лов­нiй час­тi.

Микола. Ну, як со­бi хо­чеш, а я б ско­рiй ро­ви ко­пав, нiж та­ку ро­бо­ту ро­бить.

Степан. Да, ето прав­да - важ­ко… Умст­вен­ная ро­бо­та - вис­шо­го по­ряд­ка пред­мет! Я, брат, зра­зу аж пла­кав, як оп­ре­де­ли­ли ме­не в каз­на­чей­ст­во. Да­ли ме­нi, знаєш, якусь вi­до­мость: од­нi граф­ки та циф­ри. Очi роз­бiг­ли­ся - не знаю, кот­ру пос­та­вив, кот­ру ста­вить: про­ми­нув од­ну гра­фi­ку, всу­нув циф­ру - не ту­ди, на­го­ро­див хар­кiв-ма­ко­го­ни­кiв i за­мо­ро­чив­ся так, що за­мiсть пi­сош­ни­цi взяв чор­нильни­цю